Новини

Перегляд TV On-line

Справжні розкольники. Як Кремль втручається у справи православної церкви

Нині однією з найважливіших проблем  України є забезпечення єдності суспільства. Актуальність цієї проблеми пов’язана, насамперед, з духовною, культурною та  релігійною сферами. У свою чергу, в релігійній сфері останнім часом загострилися суперечності у відносинах між різними церквами, конфесіями.

Взагалі питання створення єдиної помісної церкви в Україні  неодноразово підіймалося  раніше. Так,  ще у 2008 році Президент України В. Ющенко влаштував прийом Константинопольському патріарху Варфоломію у Києві з нагоди 1020-річчя Хрещення Русі. Проте тоді Варфоломій, Вселенський Патріарх світового православ'я, процедуру визнання незалежності української церкви так і не розпочав, адже впливова Російська православна церква стала на заваді цьому процесу. Останнім часом ситуація у світі докорінно змінилася, так як російська агресія проти України поставила Московський патріархат в ситуацію, коли підлеглі йому церкви опинилися в державах,  що воюють між собою. Окрім того, ставлення цивілізованих країн до Російської Федерації значно погіршилося. Тому зараз настав слушний час для створення єдиної помісної церкви в Україні.

19 квітня 2018 року Президент України Петро Порошенко під час виступу у Верховній Раді звернувся до народних депутатів із закликом підтримати проект постанови про звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія щодо надання Томосу (указу) про автокефалію Православної Церкви в Україні.  Президент зазначив, що за 26 років незалежності Україна як ніколи близька до створення власної єдиної автокефальної помісної церкви.

Президент Порошенко розглядає єдину церкву як необхідний атрибут незалежної держави, адже Росія використовує УПЦ МП у своїх інтересах. Він наголосив: «Україна, як незалежна держава, не просто має право, а зобов'язана цю церкву створити. Я, як президент, прийняв рішення звернутися до Вселенського Патріарха з проханням про надання Томосу української помісної автокефальної церкви і просив би вас, шановні колеги, щоб і парламент підтримав це звернення. І зробив це якомога швидше».

Справжнім відновленням історичної справедливості має стати надання Константинопольським патріархатом Томосу про автокефалію Української єдиної помісної церкви. Історія свідчить, що у 1686 році Київську митрополію Константинопольського патріархату приєднали до Московського патріархату, коли Вселенський патріарх Діонісій IV і Священний Синод Константинопольської Церкви видали суперечливий Томос про передачу Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату. Є історичні дані про те, що цей процес був незаконним, і центр православ'я з Києва в Москву перенесли за певну винагороду.

Чому ж єдина помісна церква конче необхідна Україні? Під єдиною українською помісною православною церквою розуміють церкву українського народу, кордони юрисдикції якої збігаються з державними кордонами.

Однією з проблем сучасного українського суспільства є провокативна діяльність УПЦ МП. УПЦ Московського патріархату, згідно зі своєю філософією, керується Москвою, особливості її вчення та культу мають російське «забарвлення». Саме тому УПЦ МП  прагне виховати у відповідному дусі й українців. Формально погоджуючись із законами України, священики цієї церкви та їх прибічники проводять активну пропагандистську роботу серед пастирів та віруючих. Вони сіють зневагу до України та українців. Очевидно, що останнім часом УПЦ МП усе зухваліше проявляє себе як антиукраїнська сила. За її спиною стоять путінська влада, московські політики та релігійні ієрархи, для яких імперська ідеологія є головною по відношенню до України.

Московські прокремлівські православні ієрархи та їхні спільники відчайдушно заявляють про, нібито, порушення Вселенським Патріархом Варфоломієм канонів православної церкви у зв'язку із наміром створити в Україні єдину православну автокефальну церкву. При цьому згадані вище діячі намагаються постати в очах спільноти пильними ревнителями канонічності та єдиними її захисниками. Тому доцільно й вчасно нагадати хоча б кілька епізодів серед безлічі їм подібних, котрі аж ніяк не підтверджують образ безгрішних борців за чистоту віри, на який вони претендують.

Відомо, що у 1708 році під тиском Петра І на українського гетьмана Івана Мазепу було накладено анафему Російською православною церквою. Вселенський патріархат не визнавав канонічною цю анафему, накладену з політичних причин як засіб ідеологічних репресій, бо вона не мала жодних віросповідних, канонічних чи богословських причин, про що в інтерв'ю «Главкому» від 17.09.2018 докладно розповів представник Вселенського патріархату при Всесвітній раді церков архієпископ Тельміський Іов (Геча). Архієпископ Іов пояснив, що «після першого руйнування російськими військами Запорізької Січі в 1709 році українське козацтво, яке перейшло під протекторат кримського хана, повернулося під юрисдикцію Константинопольського патріархату, а Мазепа разом із Пилипом Орликом були одними з перших, хто це зробив. Іван Мазепа помер як вірний Матері-Церкви Вселенського патріархату!»

Позицію Вселенського патріархату з цього питання документально підтверджує у своїх наукових працях та історичних творах, зокрема у знаменитій книзі «Мазепа», Тетяна Таїрова-Яковлева – російський історик (дослідниця України 16-18 ст.), доктор історичних наук, професор кафедри історії народів країн СНД Інституту історії Санкт-Петербурзького державного університету, директор Центру з вивчення історії України Інституту історії СПбДУ, кавалер Ордену княгині Ольги ІІІ ступеня, яка має почесне звання «Берегиня Українського козацтва» за підготовку і видання книги «Мазепа». Більше того, в її працях переконливо доведено, що сама постановка питання про «зраду Мазепи» безпідставна, тому що український гетьман не був у васальній залежності від Петра І, він був тільки союзником проти шведського короля. А от Петро І у ході спільних дій в багатьох випадках поводився далеко не найкращим чином, намагаючись використовувати українське військо суто в своїх інтересах. І коли він висунув категоричну вимогу знищити усі ресурси, у тому числі населені пункти, поля, що знаходилися на шляху шведського війська, щоб змусити його повернути з України на захід (перед цим Петро І таким чином знищив Смоленський край), Мазепа під тиском козацької старшини після довгих вагань змушений був домовлятися з Карлом ХІІ. Релігійної складової в цих діях немає, тому не було й підстав для накладення анафеми.

Ще один факт, який стосується саме України. Після кончини Патріарха РПЦ Пімена у травні 1990 року на засіданні Священного Синоду Місцеблюстителем Патріаршого престолу був обраний митрополит Київський Філарет. В історії РПЦ Місцеблюстителем завжди обирався найбільш авторитетний ієрарх, і не було жодного випадку, щоб його після цього не обирали Патріархом. Традиційно обрання Місцеблюстителя фактично це передбачає. На той час Філарет дійсно був найбільш авторитетним ієрархом РПЦ, й приблизно ¾ загальної кількості парафій було в Україні під його юрисдикцією (і доходів відповідно). Але у канонічні справи негайно втрутилися: Кремль (щоб не випустити з-під безпосереднього контролю духовний важіль впливу), російські шовіністи (як це – хохол-патріарх?!) та наближені до Кремля церковні ієрархи (надмірно сильна особистість в особі Філарета-патріарха ставила під загрозу їхнє панування в Україні). Й от розпочалася розгнуздана кампанія з дискредитації Філарета через ЗМІ (було задіяно В.Коротича, О.Нєжного та багато інших журналістів) та усіма іншими можливими засобами. Результат відомий – патріархом було обрано естонського єврея (аби тільки не українця). Несправедливе зухвале порушення канонів з наступним планомірним продовженням утиску Філарета насамкінець спонукало його до створення незалежної від РПЦ церкви – УПЦ КП. Якби обрання Патріарха пройшло відповідно до церковних канонів без втручання зазначених вище зовнішніх факторів і ресурсів – не відбувся б і розкол РПЦ.

РПЦ здавна має серед церков досить своєрідну репутацію. Часто російську православну церкву ще називають відділом ФСБ, а священників – її агентами. З історичних джерел відомо, що саме церква стала інструментом силовиків у 1943 році під час Другої світової війни. Адже тоді за дорученням Сталіна на звільнених від нацистів територіях активно відбудовувались церкви та храми, в яких «агенти у рясах» під час богослужінь виявляли «ворогів народу».

Сьогодні, як ніколи, є очевидною і роль релігійних чинників в гібридній війні РФ проти українського народу. МПЦ фактично підтримала агресію Росії проти України, визнавши правомірність анексії Криму і сприявши поширенню російських пропагандистських наклепів проти сформованої внаслідок революції нової влади. В Україні  переважна більшість єпископату УПЦ МП намагається маневрувати на користь Москви, що в ситуації неоголошеної, але реальної війни, є морально неприпустимим.

Свого часу у зоні АТО частина духовенства УПЦ МП відкрито підтримала терористів, а частина, в тому числі єпископат, намагалися зберігати нейтралітет, засуджуючи при цьому допомогу своїх одновірців ЗСУ. Одне з бандформувань на Донбасі навіть носить назву «Російської Православної Армії», що свідчить про готовність терористів й надалі використовувати релігійний потенціал задля збільшення кількості своїх прибічників.

Про ворожі наміри щодо України та її народу з боку УПЦ МП свідчить багато фактів. Відома скандальна історія з відмовою священика Московського патріархату відспівувати дитину в Запоріжжі сталася на початку січня 2018 року. Під час похоронів священик дізнався, що хлопчика хрестили в УПЦ КП, й відмовився через це проводити похоронну відправу, не дивлячись на благання батьків.

А ось 8 січня 2018 року під час спілкування з учасниками акції проти «діяльності Лаври на користь ФСБ» намісник Києво-Печерської лаври владика Павло заявив, що приєднання Криму до України у 1954 році було «незаконним». Й це вже не перша заява представників УПЦ МП, зроблена у кращих традиціях «русского мира». Так, у січні 2017 року глава УПЦ МП митрополит Онуфрій заявив, що анексований Росією Крим сам «відпав від України», а Донбас «дихає на ладан».

Львівські ЗМІ у липні 2017 року повідомили, що священик УПЦ МП Степан Хомин закрив двері церкви перед труною із загиблим 27-річним бійцем АТО В.Турчином.

Блюзнірським виглядав вчинок Предстоятеля Онуфрія, який у травні 2015 року єдиний не піднявся під час урочистого засідання парламенту, коли П. Порошенко зачитував імена бійців АТО - Героїв України. Піднялися навіть іноземці, а Онуфрій залишився сидіти.

У 2016 році священик УПЦ МП О. Авдюгін з окупованого міста Ровеньки Луганської області виклав у Facebook свою фотографію на підбитому танку. Він стверджував, що це український танк, а саме фото зроблене навесні 2015 року під Хрящуватим. Священик під знімком додав коментар, що це танк «карателів» ЗСУ.

Нарешті, у серпні 2017 року УПЦ МП випустила посібник, в якому практично заперечується той факт, що Росія є країною-агресором, а війна на Донбасі називається громадянською та братовбивчою.

Так, там де є УПЦ МП, може пролитися кров. Згадаємо лише, як нещодавно патріарх Кирило назвав криваві дії РФ у Сірії, де загинули тисячі мирних жителів, «благословенною війною».

У гібридній війні Росії проти України РПЦ була відведена колосальна роль, вигадана концепція «русского мира». Російська православна церква нарешті показала, «хто є хто» – сама вчинила церковний розкол, зневажила Вселенського патріарха. Адже відомо, що 15-е правило Двократного собору 861 року чітко вказує: патріарха треба згадувати у молитвах до тієї пори, поки церковний суд не визнає це непотрібним. Більше того, жодного документа, що РПЦ отримувала колись автокефалію від Вселенського патріарха, просто не існує. У 1448 році РПЦ самовільно відділилася. І чи мають право ті, що таке вчинили, наразі повчати усіх праведності і канонічності? Навіть Вселенського Патріарха!

Весь український народ і світова спільнота чекали на рішення Константинопольського патріархату. От і рішення Синоду в Константинополі нарешті стає осиковим кілком, вбитим у так званий «русский мир». Маски чеснот та богобоязненої миролюбної поведінки скинуті – весь світ побачив справжнє обличчя РПЦ.