Нині Україна змушена відстоювати свою незалежність, оберігаючи свою територіальну цілісність та державність. Й  поруч з воїнами, які захищають нашу землю, – справжні священики – ті, хто молиться за незалежне майбутнє нашої держави та просить у Господа допомоги та захисту для мужніх вояків.

Але деякі «священики», вміло маскуючись під патріотів, насправді вірно служать  патріарху Кирилу, й, відповідно, Кремлю, як от митрополит Уманський та Звенигородський  Пантелеймон. За що він і отримує усіляку підтримку та заохочення від керівництва РПЦ у вигляді «теплого» та грошовитого місця  митрополита у небідній Умані та преференцій на кшталт нагород. Ще б пак! Орден преподобного Серафима Саровського III ступеню з нагоди його 50-ліття йому вручив особисто патріарх Кирило. Та ще й зазначив: «Вы со тщанием стремились исполнять порученные Вам послушания.  Ныне, занимая Уманскую кафедру, Вы имеете попечение о благоуспешном развитии церковной жизни в этом регионе. С любовью во Христе Воскресшем +КИРИЛЛ, ПАТРИАРХ МОСКОВСКИЙ И ВСЕЯ РУСИ».

Чим же заслужив здавалося б звичайний священик таку шану  та підтримку з боку Кирила? Чи не тим, що повсякдень ненав’язливо розповідав  вірянам про те, що Росія – зовсім не агресор, а в Україні йде громадянська війна? А  може тим, що неодноразово відмовлявся відспівувати хлопців-військовослужбовців, які загинули від рук російських окупантів та їхніх приспішників-бойовиків?

Вміло маскуючись за патріотичними промовами, митрополит Пантелеймон фактично працював на російських агресорів, сіючи зерна сепаратизму у душах пастви.

Не потрібні Україні такі «священики»-приховані вороги – вовки в овечій шкірі. Геть з нашої країни, гундяєвські запроданці. Давно пора!

Протягом багатьох років і навіть десятиліть в Україні йшло обговорення щодо необхідності створення єдиної помісної церкви задля остаточного утвердження України як самостійної держави.
Сучасне українське релігійне життя відоме поділом між Київським і Московським патріархатами. Розкол стався ще у 1992 році, адже незалежна держава повинна була мати свою власну церкву. Після цього відбувалися численні спроби об’єднати церкву зсередини, але ідеологічні розбіжності та протиріччя були занадто гострими. Київський патріархат був відомий своєю сильною проукраїнською патріотичною позицією, а Московський став відвертим прихильником ідеології «русского мира».
Останні вересневі події, пов’язані з неухильним наближенням отримання українським Православ’ям від Константинополя Томосу на автокефалію, мають гостре відображення на світовій релігійній арені. Двуголова гідра сичить та плюється «Руським міром». Як так? Як можна РПЦ допустити вихід України з-під вікового релігійного гніту? Як сталось, що Московія спромоглась серед 15 Помісних Церков світу налаштувати протии українського Томосу лише Сербію? Чому Константинополь не пішов на «здєлку»? Летить шкереберть шовіністична псевдо велич «Третього Риму», летить в тартар грандіозний задум вийти на першу роль у світовому Православ’ї.
І ось останній крок Гундяєва. Відповідь РПЦ на делегацію в Україну константинопольських екзархів, що означає фактичну підготовку до отримання Томосу, вихід на кінцевий етап утворення Помісної Православної Церкви в Україні. На позачерговому Синоді РПЦ 14 вересня прийнято рішення, яке за своєю нахабністю та неканонічністю не має аналогів. Московія постановила відмовитись від поминання Вселенського патріарха Варфоломія, заборонити єпископам співслужити з Константинополем, вийти з усіх релігійних інституцій, органів та комісій, де головує Константинопольський патріархат. Якщо останній пункт ще можна частково пояснити в політичному плані – як своєрідну «дипломатичну» відповідь Москви на погромне для неї отримання Україною з рук Фанару канонічної незалежності, до два перші виходять за всілякі канонічні межі і фактично є першим етапом безпідставного розірвання євхаристійного спілкування рядової Помісної Церкви – РПЦ з Вселенським патріархатом, Першим серед рівних у світовому Православ’ї (за церковними канонами, розрив євхаристійного спілкування, не поминання за літургією Вселенського патріарха, який стоїть на першому місці у Диптиху можливий лише за умови впадання Константинополя у єресь – порушення догматичних постулатів православної віри, або подібні значимі порушення, і рішення щодо такого розриву повинне бути узгоджено соборно з іншими Помісними церквами).
Тобто, патріарх Московський Кирил Гундяєв, який до цього часу аргументував релігійну експансію РПЦ в Україні «канонічними підставами» та «збереженням братського православного народу від подальшого розколу» тепер сам ініціативно впадає у розкол, наплювавши з висот Кремля на церковні канони та тягнучи у «велику схизму» не тільки РПЦ, але і інші підконтрольні Москві Помісні церкви та російські екзархати – Сербію, Білорусію.
А як же «благодатність», «канонічність», якими так любить блефувати РПЦ? Адже їх автоматично не стане після розриву євхаристійного спілкування з Матір’ю – Церквою Константинополем, від якої РПЦ історично через Київську Митрополію має апостольське приємство – святе святих віри православної? Ось і скинула путінсько-гундяєвська гідра РПЦ овечу шкуру, оскаливши вовчі зуби. Плювати хотіла Москва на канонічність, на соборність, цілісність та повноту Православ’я. Заради власної вигоди вона готова і в розкол піти, і благодатного апостольського приємства лишитись.
Шкода віруючих Московського Патріархату, які потраплять у цю пастку, наслідки якої можуть бути незворотніми…
Сьогодні гундяєвська МПЦ може скільки завгодно розмахувати кулаками у бік Константинополя у безсилій злобі. Процес створення Української Помісної Церкви незворотний. Жахливо лише те, що у своїй агресивній бісівській жадібності московські попи ладні вкрасти й вивезти з церков та монастирів раритети, адже деякі з них мають величезну історичну цінність. Готові гундяєвські прибічники й пролити кров вірян. Отаке воно, справжнє обличчя МПЦ.
Єдина помісна православна церква – це духовна основа, яка може стати ще одним потужним поштовхом для становлення нашої держави. Й зараз усі українці, у тому числі мешканці Черкащини, мусять молитися за те, щоб така церква стала джерелом єднання та миру, але й консолідуватися в питанні протидії деструктивній діяльності РПЦ у напрямку розпалювання міжконфесійної ворожнечі та намаганням позбавити українське православ’я національних та культурних цінностей шляхом вивезення їх в Росію. У разі виявлення таких фактів необхідно інформувати компетентні органи.

Однією із найбільших проблем, яка стоїть перед Українською державою, є проблема релігійного розколу. Хоч Україна і є світською державою, проте справи релігійні не можуть не впливати на її політику. Попри все українці є досить віруючими, що підтверджують дані соціологічних опитувань. За час незалежності кількість віруючих зросла, а церква є одним із інститутів, який користується найбільшим рівнем довіри українців (у грудні минулого року церкві довіряли 64,5% українців). Уже цього факту досить для ствердження, що церква – важливий соціальний інститут, який впливає на все українське суспільство. Важливо, що церква й зараз залишається в активній політичній грі у ролі об’єкта чи суб’єкта останньої.  Найбільшого значення участь церкви у політичній грі набула під час агресії Росії проти України, особливо це стосується найбільшої конфесії, а саме Української православної церкви Московського патріархату.

Насправді це більше, ніж просто протистояння двох церков КП та МП, – це боротьба за незалежну українську церкву. Україна не може бути незалежною від Москви, якщо її церква буде залежати від неї. В Україні є зараз лише одна церква, яка залежить від Росії – і це  саме Українська православна церква  МП.  Якби сам Московський патріархат не був політично залежним від кремлівського хазяїна,  то питання не стояло так гостро. Але Кирило є цілком і повністю прислужником пана Путіна, адже російська православна церква є найпотужнішим й найпередовішим ідеологічним інструментом Росії.  РПЦ є тим, що встановлює кордони «руссково міра» у світі, бо саме православ’я є першим стовпом, на якому тримається цей «мір».

Особливо гострим церковне питання стало  зараз, у час наступу цього «міра» на Україну. Представники УПЦ МП неодноразово були піймані на фактах підтримки сепаратизму в Луганській та Донецькій областях, а її сановники, зокрема митрополит Агафангел, досить часто дотримуються проросійських шовіністичних поглядів.

Після того, як частина території Донеччини та Луганщини 2014 року опинилася під контролем підтримуваних Росією сепаратистських банд утворень, там дуже ускладнилася ситуація з дотриманням прав віруючих.

Почалися репресії на релігійному ґрунті із широкого та інтенсивного використання релігійної риторики для мобілізації прихильників незаконних збройних формувань (НЗФ). Відповідно, віруючі конфесій, яких православні фундаменталісти вважають «шкідливими», з перших днів стали як систематично переслідуватись, так і зазнавати спонтанних актів агресії. Найбільше дісталося звісно тим, хто був прибічником Київського патріархату. Наприкінці березня 2015 року архієпископ УПЦ КП Євстратій Зоря заявив, що сепаратисти зруйнували купол церкви в селі Октябрь Донецької області. Декілька десятків священиків та віруючих церков  КП затримували та катували. Так трапилося, наприклад, із священиком Української православної церкви Київського патріархату Юрієм Івановим. Навчальні корпуси та гуртожитки Донецького християнського університету, захоплені 9 липня 2014 року, були перетворені на казарми. Практично без перешкод, не рахуючи індивідуальних репресій проти проукраїнського духовенства, на захоплених територіях Донбасу функціонує тільки Українська православна церква Московського патріархату.

У мережу потрапило відео, на якому священик благословляє блокпост терористів. Прес-центр самопроголошеної ЛНР заявив, що це був представник УПЦ МП, який благословив «Об’єднану армію Південного Сходу, в надії на бойові перемоги, а не поразки. Православний батюшка освятив молитвою і святою водою Олександрівський блокпост на Бахмутській трасі, а також блокпост на в’їзді в селище Металіст. Незважаючи на те, що поки що освячено тільки два блокпости, вони відчувають всеосяжну допомогу і підтримку з боку священиків.»

В Одесі журналісти місцевої газети «Погляд з Одеси» зафіксували, як священик УПЦ МП прогулювався серед наметів сепаратистів. «На зауваження про те, що «церква повинна бути поза політикою, «священик заявив журналісту:« Іди ти на майдан … ». Як виявилося, в наметовому містечку сепаратистів побував протоієрей Олег Мокряк, настоятель храму св. муч. Татіани при Одеській Юридичнійї Академії », –  пишуть журналісти.

У Свято-Успенській Почаївській лаврі віруючим взагалі продавали літературу, яка звеличує ідеї «русского мира» та сепаратизму. Ось, лишень, цитата із однієї з книжок: «… Як не можна розділити Пресвяту Трійцю Отця і Сина і Святого Духа, це є Бог, і так не можна розділити Росію, Україну і Білорусію. Це разом Свята Русь. Знайте, пам’ятайте, не забувайте. У місті Києві ніколи не було Патріарха. Патріархи були і жили в Москві…»

У той час, як тривала російська окупація Криму, а підтримувані Росією сепаратисти утримували контроль за частинами Донбасу, продовжувались і випадки захоплення «московськими» священиками приміщень та майна УПЦ КП у різних регіонах України.

Цілими селами  люди почали висловлювати бажання перейти до «справжньої» української церкви. Віряни – релігійна громада,  часто намагаються змінити юрисдикцію, перейти в УПЦ КП, але «москвичі» дуже міціно тримаються за свою парафію. Так, вже другий місяць як в селі Пилипець на Закарпатті триває релігійний скандал за участю… тітушок. Розпочали його парафіяни храму Свято-Рождества Богородиці, що вирішили перейти з Московського патріархату до Київського. Рішення приймали на сході релігійної громади, 80% висловилися «за». Коли про це дізналися в Московському патріархаті, закликати паству схаменутися прибув особисто митрополит Хустський та Виноградівський Марк. Почав говорити до людей, але після фрази «А що ваші попи роблять в АТО?» миряни ледь не вигнали його з храму.

А потім у неділю до Пилипця приїхав автобус з бритоголовими хлопцями. Вони увірвалися до храму, заламали руки 70-річному паламареві. Новини на селі розповсюджуються з блискавичною швидкістю, тож дуже скоро до храму почали збігатися віряни, викликали міліцію та СБУ. Почувши, що на місце їдуть правоохоронці, «тітушкове воїнство» накивало п’ятами.

У селі Карашина на Черкащині Київський патріархат взагалі не чіпав майна Московського. Просто віруючі побудували свій храм, поставили там настоятелем отця Ростислава, який давно служив у селі і парафіяни, що раніше ходили до храму Московського патріархату до іншого села, самі перейшли за Ростиславом у «київський» храм. З початком АТО парафіяни почали масово переходити до отця Ростислава вже з політичних мотивів.

Зрозуміло, що напруження між селянами поступово зростало й   врешті вилилося в кримінал. Одного дня отець Ростислав із друзями сидів на березі річки, коли до них підійшов місцевий житель – Михайло, паламар місцевого «московського» храму. Михайло   прийшов напідпитку, витягнув ніж і став нападати на священика, кричав: «За Русь, за веру православную» й наніс отцю Ростиславу вісім ножових поранень.

У селищі Новоархангельськ Кіровоградської області приміщення Володимирської церкви Українського патріархату повинні були перейти до Московської конфесії за рішенням суду.  На підтримку церкви зібралося близько  тисячі  громадян. Між ними і невідомими молодими людьми сталася сутичка. Останні захопили церкву, зайшовши у приміщення як будівельники, повідомляє  Gazeta.ua.   Рейдерське захоплення здійснили характерного вигляду молоді люди.  Двадцять  осіб  зайшли до церкви під виглядом будівельників. Викинули з храму священика та прихожан, заблокувалися всередині на декілька днів. У приміщенні церкви пиячили й палили. «Під час мітингу один із них виліз на дзвіницю і з  вікна всім показав свої статеві органи», – розповів перший заступник голови обласної організації «УДАР» 54-річний Ігор Козуб.

«Воює» УПЦ МП не тільки з Київським патріархатом. Так,  27 квітня 2015 року міськрайонний суд міста Сміла Черкаської області визнав священика УПЦ (МП) Олександра Гагана винним за п’ятьма пунктами обвинувачення у релігійно вмотивованому насильстві й нападах, вчинених проти Свідків Єгови у 2013-2014 роках, і присудив йому умовне покарання терміном на три роки.

Наразі до Київського патріархату з Московського перейшло  вже понад 40 парафій. Найбільш активно йде  цей процес у Західній Україні.

У Московському патріархаті намагаються усіляко викривити дійсність. Це свідчить про те, що з Москви до керівництва УПЦ МП надійшли вказівки, щодо розростання інформаційної кампанії з метою подавати Московський патріархат як жертву насильства, щоб створювати для російської влади відповідні інформаційні фони для втручання в внутрішні справи України.

Християнська церква повинна залучати людей до віри, а не прислуговуватись певним політичним силам, керівникам держав. Безумовно, всі факти переслідувань та репресій на релігійному ґрунті треба фіксувати, і українська влада та громадянське суспільство повинні надавати цю інформацію міжнародним організаціям, щоби примусити такі країни, як Росія, дотримуватись прав людини. А українцям треба замислитись, чи варто обирати церкву, яка  відмовляється відспівувати хлопців, що загинули в АТО та проповідує «руський мир».