У самому історичному середмісті Черкас, на Верхній Горовій, стоїть дивна двоповерхова споруда, яку кілька поколінь містян знають як Будинок природи. Колись тут проводили природоохоронні заходи, працювали громадські організації, були кабінети, лабораторні та виставкові приміщення. Пізніше будинок дедалі більше нагадував звичайний офісний або бізнес-центр.

Сьогодні значна його частина має зовсім інший вигляд: вибиті вікна, графіті, пошкоджене оздоблення, тріщини, занедбані переходи та приміщення. Ми перевірили історію об’єкта за матеріалами Верховного Суду, рішеннями господарських і цивільних судів та відкритими реєстровими даними.

У соціальних мережах час від часу можна прочитати звичне пояснення: мовляв, це ще один об’єкт, який «занедбала міська влада». Але документи показують зовсім іншу картину.

Будинок природи не є і, судячи з дослідженої судами історії його виникнення, ніколи не був комунальною власністю Черкаської міської ради. Місту належить земельна ділянка під комплексом. Сама ж будівля від початку була об’єктом спільної часткової власності різних організацій, а за роки незалежності частина цих часток неодноразово змінювала власників.

Будували майже десять років

Історію самого об’єкта досить докладно відтворено в судових матеріалах у справі №925/366/18.

Будівництво Черкаського Будинку природи почалося 1973 року і здійснювалося поетапно. Основну частину завершили до 1982-го. У судових документах зазначено, що будівництво здійснювалося за рахунок коштів Українського товариства охорони природи.

Рішенням міськвиконкому №788 від 10 грудня 1981 року було затверджено акт прийняття в експлуатацію добудови до Будинку мисливців — учбово-лабораторного корпусу Будинку природи. Добудову разом із 240 метрами каналізації передали на баланс Черкаського обласного товариства охорони природи. Детально ці обставини викладені у матеріалах Верховного Суду.

Українське товариство охорони природи в радянський період було не невеликою організацією кількох десятків екологів, а однією з наймасовіших громадських структур УРСР. Історичні джерела наводять дані про мільйони членів та десятки тисяч первинних організацій. Тому коректніше говорити, що Будинок природи споруджувався коштом масової громадської природоохоронної організації, членські внески до якої сплачувала значна частина населення.

Окремі дані про масштаби діяльності товариства містяться у історичних матеріалах Інституту історії України.

Але вже тоді Будинок природи не належав одному господарю.

18 серпня 1982 року Черкаський облвиконком затвердив договір про користування приміщеннями між пайовиками забудови. Площі розподілили між обласним товариством охорони природи, обласним товариством мисливців і рибалок та товариством кролівників і звірівників-любителів.

Суди надалі прямо зазначали, що Будинок природи з моменту будівництва та введення в експлуатацію був об’єктом спільної часткової власності. Цю історію докладно відтворено, зокрема, у судовому рішенні у справі щодо приміщень комплексу.

У 2007 році стару угоду уточнили. За кожною стороною закріпили корисні та спільні площі у відсотковому співвідношенні відповідно до фінансового внеску в будівництво. У документах цього періоду вже фігурувала і приватна виробничо-комерційна фірма «Сувіт».

Докладніше розподіл часток описаний у судовому рішенні, оприлюдненому в YouControl.

Міська рада — власник землі, а не Будинку природи

Це принциповий момент.

У рішенні Господарського суду Черкаської області від 1 травня 2026 року зафіксовано, що земельна ділянка за адресою Верхня Горова, 1 площею 0,3600 га, кадастровий номер 7110136700:03:028:0095, є комунальною власністю Черкаської міської ради.

Суд розглядав позов міста до одного зі співвласників будівлі саме через плату за фактичне користування цією землею. Рішення Господарського суду від 1 травня 2026 року.

Тобто юридична конструкція проста:

земля — громади Черкас;
нерухомість на ній — інших власників.

Міська рада має стосунок до цієї території як власник земельної ділянки та орган місцевого самоврядування, який вирішує земельні та містобудівні питання. Але сама будівля не є міською комунальною власністю.

Хто володіє Будинком природи

Один із найповніших відкритих зрізів структури власності міститься в матеріалах справи №712/8559/20. Суд наводить розрахунки Черкаського БТІ станом на 2017–2020 роки. Подальшу долю окремих часток можна простежити вже за пізнішими судовими рішеннями.

Джерело: рішення у справі №712/8559/20.

Важливо: ця таблиця відтворює структуру власності за відкритими судовими матеріалами. Вона не замінює актуального повного витягу з Державного реєстру речових прав станом на день публікації. Окремі дрібні частки могли змінювати власників.

Найбільший власник — ПП «Крупське». Але це не частка УТМР

Тут важливо не плутати дві різні організації.

ПП «Крупське» не стало правонаступником Черкаської обласної організації Українського товариства мисливців і рибалок — УТМР.

Частка УТМР у судових матеріалах існує окремо — 197/1000 комплексу, або 783,7 м².

До ПП «Крупське» перейшла інша і значно більша частина — та, яка раніше була оформлена за Українським товариством охорони природи — УТОП.

У 2016 році за всеукраїнським Українським товариством охорони природи було зареєстровано право власності на 199/500 Будинку природи — 39,8% комплексу, загальною площею 1587,7 м².

До цієї частки входило 212,5 м² підвалу, 532,2 м² першого поверху, 721 м² другого поверху, 61,8 м² надбудови та ще 60,2 м² у будівлі «Б-1».

Реєстраційний номер об’єкта — 1031383171101.

Підставами реєстрації були постанова XIV з’їзду УТОП від 27 жовтня 2016 року №6-2, розрахунок часток Черкаського БТІ від 18 травня 2016 року, нотаріально посвідчена заява співвласників про погодження часток від 15 червня 2016 року та судове рішення.

Ці обставини викладені у рішенні Господарського суду Черкаської області у справі №925/1273/22.

Будинок №1, якому створили двійника — №1/1

Паралельно з реєстрацією законної частки УТОП існувала ще одна, значно заплутаніша історія.

У грудні 2015 року від імені Черкаської обласної організації УТОП була подана заява про реєстрацію 1498 м² приміщень Будинку природи вже не за адресою Фрунзе, 1, а за адресою Фрунзе, 1/1.

Заяву подав Олександр Роджа. Однак суди встановили принципово важливу обставину: на той момент він уже майже рік не був керівником Черкаської обласної організації УТОП — його звільнили ще 12 грудня 2014 року.

Ця обставина докладно розглянута у матеріалах Верховного Суду.

Попри це, 3 грудня 2015 року реєстрацію провели.

Далі зареєстроване майно Черкаська обласна організація УТОП передала до статутного капіталу ТОВ «Вієна». Уже 4 грудня право власності оформили за «Вієною».

Наступного дня змінився склад учасників товариства — серед них з’явилися Благодійна організація «Фонд збереження рідної природи» та Благодійний фонд «Розвиток Черкащини».

Особливо показовою є історія з адресою.

Реєстрація нерухомості за 1/1 відбулася ще у грудні 2015 року, тоді як офіційний наказ міського департаменту архітектури про присвоєння «Вієні» адреси Фрунзе, 1/1 з’явився лише 26 січня 2016 року.

Згодом цей наказ було скасовано. У судових рішеннях зазначено, що окремого об’єкта нерухомості за адресою Верхня Горова, 1/1 фактично не існувало, а йшлося про приміщення самого Будинку природи на Верхній Горовій, 1.

Докладніше: судове рішення щодо майна за адресами Верхня Горова, 1 та 1/1.

У 2016 році ТОВ «Вієна» передало це майно Благодійній організації «Фонд збереження рідної природи» за договором дарування.

Далі почалися роки судів.

Суд: реєстрація була протиправною

У справі №925/366/18 суди досліджували первинну реєстрацію 2015 року.

Було встановлено, що реєстрацію провели за адресою, яка на той момент не була належним чином присвоєна, та на підставі заяви особи, яка вже не мала повноважень діяти від імені організації.

Рішення державного реєстратора було скасовано.

Джерело: матеріали Верховного Суду у справі №925/366/18.

Подальші суди стосувалися вже похідних реєстрацій ТОВ «Вієна», «Фонду збереження рідної природи», користування приміщеннями та виселення користувачів.

Суди встановлювали ситуації, коли користування приміщеннями обґрунтовувалося правом власності за адресою Верхня Горова, 1/1, хоча окреме існування такого об’єкта вже було поставлено судами під сумнів.

Називати всю цю історію доведеною кримінальною або корупційною схемою без відповідного обвинувального вироку було б юридично некоректно. Але судові матеріали справді демонструють вкрай проблемний та заплутаний процес перерозподілу прав на частину нерухомості.

Як 1587,7 квадратного метра опинилися у ПП «Крупське»

Після багаторічних судових процесів за Українським товариством охорони природи було зареєстровано частку 199/500 Будинку природи — 1587,7 м².

А вже під час розгляду Господарським судом Черкаської області справи №925/1273/22 з’явився новий власник — ПП «Крупське».

Суд прямо зазначив, що під час розгляду справи були надані докази, відповідно до яких з 2 грудня 2022 року власником цих 1587,7 м² є ПП «Крупське», код ЄДРПОУ 31369471.

Саме тому підприємство було залучено до справи як нинішній власник спірного майна.

Джерело: рішення Господарського суду Черкаської області від 29 травня 2023 року.

Однак в оприлюдненому тексті рішення не зазначено, за яким саме договором або правочином ПП «Крупське» отримало цю частку: купівля-продаж, внесення майна, міна чи інша юридична конструкція.

Суд лише посилається на докази, які містяться в матеріалах справи — аркуші 89–90 другого тому.

Таким чином, документально встановлений ланцюг наразі виглядає так:

Українське товариство охорони природи → 199/500 Будинку природи, 1587,7 м² → з 02.12.2022 зареєстрований власник ПП «Крупське».

При цьому називати ПП «Крупське» «правонаступником» або «спадкоємцем» УТОП юридично неправильно. Воно не є корпоративним правонаступником товариства, а лише наступним зареєстрованим власником конкретної частки нерухомості.

Для встановлення точного механізму переходу необхідно отримати реєстровий документ про державну реєстрацію права власності від 2 грудня 2022 року або матеріали другого тому справи №925/1273/22.

Окрема історія — 784 «квадрати» мисливців і рибалок

Черкаська обласна організація Українського товариства мисливців і рибалок — окремий співвласник комплексу.

За розрахунками БТІ, наведеними судом, УТМР належала частка 197/1000, яка складалася з 211 м² підвалу, 202,9 м² першого поверху, 333,8 м² другого поверху та 36 м² гаражних приміщень.

Разом — 783,7 м².

Джерело: судове рішення з розрахунком часток БТІ.

Тому частку УТМР не слід змішувати з 1587,7 м², які перейшли до ПП «Крупське».

Навіть фінансисти ОДА мають тут свої квадратні метри

Серед співвласників комплексу в матеріалах суду фігурує і Департамент фінансів Черкаської обласної державної адміністрації.

За розрахунками БТІ — це два приміщення у будівлі «Б-1» загальною площею 36,9 м², частка 197/10000.

Таким чином, в одному комплексі одночасно переплелися громадські організації радянського походження, орган державної влади, приватні фізичні особи та приватний бізнес.

Товариство кролівників залишається власником

Щодо Черкаського обласного товариства кролівників і звірівників-любителів маємо й зовсім свіже судове підтвердження.

У судовій справі 2026 року зазначено, що товариство набуло право власності на свою частину нерухомості 26 грудня 2019 року.

За старішим розрахунком БТІ йдеться про 93,2 м², або 23/1000 комплексу.

У 2023 році товариство уклало з Черкаською міськрадою договір про компенсацію за фактичне користування землею під своєю нерухомістю. А в 2026 році місто зверталося до суду щодо стягнення заборгованості.

Джерело: рішення Господарського суду Черкаської області від 1 травня 2026 року.

Це ще один наочний доказ: місто є власником землі, але не власником розташованих на ній приміщень.

Як із комплексу виділили частку «Сувіту»

Окрему історію має ПВКФ «Сувіт».

Суд встановив, що ще 15 липня 1997 року товариство кролівників продало «Сувіту» два гаражні бокси.

У 1998 році за підприємством було оформлено право на частину Будинку природи площею 51,9 м². Після подальших перерахунків і погодження часток за «Сувітом» була закріплена частка 39/1000.

10 січня 2020 року загальні збори засновників «Сувіту» ухвалили передати цю частку одному з учасників підприємства як виплату його частки у статутному фонді.

Після цього право власності зареєстрували за фізичною особою.

У 2021 році ця особа через суд домоглася виділення своєї частки в натурі.

Йшлося вже про 152,9 м²: 113,4 м² у самому Будинку природи та 39,5 м² гаража.

Суд визнав ці приміщення окремим об’єктом нерухомості та припинив для цього власника режим спільної часткової власності.

Джерело: рішення у справі №712/8559/20.

Чому Будинок природи перетворився на руїну

Офіційного документа з формулюванням «причина занепаду Будинку природи» не існує, тому тут потрібно чітко відокремлювати встановлені факти від висновків.

Факти такі: майже чотиритисячний комплекс має багато співвласників; його частки переходили між організаціями та фізичними особами; деякі виділялися в натурі; навколо великого масиву площею майже 1600 м² тривали багаторічні судові процеси; існували паралельні реєстрації; окремі реєстраційні рішення суди скасовували.

На нашу думку, майнова роздробленість, багаторічні конфлікти та відсутність єдиного власника комплексу стали одними з головних передумов занепаду значної частини будівлі.

При цьому не весь комплекс покинутий. Частина приміщень використовується, а окремі співвласники утримують свої частини у робочому стані.

Фактично сама будівля сьогодні є наочною ілюстрацією своєї структури власності: одна її частина доглянута, а сусідня вже перетворюється на руїну.

«Шедевр радянського конструктивізму»?

У соціальних мережах будівлю іноді називають «шедевром радянського конструктивізму».

Але навіть термінологічно це викликає питання.

Основну частину комплексу завершили 1982 року, тоді як класичний конструктивізм — це передусім архітектура 1920-х — початку 1930-х років.

Тому коректніше говорити про пізньорадянську модерністську архітектуру.

Чи має сама споруда самостійну архітектурну цінність — питання вже не майнове, а експертне. У досліджених нами судових матеріалах ми не знайшли підтвердження того, що Будинок природи має статус пам’ятки архітектури.

Автор цього матеріалу не вбачає у споруді такої самостійної культурної цінності, яка сама по собі вимагала б її збереження будь-якою ціною. Це авторська оцінка, а не висновок органу охорони культурної спадщини.

Що може приховувати земля під «черкаським Пентагоном»

Старші черкасці пам’ятають ще одну неофіційну назву споруди — «Пентагон». Її дали будинку через незвичне планування та масивну геометрію.

Але місце цікаве не лише радянською архітектурою.

Це історичне середмістя Черкас — територія, пов’язана з найдавнішими укріпленнями міста. За реконструкціями розташування старого Черкаського замку ця ділянка може потрапляти до зони його оборонних споруд.

Є й усні свідчення старших черкасців, що під час риття котловану в 1970-х роках тут знаходили людські кістки та сильно кородовані металеві предмети.

Але тут необхідно чітко відокремити спогади від науково встановлених фактів: ми поки не знайшли оприлюдненого археологічного звіту, який документально описував би такі знахідки та їх датування.

Тому твердження про конкретні залишки замкової вежі під фундаментами споруди варто розглядати як історико-топографічну гіпотезу, яку можуть підтвердити або спростувати лише археологічні дослідження.

Якщо співвласники колись консолідують майно, продадуть його одному інвестору і будівлю реконструюватимуть або демонтуватимуть, відкриття ґрунту може дати місту шанс провести повноцінне археологічне дослідження цієї території.

І в такому разі зникнення радянського «Пентагону» може відкрити Черкасам набагато старішу сторінку їхньої історії.

То хто винен у тому, що ми бачимо сьогодні?

Найпростіша відповідь — «мерія» — не підтверджується документами.

Черкаська міська рада не є власником Будинку природи.

За встановленою судами історією споруди комплекс від самого початку належав на праві спільної часткової власності його пайовикам. Сьогодні його частини перебувають у власності приватного підприємства, громадських організацій, державної установи та приватних осіб.

Місту належить земельна ділянка під комплексом.

Історія самого Будинку природи — це значно ширша історія українського переходу від радянської системи «громадської власності» до пострадянської приватної нерухомості.

Тут є все: радянські громадські організації з мільйонами членів, розподіл приміщень ще 1982 року, приватизація окремих квадратних метрів у 1990-х, складні перерахунки часток, приватні власники, фірми, благодійні фонди, реєстрація об’єкта за спірною адресою, скасовані державні реєстраційні рішення та роки судових процесів.

А сьогодні найбільший встановлений приватний власник — ПП «Крупське», що належить ПП «Надія», — контролює 1587,7 м², тобто майже 40% комплексу.

Що буде далі — поки невідомо.

Чи домовляться співвласники? Чи буде нерухомість поступово консолідована в одних руках? Чи з’явиться тут новий житловий або комерційний комплекс? Чи збережуть частину старої споруди? І, зрештою, чи отримають археологи можливість зазирнути під її фундаменти?

Для Черкас останнє питання може виявитися значно важливішим за долю самого бетонного «Пентагону».

«Антена» продовжить досліджувати цю історію. Зокрема, ми спробуємо встановити точну правову підставу, на якій 2 грудня 2022 року 1587,7 м² колишньої частки Українського товариства охорони природи перейшли у власність ПП «Крупське».

Джерела

• Верховний Суд — матеріали щодо оскарження реєстраційних дій у справі навколо Будинку природи
• Судове рішення щодо приміщень Будинку природи та адреси Верхня Горова, 1/1
• Справа №925/1273/22 — ПП «Крупське» як власник 1587,7 м²
• Справа №712/8559/20 — частки співвласників, БТІ та історія ПВКФ «Сувіт»
• Рішення Господарського суду Черкаської області від 1 травня 2026 року — земля та товариство кролівників
• Судові матеріали щодо розподілу часток співвласників
• ПП «Крупське» — дані ЄДР
• ПП «Надія» — дані ЄДР
• Матеріали про діяльність Українського товариства охорони природи

The post Будинок природи у Черкасах: кому належить напівруїна в центрі міста appeared first on АНТЕНА.

По 10 років за підготовку подвійного вбивства: що встановив суд у справі подружжя Дмитруків

30 вересня Чорнобаївський районний суд Черкаської області оголосив вирок у резонансній справі подружжя Віктора та Наталії Дмитруків із села Ревбинці. Обох суд визнав винними у готуванні до умисного вбивства двох людей, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, і призначив кожному по 10 років позбавлення волі.

«Антена» ознайомилася з текстом вироку у справі №709/917/25. Документ дозволяє досить докладно відновити картину того, що, за висновком суду, відбувалося протягом кількох місяців: від перших розмов про вбивство Оксани Крбанєвич та Олександра Тігієва — до виготовлення вибухових пристроїв, пробного підриву та передачі готової вибухівки.

Важливе уточнення: юридично Дмитруків засудили не за «замах на вбивство», як цю справу часто називали у побуті, а за готування до умисного вбивства двох осіб — ч. 1 ст. 14, пп. 1, 12 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України.

Від неприязні — до плану вбивства

У вироку суд зазначає, що між подружжям Дмитруків та Оксаною Крбанєвич і Олександром Тігієвим існували тривалі неприязні відносини.

Саме на цьому ґрунті, за встановленими судом обставинами, у Віктора Дмитрука, а згодом і в Наталії Дмитрук виник умисел на вбивство обох потерпілих.

Для реалізації задуму подружжя звернулося до знайомого — Андрія Ткачева. Від нього хотіли отримати саморобні вибухові пристрої, які надалі планувалося використати для вбивства.

Спочатку, як зазначено у вироку, Ткачев не сприйняв цю пропозицію як реальну.

Але розмовами справа не закінчилася.

Суд встановив, що в період із серпня до листопада 2024 року Дмитруки неодноразово приїздили до Ткачева та передавали йому речовини й деталі, необхідні для виготовлення саморобної вибухівки. У вироку перелічено порох, хімічні компоненти, алюмінієвий порошок, металеві труби та з’єднувальні елементи.

Тобто, за оцінкою суду, йшлося вже не про емоційні висловлювання чи абстрактні погрози, а про практичну підготовку до злочину.

Людина, до якої звернулися по вибухівку, пішла до правоохоронців

Ключовий поворот у цій історії стався 11 листопада 2024 року.

Як випливає з вироку, Андрій Ткачев, усвідомивши протиправність дій Дмитруків та реальність їхніх намірів, звернувся до правоохоронних органів. Після цього його залучили до конфіденційного співробітництва.

Відтоді подальші контакти з подружжям відбувалися вже під контролем правоохоронців.

Ця обставина має принципове значення для розуміння справи. Людина, якій, за версією обвинувачення, Дмитруки фактично доручили виготовлення вибухових пристроїв, не стала їхнім реальним співучасником, а почала документувати подальші дії.

У матеріалах кримінального провадження, серед іншого, фігурує портативний аудіозаписувальний пристрій із записами, який після завершення справи суд постановив залишити при матеріалах провадження.

Вибухівку хотіли закинути у спальню

Найбільш моторошна частина вироку — опис способу, яким планувалося вбити Оксану Крбанєвич та Олександра Тігієва.

За встановленими судом обставинами, йшлося про виготовлення кількох саморобних вибухових пристроїв.

Один із варіантів передбачав закинути їх через вікно до спальної кімнати будинку, коли потерпілі перебуватимуть усередині.

Обговорювався й інший спосіб — використати вибухівку проти автомобіля Renault Scenic, яким користувалися Крбанєвич та Тігієв.

У вироку також зазначено, що під час розмов ішлося про маскування: зокрема шапки та балаклави. Обговорювали можливість залучення інших осіб та кількість вибухових пристроїв, необхідних для реалізації задуму.

Таким чином, за висновком суду, існував не просто намір позбавити двох людей життя, а вже конкретизований план із визначенням способу вбивства.

Вибухівку випробували

Ще одна принципова для справи обставина сталася 27 листопада 2024 року.

Згідно з вироком, Дмитруки разом із Ткачевим виїхали на відкриту місцевість, де провели пробний підрив саморобного вибухового пристрою.

Цей епізод суттєвий: він показує, наскільки далеко, на думку суду, зайшла підготовка.

Після цього контакти продовжилися.

3 грудня 2024 року Дмитруки та Ткачев знову зустрілися. Цього разу, як зазначено у вироку, вже на території домоволодіння подружжя в Ревбинцях.

Обговорювали деталі майбутнього злочину: можливість залучення інших людей, кількість пристроїв, спосіб їх використання проти Крбанєвич та Тігієва.

Готові пристрої передали вночі 6 грудня

Кульмінація операції відбулася в ніч проти 6 грудня 2024 року.

Близько 00:50 Ткачев, діючи за попередньою домовленістю, прибув до домоволодіння Дмитруків. Із собою він мав саморобні вибухові пристрої.

За текстом вироку, Віктор Дмитрук їх прийняв.

Далі реалізувати задум подружжя не змогло — Дмитруків затримали правоохоронці.

Саме з 6 грудня 2024 року обоє фактично перебувають під вартою.

Під час розслідування правоохоронці вилучили вибухові речовини та компоненти, металеві елементи, засоби зв’язку та інші речові докази. У провадженні було проведено низку експертиз.

Судові витрати на них склали 44 616 гривень 41 копійку. Суд постановив стягнути їх із засуджених — по 22 308 гривень 21 копійці з кожного.

Суд визнав версію обвинувачення доведеною

Колегія Чорнобаївського районного суду — головуюча суддя Л.О. Шарая та судді В.В. Левченко і В.В. Чубай — дійшла висновку, що вина Віктора та Наталії Дмитруків доведена.

Обох визнали винними за ч. 1 ст. 14, пп. 1, 12 ч. 2 ст. 115 КК України.

Мовою Кримінального кодексу це означає готування до умисного вбивства двох або більше осіб, вчиненого за попередньою змовою групою осіб.

Це важливе формулювання. Вбивство фактично не розпочалося, тому немає юридичної стадії «замаху». Але суд визнав доведеним, що були створені умови для його вчинення: знайдена людина для виготовлення вибухівки, передавалися необхідні компоненти, проводився пробний підрив, узгоджувався спосіб убивства і зрештою були отримані готові пристрої.

Прокуратура просила 7,5 року. Суд дав десять

Одна з найбільш незвичних деталей цього процесу — покарання.

Під час судових дебатів сторона обвинувачення просила призначити Віктору та Наталії Дмитрукам по 7 років і 6 місяців позбавлення волі.

Суд дав більше — по 10 років кожному.

На перший погляд тут може виникнути питання щодо ст. 68 Кримінального кодексу: за загальним правилом покарання за готування до злочину не повинно перевищувати половини максимального строкового покарання.

Але для ч. 2 ст. 115 КК ситуація має окрему правову особливість. За кваліфіковане умисне вбивство закон передбачає від 10 до 15 років позбавлення волі або довічне позбавлення волі. Верховний Суд уже роз’яснював: коли найбільш суворим покаранням у санкції є довічне, математичне правило про «половину максимального строку» не застосовується, оскільки довічне покарання не має строкового виміру. У такому випадку за незакінчений злочин може бути призначене строкове позбавлення волі в межах санкції.

Тож сам по собі десятирічний строк не суперечить цій позиції Верховного Суду. Чому прокуратура просила саме 7,5 року — це вже окреме питання до сторони обвинувачення.

По 100 тисяч гривень кожному з потерпілих

Оксана Крбанєвич та Олександр Тігієв заявили цивільні позови про відшкодування моральної шкоди.

Суд задовольнив їх частково.

Із Віктора та Наталії Дмитруків солідарно стягнуто 100 тисяч гривень на користь Оксани Крбанєвич і ще 100 тисяч гривень на користь Олександра Тігієва.

Обґрунтовуючи це рішення, суд звернув увагу на характер пережитого потерпілими. Після того як їм стало відомо про підготовку їхнього вбивства, вони відчували страх через загрозу смерті, зазнали негативних емоцій і переживань, були змушені змінювати звичний спосіб життя та вживати додаткових заходів безпеки.

Загальна сума присудженої моральної компенсації становить 200 тисяч гривень.

Дмитруки залишаються під вартою

Запобіжний захід для обох засуджених суд залишив без змін — тримання під вартою до набрання вироком законної сили.

При цьому увесь час, проведений під вартою починаючи з 6 грудня 2024 року, має бути зарахований до строку покарання за принципом «день за день».

Суд також скасував раніше накладений у межах кримінального провадження арешт на майно.

Окремо вирішена доля численних речових доказів: частину після набрання вироком законної сили мають знищити, телефони — повернути власникам, а носії із записами та копії матеріалів залишити у кримінальному провадженні.

Крапка в історії ще не поставлена

Вирок від 30 вересня ще не набрав законної сили.

Він може бути оскаржений до Черкаського апеляційного суду протягом 30 днів із дня проголошення. Тому юридично Віктор і Наталія Дмитруки залишаються особами, щодо яких ухвалено обвинувальний вирок суду першої інстанції, але остаточне рішення у справі ще може змінитися після апеляційного перегляду.

Втім, уже оприлюднена частина вироку дає можливість побачити, наскільки серйозними суд визнав обставини цієї історії.

За кілька місяців вона, за встановленими судом фактами, пройшла шлях від неприязні між сусідами та розмов про вбивство — до пошуку людини, здатної виготовити вибухівку, передачі компонентів, пробного підриву, обговорення способу атаки на будинок і автомобіль та, зрештою, отримання готових вибухових пристроїв.

Убивства не сталося лише тому, що людина, яку Дмитруки намагалися залучити до реалізації плану, звернулася до правоохоронців, а подальші дії відбувалися вже під їхнім контролем.

По десять років позбавлення волі кожному — таким став вирок Чорнобаївського районного суду у цій справі. Але остаточною крапкою він стане лише тоді, коли завершиться строк апеляційного оскарження або своє рішення ухвалить апеляційний суд.

The post По 10 років за підготовку подвійного вбивства: що встановив суд у справі подружжя Дмитруків appeared first on АНТЕНА.

Продовжуємо досліджувати тему Іркліївського риброзплідника. Сьогодні ми проаналізуємо документи 2022 року, що показують, хто і коли почав збирати матеріали для передачі підприємства.

У 2026 році навколо ДП «Іркліївський розплідник рослиноїдних риб» з’явилися гучні заяви, сюжети та блокування нового керівника. Але паперовий слід веде не до нового директора. Ще 29 червня 2022 року Держрибагентство вимагало підготувати пакет документів для приватизації, а 13 липня керівництво підприємства повідомило про створення інвентаризаційної комісії та передачу фінансових матеріалів. Отже, підготовка почалася задовго до нинішнього публічного конфлікту.

Це вже третя частина нашого масштабного журналістського розслідувагння стосовно цього державного підприємства. Ми не є судом, щоб стверджувати, ми висуваємо версії, які контраверсійні сьогоднішньому потоку брехні і маніпуляцій, які поширюють ті, зто, на наше переконання, роками отримував доходи від діяльності державного підприємства, а сьогодні намагається зберегти Status Quo, існуючі схематози та доходи. Сьогодні ми доведемо, що без потужнього політичного даху та покровителів, це б зробити було б неможливим. Стогодні лише частина великого осгу документів та світлин.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Риба державна, прибуток приватний. Що насправді ділять навколо Іркліївського риборозплідника

Державний риборозплідник як родинний бізнес? Що показали декларації Піддубних

Іркліївський риборозплідник: чому державне підприємство роками залишається збитковим і що може змінити приватизація

Цей матеріал відновлює хронологію за наданими листами, відкритими реєстрами та публічними джерелами. Там, де документів немає, версії позначені саме як версії, а не як установлені факти.

Документ, який запускає підготовку

29 червня 2022 року Державне агентство меліорації та рибного господарства України надіслало т. в. о. директора підприємства Анатолію Рябокіню лист № 2-11.1-16/2483-22 із прямою темою «Про підготовку до приватизації». Підписав його т. в. о. голови Агентства Андрій Забуга.

У листі йшлося не про абстрактне «вивчення питання». Підприємству встановили строк до 15 липня 2022 року та перелічили конкретні матеріали: статут, баланси й фінансові результати, відомості про нерухомість і земельні ділянки, правовстановлюючі документи, перелік майна, яке не підлягає приватизації, а також результати інвентаризації активів і зобов’язань.

Юридично цей лист ще не був рішенням Фонду державного майна про приватизацію. Але з управлінського погляду це був однозначний старт підготовчої роботи: зібрати й описати те, що згодом могло стати єдиним майновим комплексом для продажу.

Відповідь без публічного скандалу

13 липня 2022 року, за два дні до встановленого строку, підприємство відповіло Держрибагентству. Т. в. о. директора Анатолій Рябокінь повідомив, що надсилає статут, баланс і звіти про фінансові результати за 2021 рік та перший квартал 2022 року.

У тому самому листі зазначено, що наказом № 60 від 13 липня 2022 року створено комісію для проведення інвентаризації та складання звіту. Через значний обсяг майна, а також необхідність відокремити житло й об’єкти цивільного захисту, інвентаризація тривала, а її результати обіцяли надіслати додатково.

Саме тут виникає центральний контраст. Документи свідчать: керівництво підприємства не відмовилося від підготовки, не заявило публічно про «злочинний продаж» і не зупинило передачу матеріалів. Воно виконало доручення, створило комісію та почало оформлювати активи. Принаймні в наданому масиві документів немає доказів того, що у червні або липні 2022 року керівництво публічно попереджало громаду саме про підготовку до приватизації.

Хронологія без домислів

Гості із столиці

Перед початком офіційної підготовки до приватизації представники з Києва вже перебували на території ДП «Іркліївський розплідник рослиноїдних риб» та оглядали господарство. На наданих фотографіях поруч із виробничими об’єктами зафіксовані Андрій Забуга, Сергій Піддубний, Олександр Тіхонов та Головня В. О. Невдовзі після цих «оглядин» саме Андрій Забуга підписав лист від 29 червня 2022 року з недвозначною назвою — «Про підготовку до приватизації». Випадковий збіг? Можливо. Але тоді нехай Держрибагентство пояснить дату, мету, склад делегації та результати цього візиту. Адже поважні гості з Києва навряд чи приїздили на державне рибне підприємство просто помилуватися ставками.

Тепер зрозуміло, ким був один із тих самих «київських гостей». Особа, підписана на фотографії як Головня В. О., — це, ймовірно, Віталій Олександрович Головня, якого Кабінет Міністрів ще 27 травня 2022 року призначив заступником міністра аграрної політики та продовольства України. Отже, територію Іркліївського риборозплідника оглядала не випадкова компанія: заступник профільного міністра Віталій Головня, т. в. о. голови Держрибагентства Андрій Забуга, колишній директор Сергій Піддубний та Олександр Тіхонов, який на той момент ще не мав офіційного статусу керівника підприємства.

І саме присутність Тіхонова є особливо показовою. На момент цих «оглядин» він ще не очолював ДП, однак уже перебував поруч із посадовцями, які представляли профільне міністерство та Держрибагентство, оглядав підприємство разом із Сергієм Піддубним і фактично був введений у коло осіб, причетних до подальших управлінських рішень. А вже 26 липня 2022 року Тіхонова офіційно представили трудовому колективу як нового керівника. Випадковий кандидат так завчасно територією підприємства у супроводі заступника міністра та керівника агентства зазвичай не ходить.

Тому версія про те, що кандидатура Олександра Тіхонова була визначена й погоджена ще до формального призначення, має цілком конкретне фактичне підґрунтя. Сам наказ про призначення став лише завершенням процесу, який, судячи з фотографій та послідовності подій, розпочався раніше. Візит високопосадовців, присутність майбутнього директора, лист Забуги про підготовку до приватизації, створення комісії та передача документів складаються в єдиний ланцюг, а не в набір випадкових збігів.

Таким чином, у 2022 році паралельно готували не лише документи для приватизації. Схоже, заздалегідь готували й керівника, за якого цей процес мав відбуватися. І трудовому колективу Тіхонова представили вже як готове рішення — кандидатуру, яку до офіційного призначення фактично ознайомили з підприємством і ввели в потрібне коло.

Тому сьогоднішні заяви про те, що приватизацію приніс якийсь «новий» або «чужий» директор, виглядають особливо маніпулятивними. Новим для громади був лише той керівник, якого їй показали публічно. А справжні домовленості, вочевидь, могли формуватися значно раніше — під час непублічних оглядин державного підприємства за участю заступника міністра, керівництва Держрибагентства, Сергія Піддубного та майбутнього директора Тіхонова.

Кандидатуру погодили. Підприємство оглянули. Документи почали готувати. Колективу залишилося лише повідомити, кого він нібито сам обрав.

Далі починається ще цікавіше. Створена на підприємстві комісія могла існувати переважно на папері, а документи з визначення й оцінки вартості державного майна нібито готувала Тетяна Валеріївна. Подейкують, що окремі цифри вона записувала буквально «на колінах» — без оприлюдненої методики, без зрозумілого обґрунтування вартості кожного об’єкта та без реальної колективної роботи комісії. Можливо, це лише злі пліткарі.

У сукупності ці обставини свідчать не про випадкове листування й не про суто технічне виконання доручення. Київські гості оглядають підприємство, Держрибагентство офіційно вимагає підготувати його до приватизації, керівництво створює комісію, передає фінансові документи та проводить інвентаризацію. Отже, сформований намір підготувати державне підприємство до приватизації існував щонайменше у 2022 році — задовго до призначення директора, якого сьогодні намагаються зробити винним у початку цього процесу.

А що в цей час робив трудовий колектив? У 2022 році ми не бачимо блокування прохідної, недопуску керівника, гучних заяв про «знищення підприємства» або кампанії у місцевих медіа. Колектив не виводили захищати державне майно тоді, коли документи реально збиралися і передавалися. Проте щойно у директорському кабінеті з’явилася «не своя» людина, працівників мобілізували, місцеві медіа заговорили про злочинну приватизацію, а громаді почали нав’язувати версію, нібито весь процес розпочав новий директор.

Саме тому необхідно перевірити не лише документи про оцінку майна, а й багаторічний вплив родини Піддубних на трудовий колектив та інформаційний простір Іркліївської громади. Коли людям показують лише зручну частину історії, приховуючи листи 2022 року, київські «оглядини», створення комісії та підготовку майнових документів, — це вже не просто мовчання. Це формування потрібної громадської думки та маніпулювання людьми, яких використовують для захисту чужого контролю над державним підприємством.

Бо якщо приватизація справді була «злочином», то чому про неї мовчали, коли свої люди готували документи? Чому трудовий колектив не стояв на прохідній у 2022 році? Чому громада не знала про київських гостей? І хто сьогодні так наполегливо переписує хронологію, намагаючись перекласти відповідальність на нового директора?

Фотографії мають обличчя. А історія має властивість повертатися до тих, хто намагався її приховати.

Ви чули про це у новинах?

Це запитання тепер звучить цілком предметно. У 2022 році був лист із темою «Про підготовку до приватизації», був строк, був пакет фінансових і майнових документів, був наказ про комісію. У відкритих матеріалах, які вдалося перевірити, немає співмірної публічної кампанії саме проти цих дій.

Натомість у 2026 році, після звільнення Олександра Тіхонова та призначення іншого керівника, ситуація стала гучною. Суспільне повідомило, що працівники не допускали нового директора на територію, профспілка вимагала повернення Тіхонова, а приватизація стала однією з головних тем публічного конфлікту. Сам Тіхонов заявляв, що не заперечує проти приватизації як такої, але вимагає законної процедури.

Це не доводить існування єдиного «таємного плану». Але ставить незручне запитання: чому адміністративна підготовка 2022 року проходила без такого самого рівня публічності, а максимальна мобілізація колективу відбулася тоді, коли змінився контроль над директорським кабінетом?

Що відомо про об’єкт приватизації

Офіційна картка Prozorro Продажі описує діюче повносистемне господарство з 55 ставками. Загальна площа нерухомості становить 6976,8 квадратного метра, статутний капітал — 17 435 352,63 гривні. Підприємству на праві постійного користування надано шість земельних ділянок, найбільша з яких має площу 1237,5507 гектара.

Картка посилається на наказ Фонду державного майна № 140 від 27 січня 2023 року. Тобто формальне рішення про включення об’єкта до переліку приватизації з’явилося пізніше, але пакет для нього почали готувати влітку 2022 року. У 2024 році тодішній голова ФДМУ Віталій Коваль назвав підприємство прикладом ефективного корпоративного управління та наголосив на його соціальній і екологічній функціях.

У 2026 році Суспільне навело відповідь ФДМУ: рішення про приватизацію приймалося, зокрема, на підставі пропозиції Держрибагентства. Це безпосередньо пов’язує листування 2022 року з подальшою процедурою.

Так хто ініціював приватизацію в Ірклієві?

Документи не дозволяють приписати початок приватизації керівникові, призначеному у 2026 році. Підготовка почалася щонайменше 29 червня 2022 року, коли Держрибагентство вимагало сформувати пакет матеріалів, і стала практичною 13 липня, коли підприємство передало фінансові документи та повідомило про створення інвентаризаційної комісії.

Головне в цій історії — перевіряючи, хто нібито «почав приватизацію», не вийти на самих себе.
Варто розшифровувати, чи всі й так зрозміли?

The post Головне — не вийти на самих себе… Хто насправді ініціював приватизацію Іркліївського риброзплідника? appeared first on АНТЕНА.

Ми продовжуємо тему досліджень державного підприємства Іркліївський риброзплідник. Наш попередній матеріал викликав чималий інтерес і ми навіть записали доволі докладне студійне інтерв’ю із Русланом Мельником – бізнесменом, що спеціалізуєтьс на рибному бізнесі та очолює профільну громадську організацію. Виявилося, що тема значно глибша за наші очікування та має дуже цікаве подвійне, а й можливо потрійне дно. Отже, ми продовжуємо!

Працюючи над матеріалами про Іркліївський риборозплідник, ми натрапили на цікаві деталі, пов’язані з родиною Піддубних. Окремо кожна з них може мати цілком буденне пояснення. Але разом вони складаються в історію, яку варто уважно дослідити.

Наше припущення полягає в тому, що державне підприємство протягом багатьох років, точніше навіть десятиліть, могло використовуватися як фактично родинний бізнес. Формально воно залишалося державним, однак частина реального управління, доходів і контролю над активами могла перебувати в руках вузького кола приватних осіб.

Це лише версія, до якої нас підводять декларації, судові рішення, результати перевірок та розповіді людей, які працювали на підприємстві або мали з ним справу. Остаточну правову оцінку цим обставинам мають дати правоохоронні органи.

Від великого державного проєкту до багаторічного занепаду

Іркліївський розплідник рослиноїдних риб створювали як велике спеціалізоване господарство для зариблення Кременчуцького водосховища. Будівництво комплексу розпочалося 1985 року.

Це не кілька ставків і не маленьке сільське господарство. В офіційному описі об’єкта приватизації зазначено 55 ставків, понад 1 238 гектарів землі та майже 7 тисяч квадратних метрів будівель і споруд. На балансі підприємства перебувають гідротехнічні споруди, виробничі приміщення, техніка та біологічні активи.

Тривалий час підприємством керував Григорій Піддубний. За публікаціями місцевих медіа, він очолив господарство ще у другій половині 1980-х років і залишався директором до виходу на пенсію у 2011 році. Саме з його ім’ям пов’язують створення й розбудову великого виробничого комплексу.

Це справді була робота великого масштабу, і належне засновнику цієї управлінської династії варто віддати. Однак після розпаду Радянського Союзу багато директорів державних підприємств опинилися перед своєрідною спокусою: управляти державним майном так, наче воно вже стало приватним.

Чи сталося саме так в Ірклієві — одне з головних питань нашого розслідування.

Директорське крісло залишилося поруч із родиною

Після виходу Григорія Піддубного на пенсію підприємство очолювали інші керівники. Безпосередньої передачі посади від батька до сина не було. Проте у 2016 році директором став Сергій Піддубний, який до цього багато років працював на підприємстві.

Його дружина Тетяна Піддубна також працювала тут бухгалтером. Чи обіймала вона посаду головного бухгалтера в усі роки, які нас цікавлять, ще потребує документального підтвердження. Для цього необхідні штатні розписи та накази про призначення.

Сам по собі факт роботи чоловіка й дружини на одному підприємстві не є правопорушенням. Навіть якщо чоловік — директор, а дружина — бухгалтер. Але на державному підприємстві виникають цілком конкретні питання: хто визначав розмір її зарплати та премій, хто підписував фінансові документи, кому вона була підпорядкована і чи повідомляв директор про можливий конфлікт інтересів.

Для родинного приватного бізнесу така модель справді могла б виглядати природною. Для державного підприємства, де директор розпоряджається майном, яке належить країні, це вже привід для перевірки.

За інформацією наших джерел, Тетяна Піддубна продовжила працювати в бухгалтерії і після зміни керівництва. Сергій Піддубний, за тими самими даними, міг зберегти вплив на систему охорони підприємства. Цю інформацію редакція перевіряє документально.

Якщо вона підтвердиться, постає просте питання: наскільки реально змінилося управління підприємством після формальної зміни директора?

Справа, яка не дожила до покарання

Окремий епізод стосується судової справи №709/411/23 про можливий конфлікт інтересів.

За матеріалами справи, виконувач обов’язків директора 30 червня 2022 року підписав наказ про премії та надбавки працівникам. Цей наказ стосувався, зокрема, його самого.

Посадовцю інкримінували неповідомлення про реальний конфлікт інтересів та ухвалення рішення в умовах такого конфлікту — частини 1 і 2 статті 172-7 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

А далі почалася дивна арифметика.

Можливе порушення було виявлене уповноваженим органом 12 жовтня 2022 року. Протоколи склали лише 17 березня 2023 року. До суду вони надійшли 6 квітня — за шість днів до завершення встановленого законом строку.

Розглянути матеріали вчасно не встигли. Суд закрив провадження через закінчення строків притягнення до відповідальності.

Це не виправдання посадовця і не висновок про відсутність конфлікту інтересів. Але й адміністративного стягнення він не отримав. Майже весь час, відведений законом, витратили ще до передання матеріалів суду.

Чи було це звичайною бюрократичною повільністю, професійною недбалістю або свідомим затягуванням — із судового рішення встановити неможливо. Результат, утім, цілком конкретний: справа завершилася нічим.

Водночас ім’я посадовця в оприлюдненому рішенні приховане. Тому ототожнювати його із Сергієм Піддубним без отримання наказу про призначення виконувача обов’язків директора було б передчасно.

39 тонн риби, мільйони на корми та питання до пального

Значно серйозніші обставини з’являються в матеріалах кримінального провадження №12022250370000111, відкритого за фактом можливого привласнення або розтрати майна.

Провадження було зареєстроване 7 лютого 2022 року на підставі матеріалів СБУ та результатів перевірки Державної аудиторської служби. Перевіряли діяльність підприємства у 2019–2020 роках.

У судових документах йдеться про можливу нестачу 39,15 тонни біологічних активів. Їхню вартість оцінювали майже у 1,96 мільйона гривень.

Крім того, аудитори вказували на непродуктивні витрати кормів та органічних добрив на суму понад 3,24 мільйона гривень. Окремі питання виникли до обліку пального: відсутності затверджених норм витрат, належного документування роботи техніки та можливого надмірного списання.

Спочатку суд відмовив слідству в проведенні надто широко сформульованого обшуку. Згодом іншим рішенням дозволив вилучити оригінали первинних документів щодо отримання та використання пального для проведення економічної експертизи.

Ці рішення не доводять вини Сергія або Тетяни Піддубних. Однак перевірений період припадає на час, коли Сергій Піддубний керував підприємством, а його дружина працювала в бухгалтерії. Тому питання про персональну відповідальність керівника та посадових осіб, які забезпечували облік, є цілком логічним.

В справі є цікавий епізод – на територію підприємства аудиторів начебто не пустив трудовий колектив. Але замість того, щоб зайти на територію за допомогою правоохоронців, ті розвернулися і поїхали геть. Чому цій події також не дали правової оцінки?

Головне, чого поки бракує, — інформації про подальшу долю провадження. Чи була проведена експертиза? Куди поділися майже 40 тонн риби? Чи встановили походження мільйонних витрат на корми? Чим завершилася перевірка списання пального?

До речі, єдине, що можна записати в актив цієї справи – Сергію Піддубному не було продовжено контракт керівника ДП. Але чи втратив він вплив?

Ми продовжуємо шукати відповіді.

Зарплати, риба і готівка

Колишні та нинішні працівники підприємства розповіли нам, що частина заробітної плати могла виплачуватися готівкою без офіційного оформлення. За їхніми словами, механізм був простий: офіційно працівникові нараховували невелику зарплату, а решту нібито доплачували з готівкового виторгу.

Риба з місцевих ставків і водосховища ніколи не зникала з базарів. Однак простежити весь її шлях — від вилову до прилавка — практично неможливо.

Деякі місцеві рибалки на умовах анонімності розповіли ще про одну можливу схему. За їхніми словами, документи підприємства могли використовуватися для підтвердження нібито законного походження риби, виловленої браконьєрами у водосховищі.

Можливо, це лише місцеві чутки, образи або заздрощі. Але на тлі офіційно зафіксованої нестачі десятків тонн біологічних активів ці розповіді вже не виглядають зовсім відірваними від реальності.

Якщо факти продажу необлікованої риби підтвердяться, може йтися про можливе привласнення майна державного підприємства. Якщо посадовці свідомо оформлювали неправдиві документи про походження продукції — це вже може мати ознаки службового підроблення.

Доводити конкретний механізм та причетність конкретних людей мають правоохоронні органи. Наше завдання — показати, що така версія має під собою не лише сільські розмови, а й цілком матеріальні цифри з офіційних перевірок.

Що показали декларації Піддубних

Щоб перевірити версію про можливі неофіційні доходи, ми проаналізували декларації Сергія Піддубного та майно його родини.

За нашими підрахунками, протягом 2016–2022 років родина задекларувала сукупно близько 4,83 мільйона гривень доходів. Але 1,4 мільйона із цієї суми становила спадщина, яку Сергій Піддубний отримав від батька.

Лише за 2016 рік сукупний дохід родини становив близько 1,64 мільйона гривень. Із цієї суми:

• 1,4 мільйона гривень — спадщина;
• 117,7 тисячі — зарплата Сергія Піддубного;
• 89,3 тисячі — зарплата Тетяни Піддубної;
• близько 28,5 тисячі — банківські проценти.

Якщо відняти спадщину, всі задекларовані доходи родини за сім років становлять приблизно 3,43 мільйона гривень. Це в середньому близько 490 тисяч гривень на рік, або приблизно 41 тисяча гривень на місяць на всю родину — до витрат на харчування, комунальні послуги, транспорт, ремонти та інше повсякденне життя.

Водночас у деклараціях родини зазначалися земельні ділянки, два будинки, квартири, автомобілі, човен, значні грошові заощадження та сонячна електростанція вартістю 631 445 гривень.

На кінець 2016 року родина декларувала 1,225 мільйона гривень грошових активів. У 2018 році ця сума зросла приблизно до 1,42 мільйона, у 2019–2021 роках становила 800 тисяч, а у 2022 році скоротилася до 400 тисяч гривень.

Зменшення заощаджень у 2019 році приблизно відповідає задекларованій вартості сонячної електростанції. Тому сама по собі її поява ще не доводить наявності прихованих доходів. Але потребують перевірки потужність станції, місце її встановлення, джерело придбання обладнання, підключення до мережі та доходи від продажу електроенергії.

Декларації показують не рівномірний розподіл сімейного майна, а його концентрацію на Сергієві Піддубному. Саме він зазначений власником двох житлових будинків, квартир, значного масиву землі та сонячної електростанції. За Тетяною Піддубною задекларовані автомобіль і банківські заощадження. Тому ключове питання полягає не в тому, чи прихований маєток на дружині, а в тому, чи відповідають задекларовані площі фактичним параметрам комплексу та чи можна підтвердити джерела фінансування його будівництва, реконструкції й оснащення.

Джерела: декларація за 2016 рік, за 2019 рік, за 2020 рік.  

Маєток, який важко вмістити у декларацію

Найбільше запитань у деклараціях родини Піддубних викликає житлова нерухомість.

У документах зазначені два будинки. Один — площею 165 квадратних метрів, набутий 2011 року. Інший — набутий у грудні 2016 року. Його площа в різних деклараціях змінювалася приблизно від 60 до 106,4 квадратного метра.

Поблизу риборозплідника розташований двоповерховий цегляний маєток, яким, за інформацією наших джерел, користується родина Піддубних. Ми зіставили наземні фотографії будинку із супутниковим знімком і масштабною лінійкою Google Maps.

Те, що видно на фото, мало нагадує окремий компактний будинок площею 106 квадратних метрів.

Основна частина споруди має два поверхи. До неї примикають нижчі житлові або господарські об’єми. Будинок має складний багатоскатний дах, фасад із облицювальної цегли, сучасні вікна, водостічну систему та сонячні панелі. Територія обнесена капітальним парканом із кам’яним цоколем, цегляними стовпами й металевою покрівлею.

За зовнішніми ознаками комплекс був зведений або істотно перебудований протягом останніх 10–15 років. Точний час будівництва можна встановити лише за технічним паспортом, дозвільними документами та архівними супутниковими знімками.

Якою може бути реальна площа

За масштабом Google Maps зовнішній габарит усієї забудови становить приблизно 25 на 19 метрів. Оскільки будівля має неправильну форму, просто перемножувати ці цифри не можна.

Наш обережний розрахунок дає такі орієнтири:

• площа забудови під дахами — приблизно 250–300 м²;
• площа двоповерхової частини на одному рівні — приблизно 130–160 м²;
• сумарна площа всіх поверхів і прибудованих приміщень — орієнтовно 380–460 м²;
• без урахування відкритих терас, навісів і неопалюваних господарських приміщень житлова та допоміжна площа може становити близько 300–400 м².

Це не обмір БТІ та не будівельна експертиза. Похибка такої оцінки може становити 20–25%. Проте навіть із цією похибкою видимий комплекс значно більший за 106,4 м².

Водночас у деклараціях є два будинки загальною площею приблизно 271,4 м². Тому необхідно встановити, чи обидва вони розташовані на території цього домоволодіння. Якщо так, різниця між задекларованою і візуально розрахованою площею буде меншою. Якщо ж із маєтком пов’язаний лише один із цих об’єктів, розбіжність може виявитися в рази.

Відповідь міститься не на супутниковій карті, а в реєстраційних документах: технічних паспортах, відомостях про реконструкцію, деклараціях про готовність будівель до експлуатації та витягах із Реєстру речових прав.

Скільки коштує збудувати такий комплекс

Тут потрібно розділити дві абсолютно різні величини: будівельну і ринкову вартість.

Будівельна, або відновна, вартість показує, скільки сьогодні довелося б витратити на спорудження аналогічного об’єкта. Ринкова — за скільки його реально можна продати в конкретному селі. Для великих сільських маєтків друга сума часто в кілька разів менша за першу.

У 2026 році середню вартість лише «коробки» приватного будинку — фундаменту, стін і даху — оцінюють приблизно у 395 доларів за квадратний метр. Черкаські виконавці називають за будівництво під чистове оздоблення та під заселення приблизно від 30 до 60 тисяч гривень за квадратний метр, залежно від матеріалів, інженерних систем та якості ремонту. Огляд вартості будівництва у 2026 році, актуальні розцінки будівельних виконавців.

Для цього маєтку орієнтовний розрахунок виглядає так:

• фундамент, стіни, перекриття та складний дах — приблизно 7–10 млн грн;
• вікна, фасад, внутрішнє оздоблення та інженерні мережі — ще близько 5–9 млн грн;
• капітальний паркан, ворота, господарські споруди, мощення, благоустрій і зовнішні комунікації — орієнтовно 1–2 млн грн;
• сонячна електростанція — у декларації зазначена вартість 631 445 грн.

Таким чином, поточна відновна вартість усього комплексу без землі та меблів може становити приблизно 14–22 млн грн, або близько 315–495 тисяч доларів за нинішнім курсом.

Це не означає, що саме таку суму витратили під час будівництва. Десять років тому матеріали та робота коштували дешевше, частину робіт могли виконувати власними силами, а будинок міг зводитися поступово. Для точного ретроспективного розрахунку треба встановити роки виконання кожного етапу.

Але навіть за цінами часу будівництва йдеться не про сотні тисяч гривень, а, ймовірно, про кілька мільйонів.

Чи відповідає будівництво доходам родини

У 2016–2022 роках родина Піддубних задекларувала близько 4,83 млн грн сукупних доходів. Із них 1,4 млн грн становила спадщина.

Без спадщини середній задекларований дохід усієї родини дорівнював приблизно 41 тисячі гривень на місяць. Це ще до витрат на повсякденне життя, автомобілі, утримання нерухомості та інші придбання.

На кінець 2016 року, вже після набуття другого будинку, родина задекларувала ще 1,225 млн грн грошових активів. У 2018 році заощадження зросли приблизно до 1,42 млн грн.

Сама арифметика не доводить незаконного походження коштів. Будівництво могло початися раніше, родина могла мати попередні накопичення, отримувати законні доходи, які не входять до обраного нами періоду, або зводити комплекс частинами.

Проте співвідношення офіційних доходів, задекларованих заощаджень і ймовірної вартості забудови створює очевидну невідповідність, яка потребує пояснення.

Якщо частина будинку, прибудови або реконструкція не були відображені в деклараціях, може йтися про подання недостовірних відомостей. Якщо ж об’єкт профінансований коштами, походження яких не підтверджується законними доходами, виникає окреме питання про джерела цих грошей.

Відповісти на нього можна лише після встановлення точної площі, року будівництва, вартості виконаних робіт та повної історії доходів родини. Але вже зараз є достатньо підстав, щоб поставити це питання публічно.

Хто насправді керує підприємством

Після Сергія Піддубного підприємство очолив Олександр Тихонов. Його представляли як військового та ветерана, який мав навести лад у господарстві.

Однак що глибше ми вивчаємо кадрові, господарські та приватизаційні рішення, то більше запитань виникає до реальної самостійності нового керівництва.

Чи отримав Тихонов повний контроль над фінансами, бухгалтерією, охороною та реалізацією продукції? Чи залишилися ключові механізми в руках людей, які працювали тут десятиліттями? Хто визначав, кому і за якою ціною продавати рибу? Хто контролював вилов, залишки кормів, пальне та касу?

За нашою робочою версією, Тихонов міг бути не головним бенефіціаром процесів, а лише публічним обличчя. Тоді як справжніми керівниками проету та головними вигодонабувачами були зовсім інші особи, названі в цьому матеріалі.

Останні роки його роботи викликали питання і у Фонду державного майна, який не побачив достатньої ефективності управління активами. Про фінансові результати останніх років ми докладно писали в нашому попередньому матеріалі.

При цьому є очевидна суперечність. Сьогодні Олександр Тихонов говорить про необхідність зберегти підприємство у державній власності. Але саме за часів його керівництва відбувся підготовчий етап приватизації.

Можливо, приватизація мала відбутися за заздалегідь зрозумілим сценарієм. Можливо, після зміни директора потенційні учасники процесу втратили впевненість у тому, що контролюватимуть його результат. Поки це лише одна з версій.

Навіщо ламати механізм, який працює?

Після включення підприємства до приватизаційних процесів інтерес до нього різко зріс. І це зрозуміло: йдеться про понад тисячу гектарів землі, десятки ставків, нерухомість, техніку, біологічні активи та готову систему виробництва і збуту.

Оцінка цього майна також викликає запитання. Чи враховані в ній реальна відновна вартість гідротехнічних споруд, земельний ресурс, рибопродуктивність ставків та потенційні доходи? Цю тему ми окремо розглянемо в наступному матеріалі.

Нині видно щонайменше два можливі інтереси.

Перший — приватизувати підприємство й офіційно отримати контроль над його активами.

Другий — залишити все як є: майно належить державі, утримання та ризики значною мірою залишаються державними, а прибуткові операції можуть контролювати приватні особи.

І тоді справді виникає питання: навіщо ламати механізм, який уже приносить комусь прибуток?

Тільки мова, схоже, може йти не про прибуток держави.

Що маємо на виході

Наявні документи поки не доводять, що родина Піддубних привласнила підприємство або його доходи. Але вони дають підстави висунути й перевірити таку версію.

Ми бачимо:

• багаторічний родинний вплив на державне підприємство;
• певний час тому директора і його дружину-бухгалтера в одній системі фінансового управління;
• судову справу про можливий конфлікт інтересів, яка завершилася через закінчення строків;
• кримінальне провадження щодо нестачі майже 40 тонн риби;
• мільйонні питання до витрат кормів і використання пального;
• свідчення про можливий неофіційний продаж продукції та виплати готівкою;
• нерухомість, фактичні параметри якої можуть не збігатися з даними декларацій;
• незрозумілу роль колишнього директора після формальної зміни керівництва;
• суперечливі процеси навколо приватизації величезного державного комплексу.

Наше припущення полягає в тому, що Іркліївський риборозплідник може бути не майже збитковим державним підприємством, яким його звикли представляти, а добре налагодженим системним бізнесом, більша частина обороту якого могла залишатися в тіні.

Одним із можливих бенефіціарів цієї системи може бути родина Піддубних, яка десятиліттями була пов’язана з управлінням підприємством. Але навряд чи така модель могла б існувати без підтримки або бездіяльності інших впливових людей.

Хто ці люди, як рухалися гроші та чому перевірки раз у раз не приводили до відповідальності — наступні питання нашого розслідування.

Далі буде.

The post Державний риборозплідник як родинний бізнес? Що показали декларації Піддубних appeared first on АНТЕНА.

Чи потрібні державі збиткові підприємства, які роками не приносять прибутку? І чому Іркліївський риборозплідник досі не передали на приватизацію?

У студії «Антени» говоримо з головою ГО «Перша рибна біржа» Русланом Мельником про українську аквакультуру, роботу рибовідтворювальних заводів та перспективи розвитку галузі.

Окрема тема розмови — державні підприємства рибного господарства. Чому вони роками залишаються нерентабельними, навіть маючи водойми, землю, виробничу базу та фахівців? Чи може приватний власник зробити такі підприємства ефективнішими і що заважає їхній приватизації?

Дивіться також: Рибні ресурси України: як їх відтворюють та як на рибні ресурси впливає зміна клімату

Особливу увагу приділяємо ситуації навколо Іркліївського риборозплідника. Що сьогодні відбувається на підприємстві? Чи має воно перспективу розвитку у державній власності? І кому може бути вигідно, щоб підприємство залишалося у нинішньому статусі?

Про це та про майбутнє українського рибного господарства — у повній розмові з Русланом Мельником у студії «Антени».

The post Іркліївський риборозплідник: чому державне підприємство роками залишається збитковим і що може змінити приватизація appeared first on АНТЕНА.

Українські річки та водосховища за останні десятиліття суттєво змінилися. Зарегулювання Дніпра, скорочення природних нерестовищ, зміни клімату та війна впливають і на стан водойм, і на можливості рибної галузі.

Навіщо Україні рибовідтворювальні заводи? Чи можуть вони допомогти підтримувати рибні запаси? Як потепління впливає на водойми та чи справді річкова риба небезпечна для людини?

Про це у студії «Антени» говорили журналіст Валерій Воротник та доктор біологічних наук Павло Кутіщев.

Рибовідтворення як компенсація за втрату нерестовищ

Після зарегулювання Дніпра каскадом водосховищ Україна втратила значну частину природних нерестовищ. Це позначилося на видовому різноманітті риб та промислових уловах.

Рибовідтворювальні заводи свого часу стали одним із компенсаційних механізмів. Вони вирощують молодь риб, яку потім випускають у природні водойми.

Особливе значення мають рослиноїдні види, зокрема білий товстолобик та білий амур. Вони виконують не лише роль рибогосподарського ресурсу, а й беруть участь у природному очищенні водойм.

Товстолобик споживає фітопланктон, а білий амур – вищу водну рослинність. Таким чином, частина надлишкової органічної речовини перетворюється на рибну біомасу.

За словами Павла Кутіщева, розвиток рибовідтворення важливий не лише для екологічного стану водойм, а й для продовольчої безпеки України. Збільшення обсягів вирощування риби дозволяє підвищувати частку української продукції на внутрішньому ринку.

Потепління сприяє «цвітінню» водойм

Кліматичні зміни додають проблем рибній галузі. Триваліші теплі періоди створюють сприятливі умови для активного розвитку водоростей.

Масове цвітіння водойм може змінювати баланс екосистеми. Після відмирання великої кількості водоростей на розкладання органічної речовини витрачається кисень. Це може спричиняти дефіцит кисню у воді та заморні явища.

Одним із природних способів стримування таких процесів є біомеліорація за допомогою рослиноїдних риб. Зокрема, йдеться про білий товстолобик та білого амура.

Чи небезпечно їсти річкову рибу?

Ще один поширений стереотип – що прісноводна риба є небезпечною через паразитів.

Павло Кутіщев зазначає: зараження прісноводної риби гельмінтами справді є поширеним явищем. На поширення паразитів впливають природні харчові ланцюги, зокрема участь водоплавних птахів.

Однак наявність паразитів не означає, що річкову рибу не можна їсти. Ключове значення має правильна термічна обробка.

Тому рибу перед споживанням потрібно належним чином проварити або просмажити. Вживання сирої або недостатньо термічно обробленої прісноводної риби становить значно більший ризик.

Чи здатна аквакультура замінити морський промисел?

Через війну можливості промислового вилову в Чорному морі суттєво обмежені. Тому логічно виникає питання: чи може вирощена в Україні риба компенсувати втрати морського промислу?

Повністю замінити морський промисел аквакультура не зможе. Йдеться про значні обсяги, які вимірюються тисячами тонн.

Натомість Україні варто розвивати власне виробництво риби. Йдеться як про аквакультуру у штучних водоймах, так і про замкнуті системи вирощування.

Українські річки та водосховища вже використовуються для пасовищного рибництва. У водойми випускають вирощену молодь риб – цьоголіток або дволіток, яка надалі росте у природному середовищі.

Тож рибовідтворення – це не лише питання стану водойм. Це також питання розвитку української рибної галузі, продовольчої безпеки та можливості збільшувати частку власної рибної продукції.

Дивіться повну розмову Валерія Воротника та Павла Кутіщева у студії «Антени».

The post Рибні ресурси України: як їх відтворюють та як на них впливає зміна клімату appeared first on АНТЕНА.

Щороку 7 вересня в Черкасах вшановують преподобномученика Макарія Канівського. До Свято-Михайлівського кафедрального гарнізонного собору приходять тисячі людей. Для вірян Макарій — небесний покровитель Черкас, а рака з його мощами — одна з головних святинь міста.

Однак історія святого значно складніша за короткий церковний переказ. У ній переплелися справжні документи XVII століття, козацькі літописи, пізніші житія, усні легенди, імперська церковна політика та майже детективна історія перевезення мощей із Переяслава до Черкас.

Ми спробували відокремити те, що підтверджене джерелами, від того, що дійшло до нас у переказах.

Не легенда, а реальна людина

Макарій, відомий також як Макарій Токаревський, був реальною історичною постаттю. Його мирське ім’я не збереглося, а 1605 рік як дата народження походить із церковної традиції. Народився він в Овручі, у православній родині Токаревських.

Найповніше сучасне зведення документальних відомостей про нього містить стаття в «Православній енциклопедії». Попри виразно російську редакційну оптику цього видання, у статті наведено важливу бібліографію та посилання на давні документи.

Приблизно у 1614–1620 роках майбутній святий навчався при Успенському Заручайському монастирі в Овручі, а згодом прийняв там чернечий постриг. Пізніше він перейшов до Куп’ятицького монастиря неподалік Пінська, був висвячений у диякона, а близько 1632–1633 років — у священника.

Про Макарія згадує його сучасник — преподобномученик Афанасій Филипович. У своєму «Діаріуші» він пише, що 1637 року Макарія відряджали до київського митрополита Петра Могили з коштами, зібраними на відновлення Софійського собору. Макарій розповів митрополиту про важке становище Куп’ятицького монастиря і дістав дозвіл збирати пожертви на його потреби.

Це важливе свідчення. Воно показує Макарія не лише як персонажа пізнішого житія, а як церковного діяча, ім’я якого зафіксоване в документі його часу.

Пізніше Макарій очолював монастирі в Кам’янці, Куп’ятичах і Пінську. У 1650 році він отримав королівський привілей на Овруцьку архімандрію. Документ викликав суперечку з іншим претендентом на цю посаду, а отже, також залишив слід у тогочасних актах.

У 1660 році братія Овруцького монастиря обрала Макарія архімандритом. Після розорення Овруча в 1671 році він певний час перебував у Києво-Печерському монастирі. Приблизно у 1674–1675 роках архієпископ Лазар Баранович призначив його настоятелем козацького Георгіївського монастиря в Каневі.

Збереглася згадка і про власноручний запис Макарія на примірнику київського видання «Бесід Іоана Златоуста на 14 послань апостола Павла». У ньому він називає себе Макарієм Токаревським, архімандритом Овруцьким, ігуменом Пінським, Куп’ятицьким і Канівським.

Історії Макарія присвячене й окреме дослідження професора Білостоцького університету Антонія Мироновича. Автор розглядає Макарія Токаревського як православного діяча українсько-білоруських земель XVII століття, життя якого проходило в умовах постійної боротьби за монастирі, церковне майно та саме право православних громад на існування.

До якої Церкви належав Макарій

Це питання має принципове значення, тому що протягом тривалого часу російська церковна історіографія подавала Макарія як святого «Русской православной церкви».

Насправді Макарій був священнослужителем Православної Київської митрополії. У часи його життя вона перебувала в канонічній юрисдикції Константинопольського патріархату.

Московський патріархат на той момент уже існував — його створили 1589 року. Тому було б неправильно говорити, що Макарія вбили до появи Московського патріархату. Але він не належав до нього.

Макарій загинув 1678 року — за вісім років до подій 1686-го, коли Москва підпорядкувала собі Київську митрополію. Причому грамота Константинопольського патріарха надавала Московському патріарху лише право висвячувати обраного в Києві митрополита за визначених умов. Згодом Москва перетворила це обмежене право на повне поглинання Київської митрополії.

У 2018 році Константинопольський патріархат скасував чинність акта 1686 року. Православна церква України прямо наголошує: Макарій залишався вірним Київській митрополії і ніколи не належав до московської церковної юрисдикції.

Називати тогочасну Київську митрополію сучасною Українською православною церквою було б історичним спрощенням. Але так само неправдиво зараховувати Макарія до Московської церкви. Він був священником Київської митрополії, служив на українських і білоруських землях та загинув в українському Каневі ще до московського підпорядкування київської церковної структури.

Канів у вогні

Останні роки життя Макарія припали на Руїну — один із найтрагічніших періодів української історії. Після смерті Богдана Хмельницького українські землі стали полем боротьби між Річчю Посполитою, Московським царством, Османською імперією, Кримським ханатом і ворогуючими козацькими угрупованнями.

У 1677–1678 роках Османська імперія здійснила два великі походи на Чигирин. Разом з османським військом в Україну повернувся Юрій Хмельницький — син Богдана. Султан Мегмед IV звільнив його з ув’язнення, проголосив своїм ставлеником і намагався використати прізвище Хмельницького для залучення українського населення на бік Османської імперії.

За даними «Енциклопедії історії України», підтримка Юрія Хмельницького серед козаків була незначною. Разом із ним ішов відносно невеликий загін прихильників, тоді як головною силою походу була османсько-татарська армія.

Цей період докладно досліджував історик Тарас Чухліб. У його праці «Гетьман Юрій Хмельницький та його наступники у Правобережній Україні» зазначено, що Юрій Хмельницький увійшов в Україну у складі багатотисячного війська, виконуючи політичну волю султана.

Після падіння Чигирина частина османських і татарських загонів рушила до Канева. Юрій Хмельницький перед цим надсилав універсали до жителів правобережних міст, вимагаючи визнати його владу. Зберігся переказ змісту його універсалу до Канева та канівських жителів. Канівці не підкорилися.

4 вересня 1678 року місто було захоплене.

Цю подію фіксує Літопис Самовидця — одне з найважливіших українських джерел XVII століття:

«Часть войска турецкого и татар… Канев достали, и вирубали людей, и Канев спалили».

Літопис підтверджує сам факт захоплення міста, масового вбивства жителів і пожежі. Але імені Макарія та подробиць його смерті Самовидець не називає.

Як загинув настоятель

Церковне житіє розповідає, що Макарій не залишив монастир і людей, які шукали там порятунку. Він нібито вийшов до нападників із хрестом у руках. Загарбники вимагали від нього віддати монастирські скарби, а після відмови прив’язали настоятеля між двома стовпами і катували.

Далі версії різняться. В одних текстах сказано, що Макарію відтяли голову. В інших — що його голову розсікли. Після цього тіло нібито перенесли до храму, в якому зачинилися монахи та містяни. Нападники підпалили церкву разом із людьми.

Ця розповідь міститься у пізнішій житійній традиції та в Літописі Самійла Величка, створеному вже у XVIII столітті. Величко не був очевидцем загибелі Канева, хоча міг користуватися документами й усними свідченнями, які до нашого часу не дійшли.

У XIX столітті з’явилися друковані житія Макарія. Серед них — видане в Києві 1862 року «Житіє святого преподобномученика Макарія» єпископа Гедеона Вишневського, публікації у «Київських єпархіальних відомостях», праця С. Недельського 1896 року та дослідження Л. Лавровського, надруковане 1904 року в журналі «Киевская старина». Їхній перелік і бібліографічні дані зібрані у статті «Православної енциклопедії».

У церковних описах мощей згадується тяжке ушкодження голови Макарія: вона була розсічена. Такий опис не є висновком судово-медичної експертизи. Він не дозволяє точно встановити ні вид зброї, ні механізм поранення, ні обставини смерті.

Водночас розсічення голови могло бути наслідком не лише страти. Подібної рани людина могла зазнати від удару шаблею або іншою холодною зброєю під час сутички.

Звідси виникає ще одна можлива версія. Макарій міг загинути разом із монахами та містянами під час оборони монастиря. Ми не маємо документа, який підтвердив би, що він особисто брав до рук зброю. Але маємо право припускати, що настоятель залишався зі своєю паствою і загинув під час захисту Канева.

У ширшому сенсі це не суперечить навіть церковному переказу. Незалежно від того, був у руках Макарія хрест чи зброя, він не втік із міста, не покинув монастир і людей. Він загинув під час нападу ворога на українську землю.

Серед ворожого війська тоді, як і тепер, були люди українського походження, які стали на бік загарбника. Юрій Хмельницький — син одного з творців української державності — повернувся в Україну разом з армією султана. Але було б перебільшенням стверджувати, що саме він особисто наказав убити Макарія або керував нападом на монастир. Таких доказів ми не знайшли.

Віднайдення мощей

За церковним переказом, після пожежі тіло Макарія залишилося неушкодженим. Його знайшли на згарищі у волосяниці, з хрестом на грудях та іншим хрестом у руках. 8 вересня 1678 року останки поховали під жертовником знищеного монастирського храму.

Через десять років, у 1688-му, під час відбудови церкви поховання відкрили. Віднайдені останки оголосили нетлінними мощами Макарія. Через небезпеку нових нападів їх перенесли до Переяслава.

Історія подальшого перебування святині простежується достатньо послідовно. Мощі зберігалися у Воскресенській церкві, потім у Михайлівському монастирі. Після пожежі 1734 року їх переносили між кількома монастирськими храмами. У 1750-му повернули до відновленої Михайлівської церкви, а 1786 року — до Переяславського Вознесенського монастиря.

1791 року для них виготовили кипарисову раку, оздоблену сріблом і позолотою. Докладну хронологію цих перенесень наводить «Православна енциклопедія», посилаючись, зокрема, на документи Російського державного історичного архіву.

Належність мощей Макарію протягом століть не ставилася під сумнів церковною традицією. Йдеться не про випадково знайдені останки невідомої людини. Простежується тривала історія їхнього вшанування, перенесення з храму до храму та перебування у спеціально облаштованих раках.

У Михайлівському монастирі в Переяславі зберігалися записи про чудеса, які віряни пов’язували з Макарієм. У віршованому житії описано дванадцять випадків зцілення, датованих 1742–1750 роками. Пізніше були записані й інші свідчення. Це церковні, а не медичні документи, але вони показують, наскільки глибоким було шанування Макарія задовго до того, як його культ почала привласнювати імперська церковна традиція.

Що вдалося знайти в архівах

Пошук документів про Макарія приводить передусім до Російського державного історичного архіву. У науковій літературі згадується справа «Відомість про єпархію Переяславську»: фонд 796, опис 25, справа 723-б, аркуші 61–62.

У цьому документі зафіксована одна з ранніх версій житія, за якою Макарій нібито загинув ще 1653 року. Однак ця дата не узгоджується з іншими джерелами. У Канівському монастирі зберігався Служебник із записом, зробленим 1658 року, а отже, на той момент обитель ще існувала. Пізніші дослідники дійшли висновку, що найбільш обґрунтованою датою загибелі Макарія є 1678 рік.

Василіанський пом’яник Канівського монастиря, який охоплює 1780–1814 роки, також називає 1678-й роком його смерті.

Цей приклад показує, наскільки обережно треба працювати навіть з архівними документами. Наявність запису в давній справі ще не означає, що наведена там інформація безпомилкова. Документ також може містити переказ, записаний через багато десятиліть після події.

У відкритому електронному каталозі та оприлюднених матеріалах Державного архіву Черкаської області нам не вдалося знайти документів про наукове дослідження мощей після їх перевезення до Черкас. Не знайшли ми й оприлюдненого акта, протоколу або рішення Черкаської міської управи про отримання святині в 1942–1943 роках.

Це не доводить, що таких паперів не існувало. Значна частина архівних фондів не оцифрована, документи окупаційних установ могли бути втрачені, знищені або зберігатися в інших фондах під назвами, які неможливо знайти звичайним пошуком.

Не вдалося відшукати й оприлюдненого звіту про нібито проведене в Ленінграді дослідження мощей. Ця історія присутня в церковних публікаціях, але без назви установи, дат, прізвищ дослідників і номера архівної справи.

Тому архівний пошук не завершений. Перспективними залишаються фонди Переяславського музею, документи місцевих управ періоду німецької окупації, матеріали обласних архівів Київщини та Черкащини, а також фонди радянських антирелігійних музеїв.

Обмін на картоплю

Найдивовижніша частина цієї історії — обставини повернення мощей на Черкащину.

У більшості церковних житій сказано коротко: 1942 року мощі перенесли з Переяслава до Троїцької церкви в Черкасах. Саме таку дату наводять ПЦУ, польський дослідник Антоній Миронович та «Православна енциклопедія».

Але на колишньому сайті черкаського Михайлівського собору викладена інша версія. Там стверджується, що це сталося 1943 року, коли переяславці «виміняли у Черкасах мощі святого Макарія на вантажний автомобіль — полуторку картоплі».

В усних переказах фігурує пів тонни картоплі, нібито переданої Переяславу Черкаською міською управою за посередництва німецької окупаційної адміністрації.

Підтвердити документами точний обсяг картоплі, дату обміну та роль німецької влади нам поки що не вдалося. Але сама поява такої історії цілком відповідає реаліям окупації. Без дозволу окупаційної адміністрації перевезти між містами настільки помітний релігійний об’єкт було б складно.

Якщо переказ відповідає дійсності, мощі Макарія повернулися на Черкащину внаслідок бартерної угоди воєнного часу. Переяслав отримав продовольство, а Черкаси — святиню, пов’язану з історією краю.

Назвати це звичайною купівлею було б надто просто. Для голодного міста картопля могла означати врятовані життя. Для черкаської православної громади мощі Макарія мали значення, яке неможливо виміряти грошима.

Вісім десятиліть у Черкасах

Після перевезення до Черкас мощі встановили у Троїцькій церкві. У часи хрущовських гонінь храм закрили, а згодом знищили. 1965 року святиню перенесли до єдиної на той час діючої в місті церкви Різдва Богородиці.

26 травня 2003 року мощі перенесли до новозбудованого Свято-Михайлівського кафедрального собору. Цю дату підтверджують як церковні джерела, так і переяславські краєзнавчі матеріали.

Нині вони перебувають у Свято-Михайлівському кафедральному гарнізонному соборі Православної церкви України. У вересні 2026 року предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній очолив тут літургію в день пам’яті Макарія.

Таким чином, святиня безперервно перебуває в Черкасах уже понад вісім десятиліть, хоча за цей час змінила три храми.

Через оглядове вікно раки відвідувачі можуть побачити фрагмент нетлінної руки святого. Повного сучасного опису стану мощей у відкритому доступі немає.

Нам також не вдалося знайти відомостей про проведення протягом останніх п’ятдесяти років комплексного антропологічного або судово-медичного дослідження останків. Немає оприлюднених рентгенівських знімків, результатів датування, детального опису травм чи сучасної фахової оцінки способу збереження тіла.

Але відсутність такого дослідження не дає підстав заперечувати належність мощей Макарію. Їхня автентичність спирається на багатовікову церковну традицію і простежувану історію переміщень. Наукове дослідження потрібне не для руйнування святині, а для глибшого розуміння життя та загибелі людини, останки якої вона зберігає.

Святий, якого не потрібно вигадувати

Російська імперська традиція намагалася представити історію Київської митрополії як частину історії Московської церкви. Разом із цією історією вона привласнювала імена святих, монастирі, книги, ікони та духовну спадщину українських земель.

Так сталося і з Макарієм. Людину, яка жила і служила в Київській митрополії, посмертно зарахували до російського церковного простору. Його називали святим «Русской церкви», хоча він загинув за вісім років до московського підпорядкування Київської митрополії.

Макарію не потрібен імперський міф. Він був православним священником Київської митрополії, служив людям на українських і білоруських землях, очолював Канівський монастир і загинув під час знищення українського міста ворожим військом.

Ми не можемо впевнено сказати, чи катували його, вимагаючи золота. Не знаємо, хто саме завдав смертельного удару. Не можемо довести, що настоятель особисто бився зі зброєю в руках.

Але знаємо, що він залишився в Каневі разом із монахами та містянами. Знаємо, що місто відмовилося підкоритися ставленику Османської імперії. Знаємо, що 4 вересня 1678 року Канів захопили, його жителів убивали, а будинки й церкви палили. І знаємо, що Макарій загинув у ці дні.

Цього достатньо, щоб бачити в ньому не лише мученика за віру, а людину, яка розділила долю своєї пастви та свого міста.

Історія української Церкви — це не лише історія молитов і богослужінь. Це також історія оборони монастирів, порятунку людей, збереження книг, мови та пам’яті. Священники й монахи не завжди стояли осторонь боротьби за рідну землю. Часто вони залишалися там, звідки інші вже тікали.

Саме тому історію Макарія потрібно не міфологізувати, а досліджувати. Потрібно шукати документи, повертатися до давніх видань, працювати з українськими, польськими, турецькими та церковними архівами. Варто провести сучасне недеструктивне дослідження мощей із дотриманням усіх релігійних вимог.

Життя Макарія Канівського ще чекає на своїх дослідників. Це історія реальної людини, реального міста і важкого часу, коли Україна знову стала полем боротьби чужих держав.

Минуло майже три з половиною століття. Але ця історія залишається зрозумілою нам і сьогодні: на українську землю знову прийшов ворог, поруч із ним знову опинилися люди українського походження, які погодилися йому служити, а Церква знову молиться за тих, хто боронить свою землю.

У черкаському соборі спочивають мощі святого Макарія — історичної постаті, духовний подвиг якої намагалася привласнити імперія. Але його життя, служіння і смерть належать історії нашої землі.

Макарій жив тут, служив тут і загинув тут. І саме такою має залишитися пам’ять про нього.

Валерій Воротник, «Антена»

The post Святий Макарій Канівський без імперських міфів: що відомо про його життя, загибель і мощі appeared first on АНТЕНА.