У самому історичному середмісті Черкас, на Верхній Горовій, стоїть дивна двоповерхова споруда, яку кілька поколінь містян знають як Будинок природи. Колись тут проводили природоохоронні заходи, працювали громадські організації, були кабінети, лабораторні та виставкові приміщення. Пізніше будинок дедалі більше нагадував звичайний офісний або бізнес-центр.

Сьогодні значна його частина має зовсім інший вигляд: вибиті вікна, графіті, пошкоджене оздоблення, тріщини, занедбані переходи та приміщення. Ми перевірили історію об’єкта за матеріалами Верховного Суду, рішеннями господарських і цивільних судів та відкритими реєстровими даними.

У соціальних мережах час від часу можна прочитати звичне пояснення: мовляв, це ще один об’єкт, який «занедбала міська влада». Але документи показують зовсім іншу картину.

Будинок природи не є і, судячи з дослідженої судами історії його виникнення, ніколи не був комунальною власністю Черкаської міської ради. Місту належить земельна ділянка під комплексом. Сама ж будівля від початку була об’єктом спільної часткової власності різних організацій, а за роки незалежності частина цих часток неодноразово змінювала власників.

Будували майже десять років

Історію самого об’єкта досить докладно відтворено в судових матеріалах у справі №925/366/18.

Будівництво Черкаського Будинку природи почалося 1973 року і здійснювалося поетапно. Основну частину завершили до 1982-го. У судових документах зазначено, що будівництво здійснювалося за рахунок коштів Українського товариства охорони природи.

Рішенням міськвиконкому №788 від 10 грудня 1981 року було затверджено акт прийняття в експлуатацію добудови до Будинку мисливців — учбово-лабораторного корпусу Будинку природи. Добудову разом із 240 метрами каналізації передали на баланс Черкаського обласного товариства охорони природи. Детально ці обставини викладені у матеріалах Верховного Суду.

Українське товариство охорони природи в радянський період було не невеликою організацією кількох десятків екологів, а однією з наймасовіших громадських структур УРСР. Історичні джерела наводять дані про мільйони членів та десятки тисяч первинних організацій. Тому коректніше говорити, що Будинок природи споруджувався коштом масової громадської природоохоронної організації, членські внески до якої сплачувала значна частина населення.

Окремі дані про масштаби діяльності товариства містяться у історичних матеріалах Інституту історії України.

Але вже тоді Будинок природи не належав одному господарю.

18 серпня 1982 року Черкаський облвиконком затвердив договір про користування приміщеннями між пайовиками забудови. Площі розподілили між обласним товариством охорони природи, обласним товариством мисливців і рибалок та товариством кролівників і звірівників-любителів.

Суди надалі прямо зазначали, що Будинок природи з моменту будівництва та введення в експлуатацію був об’єктом спільної часткової власності. Цю історію докладно відтворено, зокрема, у судовому рішенні у справі щодо приміщень комплексу.

У 2007 році стару угоду уточнили. За кожною стороною закріпили корисні та спільні площі у відсотковому співвідношенні відповідно до фінансового внеску в будівництво. У документах цього періоду вже фігурувала і приватна виробничо-комерційна фірма «Сувіт».

Докладніше розподіл часток описаний у судовому рішенні, оприлюдненому в YouControl.

Міська рада — власник землі, а не Будинку природи

Це принциповий момент.

У рішенні Господарського суду Черкаської області від 1 травня 2026 року зафіксовано, що земельна ділянка за адресою Верхня Горова, 1 площею 0,3600 га, кадастровий номер 7110136700:03:028:0095, є комунальною власністю Черкаської міської ради.

Суд розглядав позов міста до одного зі співвласників будівлі саме через плату за фактичне користування цією землею. Рішення Господарського суду від 1 травня 2026 року.

Тобто юридична конструкція проста:

земля — громади Черкас;
нерухомість на ній — інших власників.

Міська рада має стосунок до цієї території як власник земельної ділянки та орган місцевого самоврядування, який вирішує земельні та містобудівні питання. Але сама будівля не є міською комунальною власністю.

Хто володіє Будинком природи

Один із найповніших відкритих зрізів структури власності міститься в матеріалах справи №712/8559/20. Суд наводить розрахунки Черкаського БТІ станом на 2017–2020 роки. Подальшу долю окремих часток можна простежити вже за пізнішими судовими рішеннями.

Джерело: рішення у справі №712/8559/20.

Важливо: ця таблиця відтворює структуру власності за відкритими судовими матеріалами. Вона не замінює актуального повного витягу з Державного реєстру речових прав станом на день публікації. Окремі дрібні частки могли змінювати власників.

Найбільший власник — ПП «Крупське». Але це не частка УТМР

Тут важливо не плутати дві різні організації.

ПП «Крупське» не стало правонаступником Черкаської обласної організації Українського товариства мисливців і рибалок — УТМР.

Частка УТМР у судових матеріалах існує окремо — 197/1000 комплексу, або 783,7 м².

До ПП «Крупське» перейшла інша і значно більша частина — та, яка раніше була оформлена за Українським товариством охорони природи — УТОП.

У 2016 році за всеукраїнським Українським товариством охорони природи було зареєстровано право власності на 199/500 Будинку природи — 39,8% комплексу, загальною площею 1587,7 м².

До цієї частки входило 212,5 м² підвалу, 532,2 м² першого поверху, 721 м² другого поверху, 61,8 м² надбудови та ще 60,2 м² у будівлі «Б-1».

Реєстраційний номер об’єкта — 1031383171101.

Підставами реєстрації були постанова XIV з’їзду УТОП від 27 жовтня 2016 року №6-2, розрахунок часток Черкаського БТІ від 18 травня 2016 року, нотаріально посвідчена заява співвласників про погодження часток від 15 червня 2016 року та судове рішення.

Ці обставини викладені у рішенні Господарського суду Черкаської області у справі №925/1273/22.

Будинок №1, якому створили двійника — №1/1

Паралельно з реєстрацією законної частки УТОП існувала ще одна, значно заплутаніша історія.

У грудні 2015 року від імені Черкаської обласної організації УТОП була подана заява про реєстрацію 1498 м² приміщень Будинку природи вже не за адресою Фрунзе, 1, а за адресою Фрунзе, 1/1.

Заяву подав Олександр Роджа. Однак суди встановили принципово важливу обставину: на той момент він уже майже рік не був керівником Черкаської обласної організації УТОП — його звільнили ще 12 грудня 2014 року.

Ця обставина докладно розглянута у матеріалах Верховного Суду.

Попри це, 3 грудня 2015 року реєстрацію провели.

Далі зареєстроване майно Черкаська обласна організація УТОП передала до статутного капіталу ТОВ «Вієна». Уже 4 грудня право власності оформили за «Вієною».

Наступного дня змінився склад учасників товариства — серед них з’явилися Благодійна організація «Фонд збереження рідної природи» та Благодійний фонд «Розвиток Черкащини».

Особливо показовою є історія з адресою.

Реєстрація нерухомості за 1/1 відбулася ще у грудні 2015 року, тоді як офіційний наказ міського департаменту архітектури про присвоєння «Вієні» адреси Фрунзе, 1/1 з’явився лише 26 січня 2016 року.

Згодом цей наказ було скасовано. У судових рішеннях зазначено, що окремого об’єкта нерухомості за адресою Верхня Горова, 1/1 фактично не існувало, а йшлося про приміщення самого Будинку природи на Верхній Горовій, 1.

Докладніше: судове рішення щодо майна за адресами Верхня Горова, 1 та 1/1.

У 2016 році ТОВ «Вієна» передало це майно Благодійній організації «Фонд збереження рідної природи» за договором дарування.

Далі почалися роки судів.

Суд: реєстрація була протиправною

У справі №925/366/18 суди досліджували первинну реєстрацію 2015 року.

Було встановлено, що реєстрацію провели за адресою, яка на той момент не була належним чином присвоєна, та на підставі заяви особи, яка вже не мала повноважень діяти від імені організації.

Рішення державного реєстратора було скасовано.

Джерело: матеріали Верховного Суду у справі №925/366/18.

Подальші суди стосувалися вже похідних реєстрацій ТОВ «Вієна», «Фонду збереження рідної природи», користування приміщеннями та виселення користувачів.

Суди встановлювали ситуації, коли користування приміщеннями обґрунтовувалося правом власності за адресою Верхня Горова, 1/1, хоча окреме існування такого об’єкта вже було поставлено судами під сумнів.

Називати всю цю історію доведеною кримінальною або корупційною схемою без відповідного обвинувального вироку було б юридично некоректно. Але судові матеріали справді демонструють вкрай проблемний та заплутаний процес перерозподілу прав на частину нерухомості.

Як 1587,7 квадратного метра опинилися у ПП «Крупське»

Після багаторічних судових процесів за Українським товариством охорони природи було зареєстровано частку 199/500 Будинку природи — 1587,7 м².

А вже під час розгляду Господарським судом Черкаської області справи №925/1273/22 з’явився новий власник — ПП «Крупське».

Суд прямо зазначив, що під час розгляду справи були надані докази, відповідно до яких з 2 грудня 2022 року власником цих 1587,7 м² є ПП «Крупське», код ЄДРПОУ 31369471.

Саме тому підприємство було залучено до справи як нинішній власник спірного майна.

Джерело: рішення Господарського суду Черкаської області від 29 травня 2023 року.

Однак в оприлюдненому тексті рішення не зазначено, за яким саме договором або правочином ПП «Крупське» отримало цю частку: купівля-продаж, внесення майна, міна чи інша юридична конструкція.

Суд лише посилається на докази, які містяться в матеріалах справи — аркуші 89–90 другого тому.

Таким чином, документально встановлений ланцюг наразі виглядає так:

Українське товариство охорони природи → 199/500 Будинку природи, 1587,7 м² → з 02.12.2022 зареєстрований власник ПП «Крупське».

При цьому називати ПП «Крупське» «правонаступником» або «спадкоємцем» УТОП юридично неправильно. Воно не є корпоративним правонаступником товариства, а лише наступним зареєстрованим власником конкретної частки нерухомості.

Для встановлення точного механізму переходу необхідно отримати реєстровий документ про державну реєстрацію права власності від 2 грудня 2022 року або матеріали другого тому справи №925/1273/22.

Окрема історія — 784 «квадрати» мисливців і рибалок

Черкаська обласна організація Українського товариства мисливців і рибалок — окремий співвласник комплексу.

За розрахунками БТІ, наведеними судом, УТМР належала частка 197/1000, яка складалася з 211 м² підвалу, 202,9 м² першого поверху, 333,8 м² другого поверху та 36 м² гаражних приміщень.

Разом — 783,7 м².

Джерело: судове рішення з розрахунком часток БТІ.

Тому частку УТМР не слід змішувати з 1587,7 м², які перейшли до ПП «Крупське».

Навіть фінансисти ОДА мають тут свої квадратні метри

Серед співвласників комплексу в матеріалах суду фігурує і Департамент фінансів Черкаської обласної державної адміністрації.

За розрахунками БТІ — це два приміщення у будівлі «Б-1» загальною площею 36,9 м², частка 197/10000.

Таким чином, в одному комплексі одночасно переплелися громадські організації радянського походження, орган державної влади, приватні фізичні особи та приватний бізнес.

Товариство кролівників залишається власником

Щодо Черкаського обласного товариства кролівників і звірівників-любителів маємо й зовсім свіже судове підтвердження.

У судовій справі 2026 року зазначено, що товариство набуло право власності на свою частину нерухомості 26 грудня 2019 року.

За старішим розрахунком БТІ йдеться про 93,2 м², або 23/1000 комплексу.

У 2023 році товариство уклало з Черкаською міськрадою договір про компенсацію за фактичне користування землею під своєю нерухомістю. А в 2026 році місто зверталося до суду щодо стягнення заборгованості.

Джерело: рішення Господарського суду Черкаської області від 1 травня 2026 року.

Це ще один наочний доказ: місто є власником землі, але не власником розташованих на ній приміщень.

Як із комплексу виділили частку «Сувіту»

Окрему історію має ПВКФ «Сувіт».

Суд встановив, що ще 15 липня 1997 року товариство кролівників продало «Сувіту» два гаражні бокси.

У 1998 році за підприємством було оформлено право на частину Будинку природи площею 51,9 м². Після подальших перерахунків і погодження часток за «Сувітом» була закріплена частка 39/1000.

10 січня 2020 року загальні збори засновників «Сувіту» ухвалили передати цю частку одному з учасників підприємства як виплату його частки у статутному фонді.

Після цього право власності зареєстрували за фізичною особою.

У 2021 році ця особа через суд домоглася виділення своєї частки в натурі.

Йшлося вже про 152,9 м²: 113,4 м² у самому Будинку природи та 39,5 м² гаража.

Суд визнав ці приміщення окремим об’єктом нерухомості та припинив для цього власника режим спільної часткової власності.

Джерело: рішення у справі №712/8559/20.

Чому Будинок природи перетворився на руїну

Офіційного документа з формулюванням «причина занепаду Будинку природи» не існує, тому тут потрібно чітко відокремлювати встановлені факти від висновків.

Факти такі: майже чотиритисячний комплекс має багато співвласників; його частки переходили між організаціями та фізичними особами; деякі виділялися в натурі; навколо великого масиву площею майже 1600 м² тривали багаторічні судові процеси; існували паралельні реєстрації; окремі реєстраційні рішення суди скасовували.

На нашу думку, майнова роздробленість, багаторічні конфлікти та відсутність єдиного власника комплексу стали одними з головних передумов занепаду значної частини будівлі.

При цьому не весь комплекс покинутий. Частина приміщень використовується, а окремі співвласники утримують свої частини у робочому стані.

Фактично сама будівля сьогодні є наочною ілюстрацією своєї структури власності: одна її частина доглянута, а сусідня вже перетворюється на руїну.

«Шедевр радянського конструктивізму»?

У соціальних мережах будівлю іноді називають «шедевром радянського конструктивізму».

Але навіть термінологічно це викликає питання.

Основну частину комплексу завершили 1982 року, тоді як класичний конструктивізм — це передусім архітектура 1920-х — початку 1930-х років.

Тому коректніше говорити про пізньорадянську модерністську архітектуру.

Чи має сама споруда самостійну архітектурну цінність — питання вже не майнове, а експертне. У досліджених нами судових матеріалах ми не знайшли підтвердження того, що Будинок природи має статус пам’ятки архітектури.

Автор цього матеріалу не вбачає у споруді такої самостійної культурної цінності, яка сама по собі вимагала б її збереження будь-якою ціною. Це авторська оцінка, а не висновок органу охорони культурної спадщини.

Що може приховувати земля під «черкаським Пентагоном»

Старші черкасці пам’ятають ще одну неофіційну назву споруди — «Пентагон». Її дали будинку через незвичне планування та масивну геометрію.

Але місце цікаве не лише радянською архітектурою.

Це історичне середмістя Черкас — територія, пов’язана з найдавнішими укріпленнями міста. За реконструкціями розташування старого Черкаського замку ця ділянка може потрапляти до зони його оборонних споруд.

Є й усні свідчення старших черкасців, що під час риття котловану в 1970-х роках тут знаходили людські кістки та сильно кородовані металеві предмети.

Але тут необхідно чітко відокремити спогади від науково встановлених фактів: ми поки не знайшли оприлюдненого археологічного звіту, який документально описував би такі знахідки та їх датування.

Тому твердження про конкретні залишки замкової вежі під фундаментами споруди варто розглядати як історико-топографічну гіпотезу, яку можуть підтвердити або спростувати лише археологічні дослідження.

Якщо співвласники колись консолідують майно, продадуть його одному інвестору і будівлю реконструюватимуть або демонтуватимуть, відкриття ґрунту може дати місту шанс провести повноцінне археологічне дослідження цієї території.

І в такому разі зникнення радянського «Пентагону» може відкрити Черкасам набагато старішу сторінку їхньої історії.

То хто винен у тому, що ми бачимо сьогодні?

Найпростіша відповідь — «мерія» — не підтверджується документами.

Черкаська міська рада не є власником Будинку природи.

За встановленою судами історією споруди комплекс від самого початку належав на праві спільної часткової власності його пайовикам. Сьогодні його частини перебувають у власності приватного підприємства, громадських організацій, державної установи та приватних осіб.

Місту належить земельна ділянка під комплексом.

Історія самого Будинку природи — це значно ширша історія українського переходу від радянської системи «громадської власності» до пострадянської приватної нерухомості.

Тут є все: радянські громадські організації з мільйонами членів, розподіл приміщень ще 1982 року, приватизація окремих квадратних метрів у 1990-х, складні перерахунки часток, приватні власники, фірми, благодійні фонди, реєстрація об’єкта за спірною адресою, скасовані державні реєстраційні рішення та роки судових процесів.

А сьогодні найбільший встановлений приватний власник — ПП «Крупське», що належить ПП «Надія», — контролює 1587,7 м², тобто майже 40% комплексу.

Що буде далі — поки невідомо.

Чи домовляться співвласники? Чи буде нерухомість поступово консолідована в одних руках? Чи з’явиться тут новий житловий або комерційний комплекс? Чи збережуть частину старої споруди? І, зрештою, чи отримають археологи можливість зазирнути під її фундаменти?

Для Черкас останнє питання може виявитися значно важливішим за долю самого бетонного «Пентагону».

«Антена» продовжить досліджувати цю історію. Зокрема, ми спробуємо встановити точну правову підставу, на якій 2 грудня 2022 року 1587,7 м² колишньої частки Українського товариства охорони природи перейшли у власність ПП «Крупське».

Джерела

• Верховний Суд — матеріали щодо оскарження реєстраційних дій у справі навколо Будинку природи
• Судове рішення щодо приміщень Будинку природи та адреси Верхня Горова, 1/1
• Справа №925/1273/22 — ПП «Крупське» як власник 1587,7 м²
• Справа №712/8559/20 — частки співвласників, БТІ та історія ПВКФ «Сувіт»
• Рішення Господарського суду Черкаської області від 1 травня 2026 року — земля та товариство кролівників
• Судові матеріали щодо розподілу часток співвласників
• ПП «Крупське» — дані ЄДР
• ПП «Надія» — дані ЄДР
• Матеріали про діяльність Українського товариства охорони природи

The post Будинок природи у Черкасах: кому належить напівруїна в центрі міста appeared first on АНТЕНА.

Продовжуємо досліджувати тему Іркліївського риброзплідника. Сьогодні ми проаналізуємо документи 2022 року, що показують, хто і коли почав збирати матеріали для передачі підприємства.

У 2026 році навколо ДП «Іркліївський розплідник рослиноїдних риб» з’явилися гучні заяви, сюжети та блокування нового керівника. Але паперовий слід веде не до нового директора. Ще 29 червня 2022 року Держрибагентство вимагало підготувати пакет документів для приватизації, а 13 липня керівництво підприємства повідомило про створення інвентаризаційної комісії та передачу фінансових матеріалів. Отже, підготовка почалася задовго до нинішнього публічного конфлікту.

Це вже третя частина нашого масштабного журналістського розслідувагння стосовно цього державного підприємства. Ми не є судом, щоб стверджувати, ми висуваємо версії, які контраверсійні сьогоднішньому потоку брехні і маніпуляцій, які поширюють ті, зто, на наше переконання, роками отримував доходи від діяльності державного підприємства, а сьогодні намагається зберегти Status Quo, існуючі схематози та доходи. Сьогодні ми доведемо, що без потужнього політичного даху та покровителів, це б зробити було б неможливим. Стогодні лише частина великого осгу документів та світлин.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Риба державна, прибуток приватний. Що насправді ділять навколо Іркліївського риборозплідника

Державний риборозплідник як родинний бізнес? Що показали декларації Піддубних

Іркліївський риборозплідник: чому державне підприємство роками залишається збитковим і що може змінити приватизація

Цей матеріал відновлює хронологію за наданими листами, відкритими реєстрами та публічними джерелами. Там, де документів немає, версії позначені саме як версії, а не як установлені факти.

Документ, який запускає підготовку

29 червня 2022 року Державне агентство меліорації та рибного господарства України надіслало т. в. о. директора підприємства Анатолію Рябокіню лист № 2-11.1-16/2483-22 із прямою темою «Про підготовку до приватизації». Підписав його т. в. о. голови Агентства Андрій Забуга.

У листі йшлося не про абстрактне «вивчення питання». Підприємству встановили строк до 15 липня 2022 року та перелічили конкретні матеріали: статут, баланси й фінансові результати, відомості про нерухомість і земельні ділянки, правовстановлюючі документи, перелік майна, яке не підлягає приватизації, а також результати інвентаризації активів і зобов’язань.

Юридично цей лист ще не був рішенням Фонду державного майна про приватизацію. Але з управлінського погляду це був однозначний старт підготовчої роботи: зібрати й описати те, що згодом могло стати єдиним майновим комплексом для продажу.

Відповідь без публічного скандалу

13 липня 2022 року, за два дні до встановленого строку, підприємство відповіло Держрибагентству. Т. в. о. директора Анатолій Рябокінь повідомив, що надсилає статут, баланс і звіти про фінансові результати за 2021 рік та перший квартал 2022 року.

У тому самому листі зазначено, що наказом № 60 від 13 липня 2022 року створено комісію для проведення інвентаризації та складання звіту. Через значний обсяг майна, а також необхідність відокремити житло й об’єкти цивільного захисту, інвентаризація тривала, а її результати обіцяли надіслати додатково.

Саме тут виникає центральний контраст. Документи свідчать: керівництво підприємства не відмовилося від підготовки, не заявило публічно про «злочинний продаж» і не зупинило передачу матеріалів. Воно виконало доручення, створило комісію та почало оформлювати активи. Принаймні в наданому масиві документів немає доказів того, що у червні або липні 2022 року керівництво публічно попереджало громаду саме про підготовку до приватизації.

Хронологія без домислів

Гості із столиці

Перед початком офіційної підготовки до приватизації представники з Києва вже перебували на території ДП «Іркліївський розплідник рослиноїдних риб» та оглядали господарство. На наданих фотографіях поруч із виробничими об’єктами зафіксовані Андрій Забуга, Сергій Піддубний, Олександр Тіхонов та Головня В. О. Невдовзі після цих «оглядин» саме Андрій Забуга підписав лист від 29 червня 2022 року з недвозначною назвою — «Про підготовку до приватизації». Випадковий збіг? Можливо. Але тоді нехай Держрибагентство пояснить дату, мету, склад делегації та результати цього візиту. Адже поважні гості з Києва навряд чи приїздили на державне рибне підприємство просто помилуватися ставками.

Тепер зрозуміло, ким був один із тих самих «київських гостей». Особа, підписана на фотографії як Головня В. О., — це, ймовірно, Віталій Олександрович Головня, якого Кабінет Міністрів ще 27 травня 2022 року призначив заступником міністра аграрної політики та продовольства України. Отже, територію Іркліївського риборозплідника оглядала не випадкова компанія: заступник профільного міністра Віталій Головня, т. в. о. голови Держрибагентства Андрій Забуга, колишній директор Сергій Піддубний та Олександр Тіхонов, який на той момент ще не мав офіційного статусу керівника підприємства.

І саме присутність Тіхонова є особливо показовою. На момент цих «оглядин» він ще не очолював ДП, однак уже перебував поруч із посадовцями, які представляли профільне міністерство та Держрибагентство, оглядав підприємство разом із Сергієм Піддубним і фактично був введений у коло осіб, причетних до подальших управлінських рішень. А вже 26 липня 2022 року Тіхонова офіційно представили трудовому колективу як нового керівника. Випадковий кандидат так завчасно територією підприємства у супроводі заступника міністра та керівника агентства зазвичай не ходить.

Тому версія про те, що кандидатура Олександра Тіхонова була визначена й погоджена ще до формального призначення, має цілком конкретне фактичне підґрунтя. Сам наказ про призначення став лише завершенням процесу, який, судячи з фотографій та послідовності подій, розпочався раніше. Візит високопосадовців, присутність майбутнього директора, лист Забуги про підготовку до приватизації, створення комісії та передача документів складаються в єдиний ланцюг, а не в набір випадкових збігів.

Таким чином, у 2022 році паралельно готували не лише документи для приватизації. Схоже, заздалегідь готували й керівника, за якого цей процес мав відбуватися. І трудовому колективу Тіхонова представили вже як готове рішення — кандидатуру, яку до офіційного призначення фактично ознайомили з підприємством і ввели в потрібне коло.

Тому сьогоднішні заяви про те, що приватизацію приніс якийсь «новий» або «чужий» директор, виглядають особливо маніпулятивними. Новим для громади був лише той керівник, якого їй показали публічно. А справжні домовленості, вочевидь, могли формуватися значно раніше — під час непублічних оглядин державного підприємства за участю заступника міністра, керівництва Держрибагентства, Сергія Піддубного та майбутнього директора Тіхонова.

Кандидатуру погодили. Підприємство оглянули. Документи почали готувати. Колективу залишилося лише повідомити, кого він нібито сам обрав.

Далі починається ще цікавіше. Створена на підприємстві комісія могла існувати переважно на папері, а документи з визначення й оцінки вартості державного майна нібито готувала Тетяна Валеріївна. Подейкують, що окремі цифри вона записувала буквально «на колінах» — без оприлюдненої методики, без зрозумілого обґрунтування вартості кожного об’єкта та без реальної колективної роботи комісії. Можливо, це лише злі пліткарі.

У сукупності ці обставини свідчать не про випадкове листування й не про суто технічне виконання доручення. Київські гості оглядають підприємство, Держрибагентство офіційно вимагає підготувати його до приватизації, керівництво створює комісію, передає фінансові документи та проводить інвентаризацію. Отже, сформований намір підготувати державне підприємство до приватизації існував щонайменше у 2022 році — задовго до призначення директора, якого сьогодні намагаються зробити винним у початку цього процесу.

А що в цей час робив трудовий колектив? У 2022 році ми не бачимо блокування прохідної, недопуску керівника, гучних заяв про «знищення підприємства» або кампанії у місцевих медіа. Колектив не виводили захищати державне майно тоді, коли документи реально збиралися і передавалися. Проте щойно у директорському кабінеті з’явилася «не своя» людина, працівників мобілізували, місцеві медіа заговорили про злочинну приватизацію, а громаді почали нав’язувати версію, нібито весь процес розпочав новий директор.

Саме тому необхідно перевірити не лише документи про оцінку майна, а й багаторічний вплив родини Піддубних на трудовий колектив та інформаційний простір Іркліївської громади. Коли людям показують лише зручну частину історії, приховуючи листи 2022 року, київські «оглядини», створення комісії та підготовку майнових документів, — це вже не просто мовчання. Це формування потрібної громадської думки та маніпулювання людьми, яких використовують для захисту чужого контролю над державним підприємством.

Бо якщо приватизація справді була «злочином», то чому про неї мовчали, коли свої люди готували документи? Чому трудовий колектив не стояв на прохідній у 2022 році? Чому громада не знала про київських гостей? І хто сьогодні так наполегливо переписує хронологію, намагаючись перекласти відповідальність на нового директора?

Фотографії мають обличчя. А історія має властивість повертатися до тих, хто намагався її приховати.

Ви чули про це у новинах?

Це запитання тепер звучить цілком предметно. У 2022 році був лист із темою «Про підготовку до приватизації», був строк, був пакет фінансових і майнових документів, був наказ про комісію. У відкритих матеріалах, які вдалося перевірити, немає співмірної публічної кампанії саме проти цих дій.

Натомість у 2026 році, після звільнення Олександра Тіхонова та призначення іншого керівника, ситуація стала гучною. Суспільне повідомило, що працівники не допускали нового директора на територію, профспілка вимагала повернення Тіхонова, а приватизація стала однією з головних тем публічного конфлікту. Сам Тіхонов заявляв, що не заперечує проти приватизації як такої, але вимагає законної процедури.

Це не доводить існування єдиного «таємного плану». Але ставить незручне запитання: чому адміністративна підготовка 2022 року проходила без такого самого рівня публічності, а максимальна мобілізація колективу відбулася тоді, коли змінився контроль над директорським кабінетом?

Що відомо про об’єкт приватизації

Офіційна картка Prozorro Продажі описує діюче повносистемне господарство з 55 ставками. Загальна площа нерухомості становить 6976,8 квадратного метра, статутний капітал — 17 435 352,63 гривні. Підприємству на праві постійного користування надано шість земельних ділянок, найбільша з яких має площу 1237,5507 гектара.

Картка посилається на наказ Фонду державного майна № 140 від 27 січня 2023 року. Тобто формальне рішення про включення об’єкта до переліку приватизації з’явилося пізніше, але пакет для нього почали готувати влітку 2022 року. У 2024 році тодішній голова ФДМУ Віталій Коваль назвав підприємство прикладом ефективного корпоративного управління та наголосив на його соціальній і екологічній функціях.

У 2026 році Суспільне навело відповідь ФДМУ: рішення про приватизацію приймалося, зокрема, на підставі пропозиції Держрибагентства. Це безпосередньо пов’язує листування 2022 року з подальшою процедурою.

Так хто ініціював приватизацію в Ірклієві?

Документи не дозволяють приписати початок приватизації керівникові, призначеному у 2026 році. Підготовка почалася щонайменше 29 червня 2022 року, коли Держрибагентство вимагало сформувати пакет матеріалів, і стала практичною 13 липня, коли підприємство передало фінансові документи та повідомило про створення інвентаризаційної комісії.

Головне в цій історії — перевіряючи, хто нібито «почав приватизацію», не вийти на самих себе.
Варто розшифровувати, чи всі й так зрозміли?

The post Головне — не вийти на самих себе… Хто насправді ініціював приватизацію Іркліївського риброзплідника? appeared first on АНТЕНА.

Сім діб під відкритим небом, без належного догляду, їжі та елементарного тепла. У Черкасах чоловік з інвалідністю опинився заручником людської байдужості, мешкаючи в автомобілі просто посеред вулиці. Раніше пенсіонер проживав в одному з інтернатних закладів області, проте чому і як він опинився на вулиці — наразі з’ясовують правоохоронці. Версії самого пенсіонера та адміністрації інтернату кардинально різняться, тож поліція вже відкрила кримінальне провадження за ст. 135 КК України (залишення в небезпеці).

Про цю приголомшливу історію стало відомо завдяки сигналу журналіста Валерія Воротника, пише представниця Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Черкаській області Мар’яна Ніщенко. Представництво негайно взяло ситуацію під особистий контроль. До історії довелося також втрутитись керівнику департаменту соціального захисту населення Черкаської ОВА Руслану Чикалу.

Втім, намагання врятувати людину чомусь перетворилися на виснажливий бюрократичний квест, де людський біль зіштовхнувся з системною байдужістю.

Дивіться також: Байдужість чи злочин? У Черкасах тяжкохворого чоловіка, який пересувається в інвалідному візку, виставили з геріатричного пансіонату й покинули напризволяще

Міський центр соціальної допомоги одразу був готовий надати чоловікові дах над головою. Однак виявилося, що Олександр Деркач терміново потребує медичної допомоги. І замість порятунку розпочалося безсердечне футболення хворого із сухим формулюванням «це не до нас».

Врешті цей ланцюг байдужості вдалося розірвати: Олександра помістили до паліативного відділення міської лікарні. Тут дідусеві надали першу допомогу. Його помили, нагодували й переодягли в чистий одяг. Зараз він у безпеці, під наглядом лікарів, отримує медичну допомогу та належний догляд. У лікарні він може перебувати, доки не вирішиться питання про поселення до одного з профільних інтернатів, підпорядкованих обласній владі.

Ми відвідуватимемо Олександра й розповідатимемо вам про його подальшу долю.

Як наголошує регіональна представниця Уповноваженого Мар’яна Ніщенко, дії посадовців та медиків, які відмовляли у допомозі, отримають належну правову оцінку.

Правозахисники представництва Уповноваженого вже направили відповідні офіційні запити. Попереду — ретельна перевірка інтернату, де раніше мешкав пенсіонер, адже озвучені ним факти щодо порушення прав підопічних та жахливих умов проживання не можуть залишатися без відповіді. Історія цієї людини — болюче нагадування про те, що за кожним посадовим циркуляром стоїть чиясь доля.

Відповідно до закону, покарання залежить від обставин та наслідків:

• Частина 1 (базовий склад: завідоме залишення особи в небезпеці особою, яка була зобов’язана про неї піклуватися або сама створила цю небезпеку) — карається обмеженням волі на строк до 2 років або позбавленням волі на той самий строк.
• Частина 3 (якщо вказані діяння спричинили смерть особи або інші тяжкі наслідки) — карається позбавленням волі на строк від 3 до 8 років.

The post Представництво Уповноваженого втрутилося у ситуацію з чоловіком в інвалідному візку, якого виставили з геріатричного пансіонату. Наразі чоловік отримує необхідну медичну допомогу і догляд у Третій Черкаській міській лікарні швидкої допомоги appeared first on АНТЕНА.

Це історія, від якої холоне серце і стискається горло. Вона про межу між людською бідою та абсолютною, загорнутою у формальні папери байдужістю.

У черкаському мікрорайоні Лісовий, просто в старому авто біля кооперативу «Пожежник», оселився біль. Тут уже кілька днів перебуває літній чоловік. Він майже повністю паралізований. Самостійно не пересувається — більш-менш слухається лише одна рука. Чоловік при повній свідомості, але абсолютно беззахисний перед світом, який його зрадив.

Коли наша знімальна група виїхала на місце, ми навіть не здогадувалися, наскільки глибокою виявиться ця трагедія. За цим коротким сюжетом — цілий день боротьби за людське життя.

Він усе життя чесно працював у Черкасах, зокрема у будівельному управлінні. Побудував чимало, але на схилі літ залишився без даху над головою та без рідних. Після смерті дружини син влаштував батька до геріатричного пансіонату. А далі, за словами чоловіка, продав його квартиру, інше майно й просто виїхав за кордон. Принаймні, сказав, що виїхав. У батька залишилося тільки одне — стара автівка.

Але найстрашніше чекало нас попереду. Коли ми разом із поліцією прибули до пансіонату, де мав би перебувати чоловік, нам видали шокуючу версію: він нібито «добровільно» написав заяву і його відрахували із закладу. Сам же чоловік зі сльозами на очах каже, що просив лише про коротку «відпустку», аби з’ясувати, що сталося з успадкованим від батьків родинним будинком у селі, який теж хтось продав за його спиною.

Паралізована людина опинилася на вулиці біля закладу. А потім його стареньке авто разом із ним усередині відбуксирували в Лісовий. Кинули напризволяще, мов непотріб. Скільки точно він провів у цьому страшному полоні — точну хронологію тепер встановлюють правоохоронці.

У чоловіка важка прогресуюча хвороба, він потребує цілодобового догляду й фізично не здатний підвестися. Проте в пансіонаті нам напрочуд спокійно заявили: «Інвалідності у нього немає». Натомість почали звинувачувати старого в агресії та посилатися на висновки психіатра. Прийняти його назад відмовилися навідріз. Жодні прохання та заклики до звичайної людської співчутливості не спрацювали — бюрократичні папери виявилися міцнішими за совість.

Завдяки втручанню поліції та представника Уповноваженого з прав людини чоловіка не залишили помирати в машині. Наразі його тимчасово прихистила міська установа, де йому нададуть необхідну допомогу і допоможуть підготувати документи для переведення до пансіонату в Звенигородці, де він нарешті зможе отримати належний догляд.

Цей день залишив після себе важкий осад і безліч запитань. Роками до нас доходили чутки про безправ’я та знущання над немічними у подібних закладах, але перелякані свідки мовчали. Тепер ми побачили це на власні очі: як байдужість і жорстокість легко прикривають інструкціями.

Ми дякуємо правоохоронцям та представнику Уповноваженого з прав людини за швидку реакцію, також ситуацію вже взяла під контроль обласна рада. А команда «Антени» починає власне журналістське розслідування. І, здається, правда, яку ми розкриємо далі, може виявитися ще більш моторошною.

The post Байдужість чи злочин? У Черкасах тяжкохворого чоловіка, який пересувається в інвалідному візку, виставили з геріатричного пансіонату й покинули напризволяще appeared first on АНТЕНА.

Ми продовжуємо тему досліджень державного підприємства Іркліївський риброзплідник. Наш попередній матеріал викликав чималий інтерес і ми навіть записали доволі докладне студійне інтерв’ю із Русланом Мельником – бізнесменом, що спеціалізуєтьс на рибному бізнесі та очолює профільну громадську організацію. Виявилося, що тема значно глибша за наші очікування та має дуже цікаве подвійне, а й можливо потрійне дно. Отже, ми продовжуємо!

Працюючи над матеріалами про Іркліївський риборозплідник, ми натрапили на цікаві деталі, пов’язані з родиною Піддубних. Окремо кожна з них може мати цілком буденне пояснення. Але разом вони складаються в історію, яку варто уважно дослідити.

Наше припущення полягає в тому, що державне підприємство протягом багатьох років, точніше навіть десятиліть, могло використовуватися як фактично родинний бізнес. Формально воно залишалося державним, однак частина реального управління, доходів і контролю над активами могла перебувати в руках вузького кола приватних осіб.

Це лише версія, до якої нас підводять декларації, судові рішення, результати перевірок та розповіді людей, які працювали на підприємстві або мали з ним справу. Остаточну правову оцінку цим обставинам мають дати правоохоронні органи.

Від великого державного проєкту до багаторічного занепаду

Іркліївський розплідник рослиноїдних риб створювали як велике спеціалізоване господарство для зариблення Кременчуцького водосховища. Будівництво комплексу розпочалося 1985 року.

Це не кілька ставків і не маленьке сільське господарство. В офіційному описі об’єкта приватизації зазначено 55 ставків, понад 1 238 гектарів землі та майже 7 тисяч квадратних метрів будівель і споруд. На балансі підприємства перебувають гідротехнічні споруди, виробничі приміщення, техніка та біологічні активи.

Тривалий час підприємством керував Григорій Піддубний. За публікаціями місцевих медіа, він очолив господарство ще у другій половині 1980-х років і залишався директором до виходу на пенсію у 2011 році. Саме з його ім’ям пов’язують створення й розбудову великого виробничого комплексу.

Це справді була робота великого масштабу, і належне засновнику цієї управлінської династії варто віддати. Однак після розпаду Радянського Союзу багато директорів державних підприємств опинилися перед своєрідною спокусою: управляти державним майном так, наче воно вже стало приватним.

Чи сталося саме так в Ірклієві — одне з головних питань нашого розслідування.

Директорське крісло залишилося поруч із родиною

Після виходу Григорія Піддубного на пенсію підприємство очолювали інші керівники. Безпосередньої передачі посади від батька до сина не було. Проте у 2016 році директором став Сергій Піддубний, який до цього багато років працював на підприємстві.

Його дружина Тетяна Піддубна також працювала тут бухгалтером. Чи обіймала вона посаду головного бухгалтера в усі роки, які нас цікавлять, ще потребує документального підтвердження. Для цього необхідні штатні розписи та накази про призначення.

Сам по собі факт роботи чоловіка й дружини на одному підприємстві не є правопорушенням. Навіть якщо чоловік — директор, а дружина — бухгалтер. Але на державному підприємстві виникають цілком конкретні питання: хто визначав розмір її зарплати та премій, хто підписував фінансові документи, кому вона була підпорядкована і чи повідомляв директор про можливий конфлікт інтересів.

Для родинного приватного бізнесу така модель справді могла б виглядати природною. Для державного підприємства, де директор розпоряджається майном, яке належить країні, це вже привід для перевірки.

За інформацією наших джерел, Тетяна Піддубна продовжила працювати в бухгалтерії і після зміни керівництва. Сергій Піддубний, за тими самими даними, міг зберегти вплив на систему охорони підприємства. Цю інформацію редакція перевіряє документально.

Якщо вона підтвердиться, постає просте питання: наскільки реально змінилося управління підприємством після формальної зміни директора?

Справа, яка не дожила до покарання

Окремий епізод стосується судової справи №709/411/23 про можливий конфлікт інтересів.

За матеріалами справи, виконувач обов’язків директора 30 червня 2022 року підписав наказ про премії та надбавки працівникам. Цей наказ стосувався, зокрема, його самого.

Посадовцю інкримінували неповідомлення про реальний конфлікт інтересів та ухвалення рішення в умовах такого конфлікту — частини 1 і 2 статті 172-7 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

А далі почалася дивна арифметика.

Можливе порушення було виявлене уповноваженим органом 12 жовтня 2022 року. Протоколи склали лише 17 березня 2023 року. До суду вони надійшли 6 квітня — за шість днів до завершення встановленого законом строку.

Розглянути матеріали вчасно не встигли. Суд закрив провадження через закінчення строків притягнення до відповідальності.

Це не виправдання посадовця і не висновок про відсутність конфлікту інтересів. Але й адміністративного стягнення він не отримав. Майже весь час, відведений законом, витратили ще до передання матеріалів суду.

Чи було це звичайною бюрократичною повільністю, професійною недбалістю або свідомим затягуванням — із судового рішення встановити неможливо. Результат, утім, цілком конкретний: справа завершилася нічим.

Водночас ім’я посадовця в оприлюдненому рішенні приховане. Тому ототожнювати його із Сергієм Піддубним без отримання наказу про призначення виконувача обов’язків директора було б передчасно.

39 тонн риби, мільйони на корми та питання до пального

Значно серйозніші обставини з’являються в матеріалах кримінального провадження №12022250370000111, відкритого за фактом можливого привласнення або розтрати майна.

Провадження було зареєстроване 7 лютого 2022 року на підставі матеріалів СБУ та результатів перевірки Державної аудиторської служби. Перевіряли діяльність підприємства у 2019–2020 роках.

У судових документах йдеться про можливу нестачу 39,15 тонни біологічних активів. Їхню вартість оцінювали майже у 1,96 мільйона гривень.

Крім того, аудитори вказували на непродуктивні витрати кормів та органічних добрив на суму понад 3,24 мільйона гривень. Окремі питання виникли до обліку пального: відсутності затверджених норм витрат, належного документування роботи техніки та можливого надмірного списання.

Спочатку суд відмовив слідству в проведенні надто широко сформульованого обшуку. Згодом іншим рішенням дозволив вилучити оригінали первинних документів щодо отримання та використання пального для проведення економічної експертизи.

Ці рішення не доводять вини Сергія або Тетяни Піддубних. Однак перевірений період припадає на час, коли Сергій Піддубний керував підприємством, а його дружина працювала в бухгалтерії. Тому питання про персональну відповідальність керівника та посадових осіб, які забезпечували облік, є цілком логічним.

В справі є цікавий епізод – на територію підприємства аудиторів начебто не пустив трудовий колектив. Але замість того, щоб зайти на територію за допомогою правоохоронців, ті розвернулися і поїхали геть. Чому цій події також не дали правової оцінки?

Головне, чого поки бракує, — інформації про подальшу долю провадження. Чи була проведена експертиза? Куди поділися майже 40 тонн риби? Чи встановили походження мільйонних витрат на корми? Чим завершилася перевірка списання пального?

До речі, єдине, що можна записати в актив цієї справи – Сергію Піддубному не було продовжено контракт керівника ДП. Але чи втратив він вплив?

Ми продовжуємо шукати відповіді.

Зарплати, риба і готівка

Колишні та нинішні працівники підприємства розповіли нам, що частина заробітної плати могла виплачуватися готівкою без офіційного оформлення. За їхніми словами, механізм був простий: офіційно працівникові нараховували невелику зарплату, а решту нібито доплачували з готівкового виторгу.

Риба з місцевих ставків і водосховища ніколи не зникала з базарів. Однак простежити весь її шлях — від вилову до прилавка — практично неможливо.

Деякі місцеві рибалки на умовах анонімності розповіли ще про одну можливу схему. За їхніми словами, документи підприємства могли використовуватися для підтвердження нібито законного походження риби, виловленої браконьєрами у водосховищі.

Можливо, це лише місцеві чутки, образи або заздрощі. Але на тлі офіційно зафіксованої нестачі десятків тонн біологічних активів ці розповіді вже не виглядають зовсім відірваними від реальності.

Якщо факти продажу необлікованої риби підтвердяться, може йтися про можливе привласнення майна державного підприємства. Якщо посадовці свідомо оформлювали неправдиві документи про походження продукції — це вже може мати ознаки службового підроблення.

Доводити конкретний механізм та причетність конкретних людей мають правоохоронні органи. Наше завдання — показати, що така версія має під собою не лише сільські розмови, а й цілком матеріальні цифри з офіційних перевірок.

Що показали декларації Піддубних

Щоб перевірити версію про можливі неофіційні доходи, ми проаналізували декларації Сергія Піддубного та майно його родини.

За нашими підрахунками, протягом 2016–2022 років родина задекларувала сукупно близько 4,83 мільйона гривень доходів. Але 1,4 мільйона із цієї суми становила спадщина, яку Сергій Піддубний отримав від батька.

Лише за 2016 рік сукупний дохід родини становив близько 1,64 мільйона гривень. Із цієї суми:

• 1,4 мільйона гривень — спадщина;
• 117,7 тисячі — зарплата Сергія Піддубного;
• 89,3 тисячі — зарплата Тетяни Піддубної;
• близько 28,5 тисячі — банківські проценти.

Якщо відняти спадщину, всі задекларовані доходи родини за сім років становлять приблизно 3,43 мільйона гривень. Це в середньому близько 490 тисяч гривень на рік, або приблизно 41 тисяча гривень на місяць на всю родину — до витрат на харчування, комунальні послуги, транспорт, ремонти та інше повсякденне життя.

Водночас у деклараціях родини зазначалися земельні ділянки, два будинки, квартири, автомобілі, човен, значні грошові заощадження та сонячна електростанція вартістю 631 445 гривень.

На кінець 2016 року родина декларувала 1,225 мільйона гривень грошових активів. У 2018 році ця сума зросла приблизно до 1,42 мільйона, у 2019–2021 роках становила 800 тисяч, а у 2022 році скоротилася до 400 тисяч гривень.

Зменшення заощаджень у 2019 році приблизно відповідає задекларованій вартості сонячної електростанції. Тому сама по собі її поява ще не доводить наявності прихованих доходів. Але потребують перевірки потужність станції, місце її встановлення, джерело придбання обладнання, підключення до мережі та доходи від продажу електроенергії.

Декларації показують не рівномірний розподіл сімейного майна, а його концентрацію на Сергієві Піддубному. Саме він зазначений власником двох житлових будинків, квартир, значного масиву землі та сонячної електростанції. За Тетяною Піддубною задекларовані автомобіль і банківські заощадження. Тому ключове питання полягає не в тому, чи прихований маєток на дружині, а в тому, чи відповідають задекларовані площі фактичним параметрам комплексу та чи можна підтвердити джерела фінансування його будівництва, реконструкції й оснащення.

Джерела: декларація за 2016 рік, за 2019 рік, за 2020 рік.  

Маєток, який важко вмістити у декларацію

Найбільше запитань у деклараціях родини Піддубних викликає житлова нерухомість.

У документах зазначені два будинки. Один — площею 165 квадратних метрів, набутий 2011 року. Інший — набутий у грудні 2016 року. Його площа в різних деклараціях змінювалася приблизно від 60 до 106,4 квадратного метра.

Поблизу риборозплідника розташований двоповерховий цегляний маєток, яким, за інформацією наших джерел, користується родина Піддубних. Ми зіставили наземні фотографії будинку із супутниковим знімком і масштабною лінійкою Google Maps.

Те, що видно на фото, мало нагадує окремий компактний будинок площею 106 квадратних метрів.

Основна частина споруди має два поверхи. До неї примикають нижчі житлові або господарські об’єми. Будинок має складний багатоскатний дах, фасад із облицювальної цегли, сучасні вікна, водостічну систему та сонячні панелі. Територія обнесена капітальним парканом із кам’яним цоколем, цегляними стовпами й металевою покрівлею.

За зовнішніми ознаками комплекс був зведений або істотно перебудований протягом останніх 10–15 років. Точний час будівництва можна встановити лише за технічним паспортом, дозвільними документами та архівними супутниковими знімками.

Якою може бути реальна площа

За масштабом Google Maps зовнішній габарит усієї забудови становить приблизно 25 на 19 метрів. Оскільки будівля має неправильну форму, просто перемножувати ці цифри не можна.

Наш обережний розрахунок дає такі орієнтири:

• площа забудови під дахами — приблизно 250–300 м²;
• площа двоповерхової частини на одному рівні — приблизно 130–160 м²;
• сумарна площа всіх поверхів і прибудованих приміщень — орієнтовно 380–460 м²;
• без урахування відкритих терас, навісів і неопалюваних господарських приміщень житлова та допоміжна площа може становити близько 300–400 м².

Це не обмір БТІ та не будівельна експертиза. Похибка такої оцінки може становити 20–25%. Проте навіть із цією похибкою видимий комплекс значно більший за 106,4 м².

Водночас у деклараціях є два будинки загальною площею приблизно 271,4 м². Тому необхідно встановити, чи обидва вони розташовані на території цього домоволодіння. Якщо так, різниця між задекларованою і візуально розрахованою площею буде меншою. Якщо ж із маєтком пов’язаний лише один із цих об’єктів, розбіжність може виявитися в рази.

Відповідь міститься не на супутниковій карті, а в реєстраційних документах: технічних паспортах, відомостях про реконструкцію, деклараціях про готовність будівель до експлуатації та витягах із Реєстру речових прав.

Скільки коштує збудувати такий комплекс

Тут потрібно розділити дві абсолютно різні величини: будівельну і ринкову вартість.

Будівельна, або відновна, вартість показує, скільки сьогодні довелося б витратити на спорудження аналогічного об’єкта. Ринкова — за скільки його реально можна продати в конкретному селі. Для великих сільських маєтків друга сума часто в кілька разів менша за першу.

У 2026 році середню вартість лише «коробки» приватного будинку — фундаменту, стін і даху — оцінюють приблизно у 395 доларів за квадратний метр. Черкаські виконавці називають за будівництво під чистове оздоблення та під заселення приблизно від 30 до 60 тисяч гривень за квадратний метр, залежно від матеріалів, інженерних систем та якості ремонту. Огляд вартості будівництва у 2026 році, актуальні розцінки будівельних виконавців.

Для цього маєтку орієнтовний розрахунок виглядає так:

• фундамент, стіни, перекриття та складний дах — приблизно 7–10 млн грн;
• вікна, фасад, внутрішнє оздоблення та інженерні мережі — ще близько 5–9 млн грн;
• капітальний паркан, ворота, господарські споруди, мощення, благоустрій і зовнішні комунікації — орієнтовно 1–2 млн грн;
• сонячна електростанція — у декларації зазначена вартість 631 445 грн.

Таким чином, поточна відновна вартість усього комплексу без землі та меблів може становити приблизно 14–22 млн грн, або близько 315–495 тисяч доларів за нинішнім курсом.

Це не означає, що саме таку суму витратили під час будівництва. Десять років тому матеріали та робота коштували дешевше, частину робіт могли виконувати власними силами, а будинок міг зводитися поступово. Для точного ретроспективного розрахунку треба встановити роки виконання кожного етапу.

Але навіть за цінами часу будівництва йдеться не про сотні тисяч гривень, а, ймовірно, про кілька мільйонів.

Чи відповідає будівництво доходам родини

У 2016–2022 роках родина Піддубних задекларувала близько 4,83 млн грн сукупних доходів. Із них 1,4 млн грн становила спадщина.

Без спадщини середній задекларований дохід усієї родини дорівнював приблизно 41 тисячі гривень на місяць. Це ще до витрат на повсякденне життя, автомобілі, утримання нерухомості та інші придбання.

На кінець 2016 року, вже після набуття другого будинку, родина задекларувала ще 1,225 млн грн грошових активів. У 2018 році заощадження зросли приблизно до 1,42 млн грн.

Сама арифметика не доводить незаконного походження коштів. Будівництво могло початися раніше, родина могла мати попередні накопичення, отримувати законні доходи, які не входять до обраного нами періоду, або зводити комплекс частинами.

Проте співвідношення офіційних доходів, задекларованих заощаджень і ймовірної вартості забудови створює очевидну невідповідність, яка потребує пояснення.

Якщо частина будинку, прибудови або реконструкція не були відображені в деклараціях, може йтися про подання недостовірних відомостей. Якщо ж об’єкт профінансований коштами, походження яких не підтверджується законними доходами, виникає окреме питання про джерела цих грошей.

Відповісти на нього можна лише після встановлення точної площі, року будівництва, вартості виконаних робіт та повної історії доходів родини. Але вже зараз є достатньо підстав, щоб поставити це питання публічно.

Хто насправді керує підприємством

Після Сергія Піддубного підприємство очолив Олександр Тихонов. Його представляли як військового та ветерана, який мав навести лад у господарстві.

Однак що глибше ми вивчаємо кадрові, господарські та приватизаційні рішення, то більше запитань виникає до реальної самостійності нового керівництва.

Чи отримав Тихонов повний контроль над фінансами, бухгалтерією, охороною та реалізацією продукції? Чи залишилися ключові механізми в руках людей, які працювали тут десятиліттями? Хто визначав, кому і за якою ціною продавати рибу? Хто контролював вилов, залишки кормів, пальне та касу?

За нашою робочою версією, Тихонов міг бути не головним бенефіціаром процесів, а лише публічним обличчя. Тоді як справжніми керівниками проету та головними вигодонабувачами були зовсім інші особи, названі в цьому матеріалі.

Останні роки його роботи викликали питання і у Фонду державного майна, який не побачив достатньої ефективності управління активами. Про фінансові результати останніх років ми докладно писали в нашому попередньому матеріалі.

При цьому є очевидна суперечність. Сьогодні Олександр Тихонов говорить про необхідність зберегти підприємство у державній власності. Але саме за часів його керівництва відбувся підготовчий етап приватизації.

Можливо, приватизація мала відбутися за заздалегідь зрозумілим сценарієм. Можливо, після зміни директора потенційні учасники процесу втратили впевненість у тому, що контролюватимуть його результат. Поки це лише одна з версій.

Навіщо ламати механізм, який працює?

Після включення підприємства до приватизаційних процесів інтерес до нього різко зріс. І це зрозуміло: йдеться про понад тисячу гектарів землі, десятки ставків, нерухомість, техніку, біологічні активи та готову систему виробництва і збуту.

Оцінка цього майна також викликає запитання. Чи враховані в ній реальна відновна вартість гідротехнічних споруд, земельний ресурс, рибопродуктивність ставків та потенційні доходи? Цю тему ми окремо розглянемо в наступному матеріалі.

Нині видно щонайменше два можливі інтереси.

Перший — приватизувати підприємство й офіційно отримати контроль над його активами.

Другий — залишити все як є: майно належить державі, утримання та ризики значною мірою залишаються державними, а прибуткові операції можуть контролювати приватні особи.

І тоді справді виникає питання: навіщо ламати механізм, який уже приносить комусь прибуток?

Тільки мова, схоже, може йти не про прибуток держави.

Що маємо на виході

Наявні документи поки не доводять, що родина Піддубних привласнила підприємство або його доходи. Але вони дають підстави висунути й перевірити таку версію.

Ми бачимо:

• багаторічний родинний вплив на державне підприємство;
• певний час тому директора і його дружину-бухгалтера в одній системі фінансового управління;
• судову справу про можливий конфлікт інтересів, яка завершилася через закінчення строків;
• кримінальне провадження щодо нестачі майже 40 тонн риби;
• мільйонні питання до витрат кормів і використання пального;
• свідчення про можливий неофіційний продаж продукції та виплати готівкою;
• нерухомість, фактичні параметри якої можуть не збігатися з даними декларацій;
• незрозумілу роль колишнього директора після формальної зміни керівництва;
• суперечливі процеси навколо приватизації величезного державного комплексу.

Наше припущення полягає в тому, що Іркліївський риборозплідник може бути не майже збитковим державним підприємством, яким його звикли представляти, а добре налагодженим системним бізнесом, більша частина обороту якого могла залишатися в тіні.

Одним із можливих бенефіціарів цієї системи може бути родина Піддубних, яка десятиліттями була пов’язана з управлінням підприємством. Але навряд чи така модель могла б існувати без підтримки або бездіяльності інших впливових людей.

Хто ці люди, як рухалися гроші та чому перевірки раз у раз не приводили до відповідальності — наступні питання нашого розслідування.

Далі буде.

The post Державний риборозплідник як родинний бізнес? Що показали декларації Піддубних appeared first on АНТЕНА.

Розпочата НАБУ і САП операція «Карфаген» уже має виразний черкаський слід. І справа не лише в тому, що головний фігурант розслідування Сергій Кропива народився у Золотоноші. До цієї історії ведуть родинні, прокурорські та бізнесові зв’язки. А наприкінці минулого тижня, за інформацією джерел «Антени», слідчі дії дійшли й Черкас.

Обшуки у Черкасах і вилучений Mercedes

За інформацією джерел «Антени», наприкінці минулого тижня в домоволодіннях декількох працівників облпрокуратури провели обшуки. Все відбувалося синхронно з аналогічними подіями в Києві в межах операції «Карфаген».

Також, за нашими даними, правоохоронці вилучили Mercedes, яким користувався заступник керівника Черкаської обласної прокуратури Максим Штомпель. Автомобіль з території його домоволодіння вивезли евакуатором.

На офіційному сайті Черкаської обласної прокуратури ще вчора було зазначено, що Максим Штомпель був призначений заступником керівника прокуратури області з 21 квітня 2026 року.

При цьому в останній оприлюдненій декларації Штомпеля Mercedes відсутній. Прокурор зазначив Toyota Camry 2016 року, придбану 2023 року за 518 тисяч гривень. Отже, кому юридично належить вилучений Mercedes і на яких підставах ним користувався посадовець, наразі невідомо.

Також у декларації Штомпеля за 2025 рік вказані дві суми готівки, передані на зберігання третім особам, — 21 тисяча і 10 тисяч доларів. Загалом — 31 тисяча доларів. Декларація Максима Штомпеля

Зв’язок із сестрою Кропиви

За інформацією джерел «Антени», Максима Штомпеля пов’язують із Вікторією Дидич — сестрою головного фігуранта операції «Карфаген» Сергія Кропиви.

Характер цих стосунків, а також їхнє можливе значення для розслідування ми продовжуємо з’ясовувати.

Відкриті реєстри підтверджують, що Вікторія Дидич, попереднє прізвище — Кропива, працює у Черкаській обласній прокуратурі. Вона обіймає посаду заступниці начальника відділу забезпечення процесуального керівництва під час розслідувань територіальними органами поліції та підтримання публічного обвинувачення.

Зареєстрована прокурорка у Золотоноші, фактичним місцем проживання вказує Черкаси. За 2025 рік вона отримала у Черкаській обласній прокуратурі 1,28 млн грн зарплати. Декларація Вікторії Дидич

Серед осіб, яким офіційно повідомлено про підозру у справі «Карфаген», Вікторії Дидич і Максима Штомпеля наразі немає.

Чоловік черкаської прокурорки — підозрюваний

А ось чоловік Вікторії Дидич — адвокат Олександр Дидич — уже є одним із п’яти підозрюваних у справі «Карфаген».

8 вересня Вищий антикорупційний суд відправив його під варту, визначивши альтернативу у вигляді 15 млн грн застави. Дидича підозрюють у легалізації майна, одержаного злочинним шляхом. Рішення щодо запобіжного заходу

За версією САП, Олександр Дидич був не просто родичем Кропиви, а його довіреною особою, яка відповідала за юридичне та фінансове оформлення активів.

Сторона обвинувачення стверджує, що Дидич:

• вів облік активів Сергія Кропиви;
• контролював бухгалтерію ФОПів, яких слідство вважає фіктивними;
• допомагав переоформлювати нерухомість;
• складав пояснення про нібито законне походження коштів;
• брав участь у реалізації інвестиційних проєктів;
• рекомендував зареєструвати ФОП на дружину водія Кропиви та переоформити на неї апартаменти у Поляниці.

За даними САП, під час обшуку в офісі Дидича у смітнику знайшли пошкоджені розрахункові документи, пов’язані з матеріалами провадження. Що інкримінують Олександру Дидичу

Сам Дидич заявив у суді, що лише надавав Кропиві юридичні послуги і не вчиняв протиправних дій.

Податкові номери Дидичів і спроба з’ясувати, хто ними цікавився

Особливо цікавий епізод прозвучав під час розгляду справи у ВАКС.

За даними слідства, наприкінці травня 2026 року НАБУ почало надсилати банкам запити щодо рахунків Олександра Дидича. Після цього Кропива зателефонував йому і попросив надати власний податковий номер та податковий номер дружини — Вікторії Дидич.

Кропива пояснив, що хоче перевірити, «хто нас дивився і чи дивилися взагалі». Перед цим він повідомив співрозмовнику, що щойно вийшов від «шефа».

Цей епізод свідчить, що учасники розмови намагалися з’ясувати, хто саме перевіряє Дидича та його дружину-прокурорку. Однак оприлюднені матеріали поки не містять доказів, що Вікторія Дидич сама передавала братові чи чоловікові службову інформацію. Переказ матеріалів ВАКС від Watchers

Головний фігурант — уродженець Золотоноші

Сергій Кропива, якого на записах НАБУ називають «Канцлером», народився 16 липня 1984 року у Золотоноші.

Він пройшов шлях від працівника органів внутрішніх справ і керівника Київського управління кіберполіції до першого заступника начальника Департаменту кіберполіції. Згодом працював в Офісі генпрокурора, був заступником голови Одеської ОВА, а 2025 року повернувся до ОГП.

Саме Кропиву НАБУ і САП вважають організатором злочинної організації, яка систематично отримувала гроші за неперешкоджання роботі шахрайських кол-центрів.

6 вересня ВАКС відправив Кропиву під варту із заставою 120 млн грн. За версією слідства, у 2023–2026 роках він міг легалізувати майно на загальну суму близько 90 млн грн.

Сам Кропива вини не визнає і стверджує, що оприлюднені розмови вирвані з контексту.

Родинний бізнес у Золотоноші

Існує ще одна важлива черкаська ланка — ТОВ «Ортіго», зареєстроване у Золотоноші 19 липня 2023 року.

Власники компанії:

• 70% — Василь Кропива, батько Сергія Кропиви;
• 30% — Олександр Дидич, чоловік сестри Кропиви;
• директор підприємства — Олександр Дидич.

Компанія зареєстрована за адресою квартири у Золотоноші. Її основний вид діяльності — гуртова торгівля зерном, насінням і кормами.

Фінансова динаміка підприємства привертає увагу:

За даними відкритих джерел, у 2023–2024 роках «Ортіго» також експортувало паливну деревину до Італії.

Поки що ні НАБУ, ні САП публічно не називали «Ортіго» інструментом легалізації коштів. Проте компанія, якою спільно володіють батько Кропиви та один із підозрюваних, є очевидним напрямом для перевірки її фінансових операцій і контрагентів. Реєстрові та фінансові дані «Ортіго»

Гроші «на зберіганні» у третіх осіб

У декларації Вікторії Дидич за 2025 рік її чоловік Олександр зазначив одразу три суми, передані третім особам на зберігання:

• 27 тисяч доларів;
• 50 тисяч доларів;
• 35 тисяч доларів.

Загалом — 112 тисяч доларів.

Крім того, Олександр Дидич задекларував 6,66 млн грн доходу від підприємницької діяльності, земельні ділянки та корпоративні права у кількох компаніях.

Самі по собі задекларовані кошти не є доказом злочину. Але ці відомості набувають іншого значення на тлі заяв САП про те, що Дидич вів облік активів Кропиви, контролював фіктивних підприємців і допомагав створювати пояснення походження грошей.

Як виглядає черкаський вузол

На цей момент ланцюжок має такий вигляд:

Сергій Кропива, головний підозрюваний і уродженець Золотоноші
→ його сестра Вікторія Дидич, прокурорка Черкаської обласної прокуратури
→ її чоловік Олександр Дидич, підозрюваний у легалізації майна
→ спільний бізнес Дидича з батьком Кропиви у Золотоноші
→ заступник керівника обласної прокуратури Максим Штомпель, якого джерела «Антени» пов’язують із Вікторією Дидич і чиїм Mercedes, за нашими даними, зацікавилися правоохоронці.

Ця сукупність обставин робить версію про зв’язок черкаських обшуків з операцією «Карфаген» цілком предметною. Вона вже ґрунтується не лише на тому, що в Черкасах працює багато сумнівних кол-центрів, а й на конкретних родинних, службових та фінансових зв’язках.

Водночас офіційного повідомлення про причини обшуків, підстави вилучення Mercedes та процесуальний статус Максима Штомпеля наразі немає. Штомпель і Вікторія Дидич серед офіційно названих підозрюваних не фігурують.

Ще одна показана деталь: буквально вчора Максим Штомпель усе ще значився на офіційній сторінці керівника Черкаської обласної прокуратури. Сьогодні сторінку відредагували — його прізвище зникло. Попередній запис досі зберігається у пошукових видачах.

Утім, саме по собі це ще не працює ані про звільнення, ані про зміну процесуального статусу прокурора. За відкритими даними, з 14 жовтня 2025 року Штомпель обіймає посаду заступника керівника Запорізької обласної прокуратури. Отже, сайт Черкаської прокуратури майже рік містив неактуальну інформацію, яку чомусь виправили саме зараз — на тлі обшуків і вилучення автомобіля. Випадковий збіг чи поспішне прибирання цифрових слідів — наразі невідомо.

«Антена» продовжує перевіряти інформацію. Далі буде.

The post Черкаський слід «Карфагена»: Кропива, його родина, прокурорка Дидич і вилучений Mercedes заступника обласного прокурора Штомпеля appeared first on АНТЕНА.

Набирає обертів скандал навколо Іркліївського риборозплідника. Формально все виглядає як черговий конфлікт довкола керівного крісла державного підприємства. Насправді посада директора тут, схоже, лише верхівка значно цікавішої історії.

Головне питання — не хто сидітиме в директорському кабінеті. Головне — що буде з підприємством, яке десятиліттями вирощує рибу для Кременчуцького водосховища, хто платитиме за відтворення його рибних запасів і хто зрештою зароблятиме на їх промисловому вилові.

І ще одне питання, яке у цій історії чомусь майже не звучить: чому відтворення рибного ресурсу потребує участі держави та бюджетних програм, тоді як промисловий вилов давно є приватним бізнесом?

Усе це вже було у 2022 році

Нинішній кадровий конфлікт дивовижно нагадує події початку повномасштабної війни.

У травні 2022 року призначений державним органом управління виконувач обов’язків директора не зміг потрапити на підприємство. Працівники та інші особи фактично заблокували адміністративну будівлю і не допустили його до виконання обов’язків.

Це не переказ чи місцева легенда. У матеріалах кримінального провадження зафіксовано, що призначеного 4 травня 2022 року керівника не допускали до адміністративних приміщень, а близько 60 осіб фізично заблокували доступ до території підприємства.

Поліція і прокуратура в цій історії були. Проводилося слідство, суд давав дозвіл на обшуки. Але це не змінило головного: призначений державою керівник фактичного контролю над державним підприємством тоді так і не отримав.

Протягом наступних місяців керівники змінювалися, а влітку підприємство зрештою очолив Олександр Тіхонов.

До рибного господарства він прийшов із зовсім іншої «цивілізації». Колишній військовий, офіцер, військовий комісар. Його попередня професійна біографія з іхтіологією, аквакультурою чи промисловим рибальством практично не перетиналася.

Схоже, у 2022 році потрібен був насамперед керівник, здатний втримати контроль над активом. Цю функцію Тіхонов виконав. І залишався на підприємстві наступні чотири роки.

«Збитковий» риборозплідник виявився не зовсім збитковим

А тепер про гроші.

Поширена теза про те, що Іркліївський риборозплідник усі ці роки генерував великі збитки, відкритою фінансовою звітністю не підтверджується.

У 2022 році підприємство справді завершило рік зі збитком у 511 тисяч гривень при доході 22,7 млн грн.

Але у 2023 році дохід уже становив 34,738 млн грн, чистий прибуток — 89 тис. грн. У 2024-му — 35,13 млн доходу і 292 тис. грн прибутку. У 2025 році — 36,653 млн доходу і 539 тис. грн чистого прибутку. Ці цифри містяться у відкритій фінансовій звітності підприємства.

Це, звичайно, не історія про надзвичайну ефективність. Рентабельність невелика. При обороті у десятки мільйонів чистий результат вимірювався сотнями тисяч гривень.

Але й історії про безнадійний збитковий актив, якого держава тільки й мріє позбутися, з цих цифр не виходить.

Більше того, у березні 2024 року тодішній голова Фонду державного майна Віталій Коваль під час відвідин підприємства назвав його «прикладом ефективного корпоративного управління», який виконує соціальну та екологічну функції.

Тоді Фонд держмайна повідомляв про 55 ставків із загальною площею водної поверхні 1157,3 га, близько 70 працівників і перспективи розвитку підприємства, зокрема через програми зариблення водойм, які планували Черкаська, Кіровоградська та Полтавська області.

І тому цікаво інше: що сталося між березнем 2024 року, коли власник називав управління підприємством ефективним, і серпнем 2026-го, коли цього самого директора достроково звільнили?

Тепер директора знову не пускають на підприємство

20 серпня 2026 року Фонд держмайна припинив контракт з Олександром Тіхоновим. Новим директором став Леонід Варавва.

Історія зробила майже повне коло: тепер уже нового керівника працівники не допускають до підприємства.

Сам Варавва підтвердив, що фізично потрапити на підприємство не може і намагається керувати ним дистанційно. Колектив, натомість, публічно заявляє, що хоче повернення Тіхонова. Докладно цей конфлікт, позиції сторін та тему приватизації описало «Суспільне Черкаси».

На захист Тіхонова активно виступили представники ветеранського середовища.

А ось тут уже виникає питання.

Ветеранський статус заслуговує на повагу. Але він не є правовим титулом на керування державним майном і не може замінити економічних, юридичних чи управлінських аргументів.

Якщо директор працював добре — покажіть фінансовий результат, обсяги виробництва і зариблення, стан основних фондів, результати перевірок, виконання планів.

Якщо його звільнили через провал у роботі — Фонд держмайна так само може показати порушення, невиконані показники чи результати аудиту.

Коли ж замість цих аргументів у господарський конфлікт заходять ветеранські та громадські організації, це саме по собі породжує підозру, що справжня причина суперечки лежить дещо глибше.

Бо справжня суперечка — не за директора

У центрі історії опинилася приватизація.

І тут треба зробити важливе юридичне уточнення.

Верховна Рада не ухвалювала окремого рішення: «приватизувати Іркліївський риборозплідник».

До 2019 року підприємство перебувало серед об’єктів державної власності, захищених від приватизації. Але 2 жовтня 2019 року парламент ухвалив Закон №145-IX, яким старий закон із поіменним переліком об’єктів, що не підлягали приватизації, втратив чинність.

Тобто парламент прибрав прямий законодавчий бар’єр. Далі вже почали діяти Фонд держмайна та регіональне відділення ФДМУ.

Іркліївський розплідник внесли до переліку об’єктів малої приватизації, а 22 лютого 2023 року регіональне відділення Фонду ухвалило рішення про приватизацію єдиного майнового комплексу.

Саме ці рішення тепер оскаржує Черкаська обласна прокуратура.

У справі №910/7290/26 прокурор просить суд скасувати як включення Іркліївського риборозплідника до переліку об’єктів малої приватизації, так і наказ регіонального відділення про приватизацію.

Справу вже розглядають по суті. Згідно з останньою ухвалою Господарського суду Києва, наступне засідання призначене на 5 жовтня 2026 року.

Що саме тут збираються продавати?

Іркліївський риборозплідник — це далеко не кілька ставків із коропами.

Це великий технологічний комплекс: 55 ставків, понад тисяча гектарів водної поверхні, насосні станції, канали, трубопроводи, дамби, майстерні, техніка, інкубаційне та інше обладнання.

І підприємство створювали не тільки для вирощування товарної риби.

Одна з його ключових функцій — відтворення рибних запасів Кременчуцького водосховища, зокрема рослиноїдних видів, які одночасно працюють як біологічні меліоратори водойми.

Олександр Тіхонов у коментарі «Суспільному» говорить про проєктне завдання щороку випускати до п’яти мільйонів екземплярів молоді середньою вагою близько 130 грамів. У перерахунку — приблизно 650 тонн риби.

На каскаді Дніпра Іркліївський риборозплідник фактично залишився унікальним підприємством такого масштабу. Фахівці, з якими спілкувалася редакція «Антени», вважають, що для одного лише Кременчуцького водосховища таких потужностей мало б бути щонайменше дві-три.

А ми сьогодні сперечаємося про долю єдиного великого державного комплексу.

І приватизація тут справді непроста

Аргумент прокуратури зводиться, зокрема, до того, що частина гідротехнічних споруд має окремий правовий режим і не може бути приватизована разом із майном підприємства.

Але ставок без насосної станції, каналів, труб, дамб і можливості подавати та скидати воду — це вже не повноцінне рибне господарство.

Саме цю проблему прокуратура називає одним із ризиків розриву єдиного технологічного комплексу.

Фонд держмайна з цим не погоджується і наполягає на законності приватизації.

Але у відповіді на запит «Суспільного» ФДМУ повідомив ще одну принципову річ: під час воєнного стану умови продажу об’єкта малої приватизації не можуть містити зобов’язання для покупця щодо збереження основних видів діяльності підприємства.

Ось це вже набагато цікавіше.

Виходить, держава може продати підприємство, створене для відтворення рибних ресурсів Кременчуцького водосховища, але не може нормально гарантувати, що після продажу новий власник продовжуватиме виконувати саме цю функцію.

І це вже не суперечка за директорське крісло. Це питання того, як взагалі організований рибний бізнес на Дніпрі.

Бо рибу хтось має вирощувати

Кременчуцьке водосховище — величезна промислова водойма. Рибу з нього виловлюють приватні користувачі.

Причому повномасштабна війна промислу не зупинила.

Улітку 2022 року навігацію для більшості маломірних і моторних суден у Черкаській області заборонили. Але в самому розпорядженні ОВА був зроблений прямий виняток для суден флоту рибної промисловості.

Це прямо зазначено на офіційній сторінці Черкаської ОВА з посиланням на розпорядження №226 від 30 червня 2022 року.

Тому коли Дніпро практично спорожнів від звичайних човнів, рибальські баркаси з води не зникли.

Промисловий вилов продовжувався.

І це нормально: риба є харчовим ресурсом, а рибальство — галузь економіки.

Питання в іншому.

Хто платить за малька?

Право на промисловий вилов держава продає через аукціони.

Візьмемо для прикладу один із лотів на Кременчуцькому водосховищі на 2026 рік.

Лот KR7MID2026 дає право спеціального використання квот на різні види риби — ляща, судака, сазана, щуку, сома, плітку, карася, рослиноїдних та інші види.

Сумарно це приблизно 107 тонн потенційного вилову.

Стартова ціна права — 231 162 гривні 76 копійок.

Якщо просто поділити стартову ціну на передбачений обсяг риби, виходить близько 2 гривень 15 копійок за кілограм потенційного вилову.

Звичайно, це не означає, що кілограм риби обходиться промисловику у дві гривні. Є торги, під час яких ціна може зрости. Є пальне, зарплати, човни, сітки, холодильники, податки, логістика.

Але нас цікавить інше.

Де в цій економіці вартість відтворення ресурсу?

Хто платить за малька, який треба виростити?

За електроенергію для насосів, воду, корми, персонал, ремонт техніки, утримання ставків та інкубацію?

Іркліївський риборозплідник — надзвичайно енергозалежне виробництво. За даними «Суспільного», лише електроенергії він споживає близько мільйона кіловат-годин на рік.

Держава та місцеві бюджети при цьому замовляють і фінансують програми зариблення. Сам Фонд держмайна у 2024 році прямо називав такі програми одним із напрямків розвитку підприємства.

А комерційно виловлюють відновлений ресурс приватні структури.

І тоді питання звучить зовсім інакше: чи достатньо платить приватний промисел за ресурс, яким користується?

Може, проблема не в риборозпліднику, а в ціні ресурсу?

Якщо плата за право вилову не враховує повну вартість відтворення рибних запасів, виходить доволі специфічна економічна конструкція.

Держава та бюджети беруть участь у фінансуванні найдорожчої і найдовшої частини циклу — вирощування, відтворення, зариблення.

А приватний бізнес купує право вилучити готовий ресурс із водойми й реалізувати його на ринку.

Тобто витратна частина значною мірою залишається суспільною, а прибуткова — приватною.

Це ще не доказ чиєїсь злочинної схеми. Але це цілком достатня причина запитати: чи правильно взагалі побудована ця модель?

Можливо, квота на промисловий вилов просто повинна коштувати дорожче і містити в собі реальну складову відновлення рибних запасів.

Тоді стає другорядним навіть питання, хто вирощуватиме малька — державне чи приватне підприємство.

Держава може купувати конкретну послугу: стільки-то мільйонів екземплярів певного виду, визначеної ваги, випущених у конкретну водойму. І замовляти цю роботу тому, хто здатний виконати її дешевше та якісніше.

А фінансувати це має насамперед той ринок, який отримує дохід від використання ресурсу.

Тоді приватизація має сенс. Але не така

У самої ідеї приватизації риборозплідника є цілком зрозуміла логіка.

Якщо вирощування риби є нормальною господарською діяльністю, навіщо державі самій тримати рибгосп? Приватний власник теоретично може модернізувати насоси, знизити енерговитрати, оновити техніку, збільшити виробництво.

Новопризначений директор Леонід Варавва саме так і пояснює свою підтримку приватизації: на його думку, вона дасть підприємству інвестиції, робочі місця та можливість розвиватися.

Цей аргумент не можна просто відкидати.

Але тоді перед продажем держава повинна відповісти на дуже просте питання: хто після приватизації гарантуватиме зариблення Кременчуцького водосховища?

Сьогодні чіткої відповіді немає.

І якщо в умовах воєнного стану навіть не можна закріпити за покупцем обов’язок зберегти основну діяльність підприємства, продаж без попередньо створеного механізму відтворення рибних ресурсів більше нагадуватиме експеримент.

Причому експеримент над Кременчуцьким водосховищем.

А що тоді захищає прокуратура?

На цьому тлі втручання прокуратури виглядає не таким уже й дивним.

Вона ставить цілком конкретні юридичні питання: чи можна приватизувати комплекс, частина інфраструктури якого приватизації не підлягає, чи збережеться технологічна цілісність підприємства і що станеться з його екологічною функцією.

Але навіть якщо прокуратура виграє суд — це не означає, що проблему вирішено.

Підприємство просто залишиться державним.

І модель залишиться тією самою.

Держава та місцеві бюджети й надалі фінансуватимуть відтворення рибних ресурсів. Приватний бізнес і надалі купуватиме право ці ресурси виловлювати.

Тому сама суперечка «приватизувати чи не приватизувати» відволікає від головного питання.

Скільки повинне коштувати право забрати тонну риби з Дніпра, якщо потім цю тонну треба кимось і за чиїсь гроші відновити?

А де ж «рибні клани»?

Навколо промислового рибальства на Кременчуцькому водосховищі роками ходить чимало історій. Хто з ким пов’язаний, хто контролює квоти, хто стоїть за окремими компаніями, хто зацікавлений у зміні директора і хто може бути майбутнім покупцем активу.

Є різні версії і щодо нинішньої кадрової атаки на підприємство.

Є питання до нового керівника.

Є питання до старого.

Є очевидний інтерес різних груп до рибного промислу.

Але поки ми свідомо не називатимемо прізвищ можливих бенефіціарів.

Не тому, що ця тема нецікава.

Навпаки.

Просто в такій історії документи важать більше, ніж перекази про те, «хто за ким стоїть».

До післясмови ще дуже далеко

Сьогодні навколо Іркліївського риборозплідника намагаються сперечатися про Тіхонова, Варавву, ветеранів, Фонд держмайна і прокуратуру.

Але все це лише верхній шар.

Під ним — значно цікавіша економіка.

У Кременчуцькому водосховищі щороку виловлюють величезні обсяги риби. На цьому працює приватний бізнес.

Рибні запаси треба відтворювати. Для цього працює складне і дороге виробництво. Частину зариблення оплачують державні та місцеві програми.

Тому нас цікавить не тільки те, кому зрештою дістанеться Іркліївський риборозплідник.

Нас цікавить, хто і скільки платить за право забрати рибу з Дніпра — і хто оплачує її повернення туди.

У наступній частині «Антена» спробує розібрати саме цю сторону рибного бізнесу на Кременчуцькому водосховищі: хто отримує квоти на промисловий вилов, скільки за них реально платять на аукціонах, які обсяги риби дозволяють виловлювати, які компанії працюють на цьому ринку і хто є їхніми власниками та бенефіціарами.

Тоді можна буде вже не припускати, а рахувати.

Тому крапку в цій історії поки не ставимо.

Далі буде.

Валерій Воротник, «Антена»

The post Риба державна, прибуток приватний. Що насправді ділять навколо Іркліївського риборозплідника appeared first on АНТЕНА.