Набирає обертів скандал навколо Іркліївського розплідника прослиноїдних риб. Формально все виглядає як черговий конфлікт довкола керівного крісла державного підприємства. Насправді посада директора тут, схоже, лише верхівка значно цікавішої історії.
Головне питання — не хто сидітиме в директорському кабінеті. Головне — що буде з підприємством, яке десятиліттями вирощує рибу для Кременчуцького водосховища, хто платитиме за відтворення його рибних запасів і хто зрештою зароблятиме на їх промисловому вилові.
І ще одне питання, яке у цій історії чомусь майже не звучить: чому відтворення рибного ресурсу потребує участі держави та бюджетних програм, тоді як промисловий вилов давно є приватним бізнесом?
Усе це вже було у 2022 році
Нинішній кадровий конфлікт дивовижно нагадує події початку повномасштабної війни.
У травні 2022 року призначений державним органом управління виконувач обов’язків директора не зміг потрапити на підприємство. Працівники та інші особи фактично заблокували адміністративну будівлю і не допустили його до виконання обов’язків.
Це не переказ чи місцева легенда. У матеріалах кримінального провадження зафіксовано, що призначеного 4 травня 2022 року керівника не допускали до адміністративних приміщень, а близько 60 осіб фізично заблокували доступ до території підприємства.
Поліція і прокуратура в цій історії були. Проводилося слідство, суд давав дозвіл на обшуки. Але це не змінило головного: призначений державою керівник фактичного контролю над державним підприємством тоді так і не отримав.
Протягом наступних місяців керівники змінювалися, а влітку підприємство зрештою очолив Олександр Тіхонов.
До рибного господарства він прийшов із зовсім іншої «цивілізації». Колишній військовий, офіцер, військовий комісар. Його попередня професійна біографія з іхтіологією, аквакультурою чи промисловим рибальством практично не перетиналася.
Схоже, у 2022 році потрібен був насамперед керівник, здатний втримати контроль над активом. Цю функцію Тіхонов виконав. І залишався на підприємстві наступні чотири роки.
«Збитковий» риборозплідник виявився не зовсім збитковим
А тепер про гроші.
Поширена теза про те, що Іркліївський риборозплідник усі ці роки генерував великі збитки, відкритою фінансовою звітністю не підтверджується.
У 2022 році підприємство справді завершило рік зі збитком у 511 тисяч гривень при доході 22,7 млн грн.
Але у 2023 році дохід уже становив 34,738 млн грн, чистий прибуток — 89 тис. грн. У 2024-му — 35,13 млн доходу і 292 тис. грн прибутку. У 2025 році — 36,653 млн доходу і 539 тис. грн чистого прибутку. Ці цифри містяться у відкритій фінансовій звітності підприємства.
Це, звичайно, не історія про надзвичайну ефективність. Рентабельність невелика. При обороті у десятки мільйонів чистий результат вимірювався сотнями тисяч гривень.
Але й історії про безнадійний збитковий актив, якого держава тільки й мріє позбутися, з цих цифр не виходить.
Більше того, у березні 2024 року тодішній голова Фонду державного майна Віталій Коваль під час відвідин підприємства назвав його «прикладом ефективного корпоративного управління», який виконує соціальну та екологічну функції.
Тоді Фонд держмайна повідомляв про 55 ставків із загальною площею водної поверхні 1157,3 га, близько 70 працівників і перспективи розвитку підприємства, зокрема через програми зариблення водойм, які планували Черкаська, Кіровоградська та Полтавська області.
І тому цікаво інше: що сталося між березнем 2024 року, коли власник називав управління підприємством ефективним, і серпнем 2026-го, коли цього самого директора достроково звільнили?
Тепер директора знову не пускають на підприємство
20 серпня 2026 року Фонд держмайна припинив контракт з Олександром Тіхоновим. Новим директором став Леонід Варавва.
Історія зробила майже повне коло: тепер уже нового керівника працівники не допускають до підприємства.
Сам Варавва підтвердив, що фізично потрапити на підприємство не може і намагається керувати ним дистанційно. Колектив, натомість, публічно заявляє, що хоче повернення Тіхонова. Докладно цей конфлікт, позиції сторін та тему приватизації описало «Суспільне Черкаси».
На захист Тіхонова активно виступили представники ветеранського середовища.
А ось тут уже виникає питання.
Ветеранський статус заслуговує на повагу. Але він не є правовим титулом на керування державним майном і не може замінити економічних, юридичних чи управлінських аргументів.
Якщо директор працював добре — покажіть фінансовий результат, обсяги виробництва і зариблення, стан основних фондів, результати перевірок, виконання планів.
Якщо його звільнили через провал у роботі — Фонд держмайна так само може показати порушення, невиконані показники чи результати аудиту.
Коли ж замість цих аргументів у господарський конфлікт заходять ветеранські та громадські організації, це саме по собі породжує підозру, що справжня причина суперечки лежить дещо глибше.
Бо справжня суперечка — не за директора
У центрі історії опинилася приватизація.
І тут треба зробити важливе юридичне уточнення.
Верховна Рада не ухвалювала окремого рішення: «приватизувати Іркліївський риборозплідник».
До 2019 року підприємство перебувало серед об’єктів державної власності, захищених від приватизації. Але 2 жовтня 2019 року парламент ухвалив Закон №145-IX, яким старий закон із поіменним переліком об’єктів, що не підлягали приватизації, втратив чинність.
Тобто парламент прибрав прямий законодавчий бар’єр. Далі вже почали діяти Фонд держмайна та регіональне відділення ФДМУ.
Іркліївський розплідник внесли до переліку об’єктів малої приватизації, а 22 лютого 2023 року регіональне відділення Фонду ухвалило рішення про приватизацію єдиного майнового комплексу.
Саме ці рішення тепер оскаржує Черкаська обласна прокуратура.
У справі №910/7290/26 прокурор просить суд скасувати як включення Іркліївського риборозплідника до переліку об’єктів малої приватизації, так і наказ регіонального відділення про приватизацію.
Справу вже розглядають по суті. Згідно з останньою ухвалою Господарського суду Києва, наступне засідання призначене на 5 жовтня 2026 року.
Що саме тут збираються продавати?
Іркліївський риборозплідник — це далеко не кілька ставків із коропами.
Це великий технологічний комплекс: 55 ставків, понад тисяча гектарів водної поверхні, насосні станції, канали, трубопроводи, дамби, майстерні, техніка, інкубаційне та інше обладнання.
І підприємство створювали не тільки для вирощування товарної риби.
Одна з його ключових функцій — відтворення рибних запасів Кременчуцького водосховища, зокрема рослиноїдних видів, які одночасно працюють як біологічні меліоратори водойми.
Олександр Тіхонов у коментарі «Суспільному» говорить про проєктне завдання щороку випускати до п’яти мільйонів екземплярів молоді середньою вагою близько 130 грамів. У перерахунку — приблизно 650 тонн риби.
На каскаді Дніпра Іркліївський риборозплідник фактично залишився унікальним підприємством такого масштабу. Фахівці, з якими спілкувалася редакція «Антени», вважають, що для одного лише Кременчуцького водосховища таких потужностей мало б бути щонайменше дві-три.
А ми сьогодні сперечаємося про долю єдиного великого державного комплексу.
І приватизація тут справді непроста
Аргумент прокуратури зводиться, зокрема, до того, що частина гідротехнічних споруд має окремий правовий режим і не може бути приватизована разом із майном підприємства.
Але ставок без насосної станції, каналів, труб, дамб і можливості подавати та скидати воду — це вже не повноцінне рибне господарство.
Саме цю проблему прокуратура називає одним із ризиків розриву єдиного технологічного комплексу.
Фонд держмайна з цим не погоджується і наполягає на законності приватизації.
Але у відповіді на запит «Суспільного» ФДМУ повідомив ще одну принципову річ: під час воєнного стану умови продажу об’єкта малої приватизації не можуть містити зобов’язання для покупця щодо збереження основних видів діяльності підприємства.
Ось це вже набагато цікавіше.
Виходить, держава може продати підприємство, створене для відтворення рибних ресурсів Кременчуцького водосховища, але не може нормально гарантувати, що після продажу новий власник продовжуватиме виконувати саме цю функцію.
І це вже не суперечка за директорське крісло. Це питання того, як взагалі організований рибний бізнес на Дніпрі.
Бо рибу хтось має вирощувати
Кременчуцьке водосховище — величезна промислова водойма. Рибу з нього виловлюють приватні користувачі.
Причому повномасштабна війна промислу не зупинила.
Улітку 2022 року навігацію для більшості маломірних і моторних суден у Черкаській області заборонили. Але в самому розпорядженні ОВА був зроблений прямий виняток для суден флоту рибної промисловості.
Це прямо зазначено на офіційній сторінці Черкаської ОВА з посиланням на розпорядження №226 від 30 червня 2022 року.
Тому коли Дніпро практично спорожнів від звичайних човнів, рибальські баркаси з води не зникли.
Промисловий вилов продовжувався.
І це нормально: риба є харчовим ресурсом, а рибальство — галузь економіки.
Питання в іншому.
Хто платить за малька?
Право на промисловий вилов держава продає через аукціони.
Візьмемо для прикладу один із лотів на Кременчуцькому водосховищі на 2026 рік.
Лот KR7MID2026 дає право спеціального використання квот на різні види риби — ляща, судака, сазана, щуку, сома, плітку, карася, рослиноїдних та інші види.
Сумарно це приблизно 107 тонн потенційного вилову.
Стартова ціна права — 231 162 гривні 76 копійок.
Якщо просто поділити стартову ціну на передбачений обсяг риби, виходить близько 2 гривень 15 копійок за кілограм потенційного вилову.
Звичайно, це не означає, що кілограм риби обходиться промисловику у дві гривні. Є торги, під час яких ціна може зрости. Є пальне, зарплати, човни, сітки, холодильники, податки, логістика.
Але нас цікавить інше.
Де в цій економіці вартість відтворення ресурсу?
Хто платить за малька, який треба виростити?
За електроенергію для насосів, воду, корми, персонал, ремонт техніки, утримання ставків та інкубацію?
Іркліївський риборозплідник — надзвичайно енергозалежне виробництво. За даними «Суспільного», лише електроенергії він споживає близько мільйона кіловат-годин на рік.
Держава та місцеві бюджети при цьому замовляють і фінансують програми зариблення. Сам Фонд держмайна у 2024 році прямо називав такі програми одним із напрямків розвитку підприємства.
А комерційно виловлюють відновлений ресурс приватні структури.
І тоді питання звучить зовсім інакше: чи достатньо платить приватний промисел за ресурс, яким користується?
Може, проблема не в риборозпліднику, а в ціні ресурсу?
Якщо плата за право вилову не враховує повну вартість відтворення рибних запасів, виходить доволі специфічна економічна конструкція.
Держава та бюджети беруть участь у фінансуванні найдорожчої і найдовшої частини циклу — вирощування, відтворення, зариблення.
А приватний бізнес купує право вилучити готовий ресурс із водойми й реалізувати його на ринку.
Тобто витратна частина значною мірою залишається суспільною, а прибуткова — приватною.
Це ще не доказ чиєїсь злочинної схеми. Але це цілком достатня причина запитати: чи правильно взагалі побудована ця модель?
Можливо, квота на промисловий вилов просто повинна коштувати дорожче і містити в собі реальну складову відновлення рибних запасів.
Тоді стає другорядним навіть питання, хто вирощуватиме малька — державне чи приватне підприємство.
Держава може купувати конкретну послугу: стільки-то мільйонів екземплярів певного виду, визначеної ваги, випущених у конкретну водойму. І замовляти цю роботу тому, хто здатний виконати її дешевше та якісніше.
А фінансувати це має насамперед той ринок, який отримує дохід від використання ресурсу.
Тоді приватизація має сенс. Але не така
У самої ідеї приватизації риборозплідника є цілком зрозуміла логіка.
Якщо вирощування риби є нормальною господарською діяльністю, навіщо державі самій тримати рибгосп? Приватний власник теоретично може модернізувати насоси, знизити енерговитрати, оновити техніку, збільшити виробництво.
Новопризначений директор Леонід Варавва саме так і пояснює свою підтримку приватизації: на його думку, вона дасть підприємству інвестиції, робочі місця та можливість розвиватися.
Цей аргумент не можна просто відкидати.
Але тоді перед продажем держава повинна відповісти на дуже просте питання: хто після приватизації гарантуватиме зариблення Кременчуцького водосховища?
Сьогодні чіткої відповіді немає.
І якщо в умовах воєнного стану навіть не можна закріпити за покупцем обов’язок зберегти основну діяльність підприємства, продаж без попередньо створеного механізму відтворення рибних ресурсів більше нагадуватиме експеримент.
Причому експеримент над Кременчуцьким водосховищем.
А що тоді захищає прокуратура?
На цьому тлі втручання прокуратури виглядає не таким уже й дивним.
Вона ставить цілком конкретні юридичні питання: чи можна приватизувати комплекс, частина інфраструктури якого приватизації не підлягає, чи збережеться технологічна цілісність підприємства і що станеться з його екологічною функцією.
Але навіть якщо прокуратура виграє суд — це не означає, що проблему вирішено.
Підприємство просто залишиться державним.
І модель залишиться тією самою.
Держава та місцеві бюджети й надалі фінансуватимуть відтворення рибних ресурсів. Приватний бізнес і надалі купуватиме право ці ресурси виловлювати.
Тому сама суперечка «приватизувати чи не приватизувати» відволікає від головного питання.
Скільки повинне коштувати право забрати тонну риби з Дніпра, якщо потім цю тонну треба кимось і за чиїсь гроші відновити?
А де ж «рибні клани»?
Навколо промислового рибальства на Кременчуцькому водосховищі роками ходить чимало історій. Хто з ким пов’язаний, хто контролює квоти, хто стоїть за окремими компаніями, хто зацікавлений у зміні директора і хто може бути майбутнім покупцем активу.
Є різні версії і щодо нинішньої кадрової атаки на підприємство.
Є питання до нового керівника.
Є питання до старого.
Є очевидний інтерес різних груп до рибного промислу.
Але поки ми свідомо не називатимемо прізвищ можливих бенефіціарів.
Не тому, що ця тема нецікава.
Навпаки.
Просто в такій історії документи важать більше, ніж перекази про те, «хто за ким стоїть».
До післясмови ще дуже далеко
Сьогодні навколо Іркліївського риборозплідника намагаються сперечатися про Тіхонова, Варавву, ветеранів, Фонд держмайна і прокуратуру.
Але все це лише верхній шар.
Під ним — значно цікавіша економіка.
У Кременчуцькому водосховищі щороку виловлюють величезні обсяги риби. На цьому працює приватний бізнес.
Рибні запаси треба відтворювати. Для цього працює складне і дороге виробництво. Частину зариблення оплачують державні та місцеві програми.
Тому нас цікавить не тільки те, кому зрештою дістанеться Іркліївський риборозплідник.
Нас цікавить, хто і скільки платить за право забрати рибу з Дніпра — і хто оплачує її повернення туди.
У наступній частині «Антена» спробує розібрати саме цю сторону рибного бізнесу на Кременчуцькому водосховищі: хто отримує квоти на промисловий вилов, скільки за них реально платять на аукціонах, які обсяги риби дозволяють виловлювати, які компанії працюють на цьому ринку і хто є їхніми власниками та бенефіціарами.
Тоді можна буде вже не припускати, а рахувати.
Тому крапку в цій історії поки не ставимо.
Далі буде.