Десятиліття нам брехали. Нас використовували і промивали мозок потрібним корпорації рекламним контентом.

Судове рішення проти Meta порушує питання, значно серйозніше за багатомільярдний штраф: чи може суспільство довіряти цифровим платформам, які перетворили персональні дані користувачів на один із найприбутковіших бізнесів світу?

Мільярди за обман

Американська судова система дедалі жорсткіше ставиться до технологічних корпорацій. Чергове рішення проти Meta, власника Facebook, Instagram та WhatsApp, стало приводом замислитися не лише над відповідальністю компанії, а й над майбутнім соціальних мереж.

Ідеться про фундаментальний конфлікт між комерційними інтересами цифрових платформ та правами людей, які щодня користуються їхніми послугами.

Ми звикли вважати Facebook безкоштовним. Насправді ж розраховуємося за його послуги власною увагою, поведінковими даними, інформацією про наші інтереси, звички, соціальні зв’язки та політичні уподобання.

Сама по собі така бізнес-модель не є незаконною. Але є принципова різниця між добровільною передачею даних на зрозумілих умовах і ситуацією, коли користувачеві обіцяють одне, а фактично роблять інше.

Саме ця межа між комерційною діяльністю та введенням споживача в оману опинилася в центрі судового спору.

Чи можна оцінити довіру в мільярдах?

Особливість справи не лише в масштабі фінансових претензій. Значно важливіше питання пропорційності покарання.

Якщо порушення зачіпає мільйони людей, навіть порівняно невелика санкція за кожен окремий випадок здатна перетворитися на астрономічну суму.

З одного боку, для корпорації з величезними доходами звичайний штраф може виявитися лише черговою статтею витрат. Якщо порушувати закон економічно вигідніше, ніж дотримуватися його, покарання втрачає сенс.

З іншого боку, правосуддя не повинно перетворюватися на механізм демонстративного фінансового знищення компаній.

Покарання має відповідати тяжкості порушення, його наслідкам та ступеню вини. Інакше навіть справедливе за своєю суттю рішення ризикує стати вразливим для оскарження.

Небезпечний інструмент у руках держави

Є й інший бік цієї історії, про який говорять значно менше.

Величезні штрафи, які держава може накладати на соціальні мережі, здатні стати не лише інструментом захисту споживачів, а й засобом політичного тиску.

Сьогодні компанію карають за порушення правил поводження з персональними даними. Завтра інша влада може спробувати використати подібні механізми, щоб впливати на інформаційну політику цифрових платформ.

Це не означає, що Facebook чи інші соціальні мережі мають отримати імунітет від відповідальності.

Навпаки. Закон повинен однаково діяти для невеликого підприємства і для транснаціональної корпорації.

Але важливо, щоб захист прав користувачів не перетворився на зручне виправдання державного контролю над інформаційним простором.

Соціальні мережі вже давно не просто посередники

Facebook роками позиціонував себе передусім як технологічну платформу, яка надає людям можливість спілкуватися та обмінюватися інформацією.

Проте сучасні соціальні мережі давно вийшли за межі звичайних майданчиків для спілкування.

Їхні алгоритми визначають, які повідомлення побачать мільйони людей, які теми отримають поширення, а які практично зникнуть з інформаційного поля.

Вони впливають на споживання новин, суспільні дискусії, політичні кампанії та економічну поведінку громадян.

При цьому традиційні медіа працюють у системі професійної, юридичної та редакційної відповідальності, тоді як цифрові платформи тривалий час користувалися значно ширшими можливостями уникати відповідальності за поширюваний користувачами контент.

Звичайно, відповідальність за захист персональних даних і відповідальність за редакційний зміст — різні правові категорії.

Однак загальна тенденція очевидна: суспільство дедалі наполегливіше вимагає від цифрових платформ відповідати за наслідки власної діяльності.

Кому дістануться гроші?

Є в цій історії ще один парадокс.

Якщо компанія порушила права мільйонів користувачів, логічно було б очікувати, що саме вони отримають компенсацію.

Однак великі штрафи в межах державного правозастосування часто надходять до бюджету, а не безпосередньо постраждалим людям.

Це різні юридичні механізми: покарання за порушення закону та відшкодування індивідуальної шкоди.

І все ж питання залишається: чи відновлює справедливість багатомільярдний штраф, якщо люди, чиї дані використовували всупереч заявленим правилам, не отримують реального відшкодування?

Можливо, саме ефективні механізми індивідуальної компенсації та реальний контроль користувачів над власними даними повинні стати наступним етапом розвитку цифрового права.

Кінець довіри чи початок відповідальності?

Історія Facebook — це історія стрімкого перетворення соціальної мережі на глобальну інфраструктуру комунікацій.

Мільярди людей довірили їй частину свого приватного життя. Свої фотографії, листування, контакти, особисті історії та щоденні переживання.

При цьому більшість користувачів навряд чи до кінця усвідомлює, який обсяг інформації про них накопичують цифрові платформи та як саме ця інформація використовується.

Проблема полягає не лише в окремих порушеннях. Вона значно глибша: між користувачем і технологічною корпорацією існує величезна нерівність можливостей, знань та контролю.

Людина формально погоджується з умовами користування, але практично не здатна перевірити, що насправді відбувається з її даними.

Тому нинішні судові процеси проти Meta можуть стати важливим етапом переосмислення відносин між суспільством і цифровими платформами.

Йдеться не про кінець Facebook як соціальної мережі. І навіть не про завершення його бізнес-моделі.

Йдеться про можливий кінець епохи, коли технологічним гігантам пропонували довіряти просто на слово.

Довіра більше не може ґрунтуватися лише на обіцянках корпорацій. Вона повинна підкріплюватися прозорістю, відповідальністю та реальною можливістю людини захистити свої права.

І, мабуть, це значно важливіше за будь-який багатомільярдний штраф.

Автор: Валерій Воротник

The post Кінець епохи довіри до Facebook appeared first on АНТЕНА.

Удари по мостах — очікувана історія від самого початку повномасштабної війни. Але чиновники підняли дупи лише зараз, коли кілька разів прилетіло по найбільш вразливих вантових мостах Києва.

Тепер нам повідомляють: будуватимуть резервні переправи через Дніпро. Міністр Микола Калашник розповів «Суспільному» про насипні дамби з понтонами, до трьох місяців робіт і навіть тунель у перспективі. За його словами, місто самостійно цим не займалося.

А до цього евявність річки Дніпро було секретом? Мости щойно з’явилися? Чи ніхто не міг здогадатися, що росіяни спробують перервати сполучення між берегами?

Нагадаю: скільки разів окупанти били по мосту в Білгород-Дністровському районі? Понад два десятки влучань ракетами та дронами. Але міст працює. Розбити міст конвенційною зброєю — не така вже проста задача. Деякі такі споруди ще радянські інженери проєктували з розрахунком на експлуатацію навіть в умовах ядерного конфлікту.

Це, звісно, не привід сидіти й чекати наступного удару. Навпаки: запас міцності дає час підготувати резервне сполучення. Тільки цей час треба використати.

Понтонні мости — також не винахід нинішнього міністерства. Не один десяток таких комплектів є на складах ЗСУ, мабуть, сотні — у країнах НАТО. Є й тимчасові швидкозбірні мостові споруди. На Росі, наприклад, під час реконструкції мосту на трасі Черкаси — Канів таку переправу облаштовували.

Додамо маловодність Дніпра. У Білорусі він обмілів настільки, що подекуди його можна переїхати автомобілем. Рейн, По, Дунай теж переживали схожі історії. Умови змінюються, інженерні рішення існують. Потрібні люди, здатні цим займатися до того, як прилетіло.

А тепер подивіться на ілюстрацію. Ймовірно, згенеровану ШІ. Біля київського вантового мосту наведений звичайний військовий понтонний міст. А на ньому — радянські БТРи, ЗІЛи й тентовані КамАЗи.

Нічого не нагадує?

Залишається причепити над переправою триколор, а на машинах домалювати Z та V. І буде готова картинка з російського військового альбому. Хто це створював, хто обирав і хто вирішив, що саме так слід ілюструвати порятунок транспортного сполучення української столиці?

Усмішка швидко минає. Залишається роздратування.

Бо це вже роздум про довбнів, які не вміють думати, але посідають владні крісла. Про систему, в якій для очевидного рішення спочатку потрібні влучання, потім нарада, потім доручення — і лише тоді починається робота.

Коли треба консолідувати країну, вони сіють зневіру та злість. Своєю бездіяльністю, запізнілою метушнею й урочистою подачею того, що мало бути підготовлене роки тому.

Ну й запасаємося попкорном. Спостерігаємо за політичними півнями на кшталт Льоші Гончаренка. Консервований півень раптом розконсервувався — і його пропозиції я сприймаю як заклик до капітуляції.

Блд, противно. З його бекграундом — не дивно.

А скільки ще таких півнів сидить серед депутатів? У всіх без винятку фракціях та групах? Скільки чекає моменту, щоб продати нашу втому як власну політичну мудрість?

Я хочу виборів. Хочу їх хоча б як розради від зайвого обурення та злості. Як можливості нарешті відповісти всім цим людям бюлетенем.

Хоча знаю: нічого доброго з цього може й не вийти. Зневіра вже взяла своє. І вибори цілком можуть дати результат, протилежний очікуваному.

Не маю ілюзій. Боюся, що зневіра вже зробила свою роботу. І замість відповідальніших людей ми можемо отримати тих, хто найкраще продасть виснаженій країні просту обіцянку.

Тому попкорн тут гіркий. Бо спостерігаємо ми за півнями, а розплачуватися за їхній концерт знову доведеться нам.

Щоб чиновники підняли дупи, треба влучити в міст

Удари по мостах — очікувана історія від самого початку повномасштабної війни. Але чиновники підняли дупи лише зараз, коли кілька разів прилетіло по найбільш вразливих вантових мостах Києва.

Тепер нам повідомляють: будуватимуть резервні переправи через Дніпро. Міністр Микола Калашник розповів «Суспільному» про насипні дамби з понтонами, до трьох місяців робіт і навіть тунель у перспективі. За його словами, місто самостійно цим не займалося.

А до цього евявність річки Дніпро було секретом? Мости щойно з’явилися? Чи ніхто не міг здогадатися, що росіяни спробують перервати сполучення між берегами?

Нагадаю: скільки разів окупанти били по мосту в Білгород-Дністровському районі? Понад два десятки влучань ракетами та дронами. Але міст працює. Розбити міст конвенційною зброєю — не така вже проста задача. Деякі такі споруди ще радянські інженери проєктували з розрахунком на експлуатацію навіть в умовах ядерного конфлікту.

Це, звісно, не привід сидіти й чекати наступного удару. Навпаки: запас міцності дає час підготувати резервне сполучення. Тільки цей час треба використати.

Понтонні мости — також не винахід нинішнього міністерства. Не один десяток таких комплектів є на складах ЗСУ, мабуть, сотні — у країнах НАТО. Є й тимчасові швидкозбірні мостові споруди. На Росі, наприклад, під час реконструкції мосту на трасі Черкаси — Канів таку переправу облаштовували.

Додамо маловодність Дніпра. У Білорусі він обмілів настільки, що подекуди його можна переїхати автомобілем. Рейн, По, Дунай теж переживали схожі історії. Умови змінюються, інженерні рішення існують. Потрібні люди, здатні цим займатися до того, як прилетіло.

А тепер подивіться на ілюстрацію. Ймовірно, згенеровану ШІ. Біля київського вантового мосту наведений звичайний військовий понтонний міст. А на ньому — радянські БТРи, ЗІЛи й тентовані КамАЗи.

Нічого не нагадує?

Залишається причепити над переправою триколор, а на машинах домалювати Z та V. І буде готова картинка з російського військового альбому. Хто це створював, хто обирав і хто вирішив, що саме так слід ілюструвати порятунок транспортного сполучення української столиці?

Усмішка швидко минає. Залишається роздратування.

Бо це вже роздум про довбнів, які не вміють думати, але посідають владні крісла. Про систему, в якій для очевидного рішення спочатку потрібні влучання, потім нарада, потім доручення — і лише тоді починається робота.

Коли треба консолідувати країну, вони сіють зневіру та злість. Своєю бездіяльністю, запізнілою метушнею й урочистою подачею того, що мало бути підготовлене роки тому.

Ну й запасаємося попкорном. Спостерігаємо за політичними півнями на кшталт Льоші Гончаренка. Консервований півень раптом розконсервувався — і його пропозиції я сприймаю як заклик до капітуляції.

Блд, противно. З його бекграундом — не дивно.

А скільки ще таких півнів сидить серед депутатів? У всіх без винятку фракціях та групах? Скільки чекає моменту, щоб продати нашу втому як власну політичну мудрість?

Я хочу виборів. Хочу їх хоча б як розради від зайвого обурення та злості. Як можливості нарешті відповісти всім цим людям бюлетенем.

Хоча знаю: нічого доброго з цього може й не вийти. Зневіра вже взяла своє. І вибори цілком можуть дати результат, протилежний очікуваному.

Не маю ілюзій. Боюся, що зневіра вже зробила свою роботу. І замість відповідальніших людей ми можемо отримати тих, хто найкраще продасть виснаженій країні просту обіцянку.

Тому попкорн тут гіркий. Бо спостерігаємо ми за півнями, а розплачуватися за їхній концерт знову доведеться нам.

В ви як думаєьте — чи варто прискорити досягнення домовленостей із путіним про перемир’я, або капітулювати під загрозою руйнації мостів через Дніпро? Чи варто продовжувати боротьбу та підсилювати удари помсти по московії?
Візмтміть участь у нашому редакційному анонімному опитванні на каналі Telegram.

Автор: Авлерій Воротник

The post Щоб чиновники підняли дупи, треба влучити в міст appeared first on АНТЕНА.

А ви знаєте, що вже щонайменше рік на Черкащині фактично немає повноцінного окремого телевізійного мовлення «Суспільне Черкаси»?

Ні, редакцію не закрили. Журналісти працюють, знімають сюжети, наповнюють сайт, YouTube, Telegram та інші цифрові платформи. Продовжується й бюджетне фінансування. Але місцевого телевізійного ефіру, заради якого свого часу створювалося обласне телебачення, глядач фактично не отримує.

Люди працюють. Гроші витрачаються. А телебачення немає.

І це не питання до журналістів «Суспільне Черкаси». Вони виконують свою роботу в тих умовах і форматах, які визначає керівництво компанії. Це питання до самої системи, яка продовжує фінансувати регіональну структуру, але позбавляє її головного — власного телеефіру.

Скільки це коштує

Окремий бюджет «Суспільне Черкаси» у відкритому доступі не публікується. АТ «НСТУ» є єдиною юридичною особою, тому кошти затверджуються одразу для всієї компанії: центрального офісу, загальнонаціональних телеканалів, радіо, цифрових платформ і регіональної мережі.

У 2024 році державна фінансова підтримка Суспільного становила 1,85 млрд грн. У 2025-му — 2,175 млрд. У 2026 році — вже 2,472 млрд. А в проєкті бюджету на 2027 рік закладено 3,054 млрд грн.

За нашим орієнтовним розрахунком, утримання черкаської філії у 2026 році може коштувати від 18 до 23 млн грн.

Це не офіційний кошторис — його просто немає у відкритому доступі. Це розрахункова оцінка, яка враховує зарплати журналістів, операторів, редакторів, технічних і адміністративних працівників, податки, комунальні витрати, транспорт, зв’язок, утримання приміщень та обладнання.

Приблизно 12–15 млн грн із цієї суми може становити оплата праці з нарахуваннями. Решта — логістика, комунальні послуги, інтернет, обслуговування техніки та інші операційні витрати.

Для будь-якого незалежного регіонального телеканалу 18–23 млн грн на рік — величезний ресурс. За ці гроші можна утримувати повноцінну редакцію, щодня виробляти місцеві новини і забезпечувати телевізійне мовлення.

А тут редакція є, фінансування є, контент виробляється — але повноцінного місцевого телеканалу немає.

Спочатку не вимірювати, а потім сказати, що ніхто не дивиться

Суспільству наполегливо нав’язують думку, що телебачення відходить у минуле. Що люди більше не дивляться професійні телевізійні новини. Що все остаточно перейшло у смартфони, Telegram, YouTube і TikTok.

Цю тезу повторюють так часто, що вона вже майже не потребує доказів. Телебачення нібито померло — і крапка.

Але варто уважніше подивитися, як формуються такі висновки.

У протоколі засідання Наглядової ради Суспільного зафіксовані слова Світлани Остапи про те, що з 2017 року представники і попередньої, і нинішньої влади неодноразово говорили їй про необхідність закриття регіональних філій. Одним із пояснень було те, що їхні рейтинги важко виміряти.

Логіка чудова.

Спочатку не створити доступної системи вимірювання регіональної телевізійної аудиторії. Потім відсутність вимірювання видати за відсутність самої аудиторії. А після цього заявити, що місцеве телебачення нікому не потрібне.

Схожа маніпуляція відбувається і зі статистикою споживання новин.

За дослідженням Internews за 2025 рік, 33% опитаних користувалися телебаченням для отримання новин протягом останнього місяця. При цьому 41% використовували для новин телевізор або Smart TV. І цей показник зріс на сім відсоткових пунктів порівняно з 2022 роком.

Але це дослідження охоплювало людей віком від 18 до 65 років у містах із населенням понад 50 тисяч. Сільська аудиторія, маленькі громади та люди старші за 65 років — тобто значна частина традиційної аудиторії ефірного телебачення — у повному обсязі до нього не потрапили.

Окремо практично не видно тих, для кого телевізійний ефір залишається головним або взагалі єдиним стабільним джерелом новин. У публічних презентаціях і гучних заголовках ця аудиторія просто розчиняється.

Є й інша підміна.

Якщо людина подивилася сюжет телевізійної редакції у Facebook або YouTube, статистика зараховує це до споживання новин у соціальній мережі. Але цей сюжет не створив Facebook. Його підготували журналіст, оператор, редактор і режисер монтажу. Це продукт професійного телебачення, просто доставлений до глядача іншим шляхом.

Телевізійна журналістика не померла. Частково вона просто переїхала на інші екрани.

Але владі значно зручніше говорити не про походження і якість інформації, а про платформу. Так професійна редакція зникає зі статистики, а її продукт перетворюється на чергову одиницю «контенту в соцмережах».

Окремого блогера чи адміністратора сторінки значно легше переконати, залякати, купити доступом до інформації або просто витіснити алгоритмами. Професійну редакцію взяти під контроль складніше. У неї є структура, редакційна політика, юридична відповідальність, репутація і колектив, здатний чинити опір.

Мабуть, саме тому зникнення професійних регіональних редакцій декого цілком влаштовує.

140 тисяч глядачів за одну добу

Завдяки підтримці європейських партнерів «Антена» отримала можливість вимірювати телевізійну аудиторію. За її динамікою ми спостерігаємо вже близько півтора року.

Із сумом бачимо падіння показників у колег. Саме колег, а не ворогів чи конкурентів. Бо конкуренція між професійними редакціями — це спосіб розвитку і самоконтролю.

Коли ти залишаєшся один у регіональному ефірі, зникає не лише конкурент. Зникає той, із ким ти порівнюєш швидкість, якість новин, теми, ведучих і професійні стандарти.

Станом на липень 2026 року добова аудиторія цифрового ефірного мовлення Т2 телеканалу «Антена» становила понад 140 тисяч осіб у зоні покриття.

Не загальне охоплення за місяць. Не випадкові перегляди у соціальній мережі. Йдеться про аудиторію протягом однієї доби.

При цьому склад глядачів щодня змінюється. Люди дивляться різні програми, обирають різні дні та час виходу новин. Тому загальна кількість людей, які дивляться «Антену» протягом тижня або місяця, значно більша за добовий показник.

Ми свідомо називаємо саме підтверджену добову аудиторію — понад 140 тисяч.

Зона контрольованого нами цифрового мовлення охоплює Черкаський і Золотоніський райони. Довідкова чисельність населення цих районів — понад 737 тисяч осіб. Точну кількість людей під час війни встановити складно, але з урахуванням релокації ми обережно оцінюємо потенційну аудиторію території у понад 700 тисяч.

За нашими вимірюваннями, добова аудиторія «Антени» перевищує сукупний показник певної групи провідних телеканалів розважального формату в цій самій зоні.

Чи є це довірою до «Антени»? Безумовно.

Чи є це наслідком інформаційного вакууму, що виник після зникнення з ефіру інших регіональних телеканалів? Також так.

Але обидві відповіді доводять одне: регіональне професійне телебачення дивляться. Воно потрібне людям.

Європа називає це медійними пустелями

У Європі місцеві та гіперлокальні медіа не вважають пережитком минулого.

Рада Європи називає місцеві й регіональні медіа фундаментом здорового та плюралістичного інформаційного середовища.

Там говорять про небезпеку виникнення «медійних пустель» — територій, де люди залишаються без незалежних місцевих джерел інформації. Без журналістів, які знають громаду, можуть перевірити рішення чиновників і здатні пояснити, що насправді відбувається поруч.

Європейська комісія прямо наголошує, що локальні й регіональні медіа зміцнюють демократію, підвищують довіру, забезпечують політичну підзвітність і розповідають історії, важливі для конкретних громад.

Для таких редакцій створюють грантові програми. Їм допомагають модернізувати виробництво, розвивати нові формати і зберігати доступ до аудиторії.

Тому що в Європі розуміють просту річ: коли громада втрачає незалежне місцеве медіа, вона втрачає частину демократії.

В Україні все відбувається навпаки. Незалежні місцеві редакції залишають сам на сам із падінням рекламного ринку, подорожчанням електроенергії, техніки, пального і трансляції. А мільярди бюджетних гривень концентруються у кількох великих централізованих системах.

Державна крапельниця для великих каналів

Окрема історія — телемарафон.

У 2025 році чотири приватні медіагрупи отримали на виробництво «Єдиних новин» близько 738 млн грн. Ще 101,5 млн грн пішло на виробництво блоку телеканалу «Рада». Загалом — щонайменше близько 840 млн грн за один рік.

У 2026 році 1,557 млрд грн передбачено на ширшу бюджетну програму, до якої входять телемарафон, державне іномовлення та виробництво офіційної інформаційної продукції. У проєкті бюджету на 2027 рік на неї закладено вже 1,620 млрд грн.

На початку повномасштабної війни телемарафон був зрозумілим рішенням. Країна пережила шок, існувала реальна потреба в інформаційній консолідації.

Але тимчасове рішення поступово перетворилося на постійну систему бюджетного життєзабезпечення великих приватних телеканалів. Рекламний ринок упав — і медіагрупи під’єдналися до державної крапельниці.

Держава допомогла їм вижити.

Незалежним регіональним телеканалам вона не компенсувала навіть вартість трансляції у Т2.

Після 2022 року ми чули обіцянки про підтримку місцевих мовників, принаймні про можливість покриття витрат на доставку телевізійного сигналу. Але загального, прозорого і доступного механізму так і не створили.

Одні мовники отримують сотні мільйонів гривень із бюджету. Інші самостійно оплачують журналістику, техніку, електроенергію і мовлення.

Це не чесна конкуренція. І це точно не ефективна інформаційна політика.

Чому місцева влада боїться місцевих медіа

Є ще одна причина, про яку не заведено говорити вголос.

Для частини регіональних чиновників незалежне місцеве медіа — це не партнер і не елемент демократії. Це ворог.

Журналісти ставлять незручні запитання, приходять на сесії, перевіряють закупівлі, показують стан укриттів, лікарень, доріг і комунальних підприємств. Вони заважають ухвалювати сумнівні рішення під прикриттям війни.

Війна справді вимагає обмежувати інформацію, яка може допомогти ворогу. Але вона не повинна ставати універсальною завісою для закритих бюджетів, кулуарних домовленостей і тиску на журналістів.

Немає редакції — немає незручних запитань. Немає місцевого ефіру — немає публічного скандалу. Немає конкуренції — значно легше управляти інформаційним простором.

А суспільству тим часом пояснюють, що воно саме нібито перестало дивитися телебачення.

Ціна неефективності

Нещодавно Володимир Зеленський назвав потребу України у 100–120 ракетах-перехоплювачах Patriot на місяць. Орієнтовна вартість такої кількості ракет — близько 24 млрд грн.

Водночас у 2026 році на Суспільне передбачено 2,472 млрд грн, а на телемарафон, державне іномовлення та іншу офіційну інформаційну продукцію — ще 1,557 млрд.

Разом — понад 4 млрд грн на рік.

Перегляд цієї системи та відмова від неефективних і дубльованих витрат могли б вивільнити щонайменше 2,4 млрд грн — десяту частину орієнтовної потреби в ракетах для ППО.

При цьому значно меншої суми вистачило б, щоб підтримати десятки незалежних регіональних редакцій. Хоча б компенсувати їм витрати на мовлення у Т2.

Йдеться не про те, що журналістика не потрібна і на ній необхідно економити.

Навпаки. Потрібно фінансувати журналістику, а не утримання обраних структур. Підтримувати суспільно важливий результат, а не назву, юридичний статус чи близькість до влади.

Нинішня система несправедлива, неконкурентна і неефективна навіть із погляду державної інформаційної політики. Вона поглинає мільярди, але не створює повноцінного регіонального мовлення, не захищає місцеві редакції і не гарантує громадянам різноманіття джерел інформації.

Стару систему не потрібно повертати. Від неї треба відмовитися

Висновок із цієї історії не полягає в тому, щоб просто повернути «Суспільне Черкаси» в телевізійний ефір.

Повернути стару вивіску в стару систему — означає законсервувати проблему.

Від нинішньої моделі бюджетного утримання медіа потрібно відмовлятися. Держава не повинна довічно фінансувати вибране коло структур, які самі визначають, що виробляти, де це показувати і чи потрібен їм регіональний глядач.

Бюджетні кошти мають розподілятися відкрито і конкурентно. Їх повинні отримувати редакції, які виробляють суспільно важливі новини, мають реальну аудиторію, дотримуються професійних стандартів, прозоро показують власників і не залежать від місцевої влади.

Незалежно від форми власності.

Це можуть бути суспільні, приватні, громадські, регіональні чи гіперлокальні медіа. Але правила мають бути однаковими для всіх.

Окремою програмою держава могла б компенсувати витрати на трансляцію у Т2. Це була б реальна підтримка інформаційної безпеки, а не купівля лояльного ефіру.

У грудні «Антені» як співтовариству регіональних медіа виповниться 30 років.

Чи стане це фіналом? Ми переконані, що ні.

Понад 140 тисяч глядачів за одну добу доводять: регіональне телебачення не померло. Його намагаються позбавити конкуренції, фінансових можливостей і права на майбутнє. А потім переконують суспільство, що воно нікому не потрібне.

Потрібне.

Не чиновникам — громаді.

Не для державної пропаганди — для контролю над державою.

Не як бюджетна установа — як незалежна демократична інституція.

Телебачення вбивають не тоді, коли журналіст перестає знімати. І навіть не тоді, коли в студії вимикають світло.

Іноді журналісти продовжують працювати, камера продовжує записувати, бюджет продовжує витрачатися.

Просто сигнал більше не доходить до глядача.

А держава називає це розвитком.

Автор: Валерій ВОРОТНИК

The post Як убивають українське телебачення — грошима, статистикою і тишею appeared first on АНТЕНА.

У 2026 році Черкаси нібито відзначають 740-річчя. Саме така цифра виходить, якщо рахувати від 1286 року — офіційної дати заснування міста. З арифметикою все правильно. Проблема лише в тому, що наука не має переконливих доказів існування Черкас у 1286 році. Сама ж дата з’явилася не в середньовічному документі, а в кабінетах радянських чиновників напередодні ювілею 1986 року.

День народження без свідоцтва про народження

Визначити точний день чи навіть рік появи середньовічного міста майже неможливо. Міста рідко виникали в одну мить — за наказом правителя, підписаним актом і закладеним пам’ятним каменем. Спочатку могли з’явитися укріплення, пристань, торговище або невелике поселення. Згодом воно розросталося, отримувало адміністрацію, гарнізон і перетворювалося на місто.

Тому історики зазвичай спираються на дві групи доказів: письмові джерела та археологічні знахідки. У випадку Черкас ані перші, ані другі не підтверджують 1286 рік.

Це не означає, що територія сучасного міста до того була безлюдною. Тут знаходять сліди поселень різних епох — від первісних часів до черняхівської культури. Але давнє поселення на цій території та місто Черкаси — не одне й те саме.

Якщо на місці сучасного будинку археологи знайдуть залишки житла, якому дві тисячі років, це не означатиме, що самому будинку дві тисячі років. Так само не можна автоматично додавати до віку Черкас усі попередні поселення, які колись існували на березі Дніпра.

Звідки взявся 1286 рік

Офіційна дата заснування Черкас була визначена на початку 1980-х років, коли радянська влада готувалася до масштабного ювілею міста. У 1986 році Черкаси мали відзначити 700-річчя. Від ювілейного року відняли сім століть — так і отримали 1286-й.

Формально даті намагалися надати наукового вигляду. Проводили наради, збирали думки істориків і краєзнавців, надсилали запити до архівів та академічних установ. На той момент існувало щонайменше кілька версій виникнення Черкас — від часів Київської Русі до литовської доби.

Однак перемогла не найбільш доказова, а найбільш зручна версія. Кругла дата дозволяла провести велике святкування, отримати державне фінансування, розпочати будівництво та впорядкування міста.

Історик і археолог Дмитро Куштан у дослідженні про час заснування Черкас прямо зазначає: документальних або археологічних доказів появи міста наприкінці XIII століття представлено не було.

Підсумком тієї кампанії стала, зокрема, брошура «Черкассам 700 лет», підготовлена «на допомогу пропагандистському активу». Так політичне рішення поступово перетворилося на нібито беззаперечний історичний факт.

Російська легенда про черкесів

В основі дати 1286 року лежить так звана черкеська теорія. Її витоки можна знайти у працях російських істориків XVIII століття Василя Татіщева та Івана Болтіна.

Вони взяли літописну розповідь про розгром у 1283 році «Охматових слобід», розташованих на території сучасної Курщини, і доповнили її власними припущеннями. Нібито мешканцями цих слобід були черкеси, які після розгрому переселилися до Дніпра, стали козаками-черкасами та заснували місто Черкаси.

Звучить яскраво. Але історична наука вимагає не красивої оповіді, а доказів.

У першоджерелах немає повідомлень ані про черкесів в «Охматових слободах», ані про їхнє переселення на Середнє Подніпров’я, ані про заснування ними Черкас. Немає там і дати 1286 рік.

Фактично між подією 1283 року на Курщині та появою Черкас на Дніпрі російські автори власноруч добудували цілий історичний міст. Згодом цю конструкцію використали радянські краєзнавці, яким була потрібна дата для 700-річного ювілею.

Показово, що проти ототожнення походження Черкас із кавказькими черкесами виступали ще Володимир Антонович та Михайло Грушевський. Сучасні археологічні дослідження також не виявили в Черкасах матеріалів, які підтверджували б появу тут наприкінці XIII століття громади переселенців із Північного Кавказу.

А як же літопис?

Ще одним аргументом прихильників давнього походження Черкас став Густинський літопис. У ньому міститься розповідь про те, як литовський князь Гедимін нібито захопив Київ, а потім Канів і Черкаси.

На цю згадку посилається навіть офіційна історична довідка на сайті Черкаської міської ради.

Але Густинський літопис створили на початку XVII століття — приблизно через три століття після подій, про які йдеться. Розповідь про раннє завоювання Києва Гедиміном історики вважають пізньою та хронологічно проблемною.

Головне ж — у літописі немає повідомлення про заснування Черкас у 1286 році. Навіть якби згадка міста на початку XIV століття була беззаперечною, вона доводила б лише існування Черкас на момент описаної події, але не встановлювала б рік їхнього заснування.

Тому вивести з цього тексту саме 1286 рік неможливо.

Що знайшли археологи

Археологія дає більш предметну картину.

У межах історичної частини Черкас досліджували Дзеленьгору, територію колишнього замчища, Поділ та прилеглі ділянки. Знахідки свідчать, що середньовічне місто тут сформувалося у другій половині або наприкінці XIV століття.

Натомість переконливого культурного шару кінця XIII — початку XIV століття, який можна було б пов’язати саме з містом Черкаси, археологи не виявили. Немає залишків міської забудови, укріплень чи комплексу знахідок, які підтверджували б існування міста у 1286 році.

Стаття про Черкаси в «Енциклопедії історії України» Інституту історії України НАНУ також вказує на культурний шар міста XIV–XVIII століть.

У науці відсутність знахідок не завжди остаточно доводить, що поселення не існувало. Археологи дослідили лише невелику частину історичної території Черкас. Проте коли точну дату проголошують офіційною, доказувати мають саме її прихильники. Сьогодні таких доказів для 1286 року немає.

Найдавніші достовірні згадки

Найбільш надійні письмові відомості про Черкаси з’являються наприкінці XIV століття.

Місто назване у «Списку руських міст дальніх і ближніх» серед подільських міст. Найпоширеніше датування цієї пам’ятки — проміжок між 1387 і 1392 роками.

Інший документ 1392 року згадує «черкаського воєводу» Бедриха — представника подільського князя Федора Коріатовича. Це вже не легенда і не пізній переказ, а конкретне свідчення того, що наприкінці XIV століття Черкаси існували як укріплений адміністративний осередок та мали свого керівника.

Незабаром, у 1393 році, Черкаси разом зі Звенигородом фігурують у подіях, пов’язаних із боротьбою великого князя литовського Вітовта за подільські володіння Коріатовичів.

Отже, наприкінці XIV століття Черкаси вже безсумнівно існували. Але коли саме вони виникли?

Черкаський замок як литовський форпост

Найбільш аргументована сучасна версія пов’язує появу Черкас із битвою на Синіх Водах 1362 року. Тоді литовсько-руське військо князя Ольгерда розгромило сили Золотої Орди, після чого Велике князівство Литовське поширило свій вплив на Київщину та Поділля.

Нові території потрібно було контролювати й захищати. Уздовж південного прикордоння почала формуватися мережа замків. Черкаси могли стати її крайнім східним форпостом — укріпленням на високому березі Дніпра, яке контролювало річковий шлях, переправи та підступи з боку степу.

Саме тому історики Дмитро Куштан і Валерій Ластовський датують виникнення Черкас 1360–1380-ми роками. Ця версія узгоджується з політичною ситуацією, найдавнішими документами та результатами археологічних досліджень.

Проте й тут науковці залишаються обережними. Це обґрунтований часовий проміжок, а не точно встановлений рік. Археолог Михайло Сиволап, підтримуючи версію про появу Черкаського замку в останній третині XIV століття, наголошує: називати її остаточно доведеним фактом поки зарано.

Існують й інші гіпотези, зокрема про можливе поселення ординського часу. Але жодна з них не підтверджує саме 1286 рік.

Науковці винесли спільний вердикт

У жовтні 2024 року в Черкаському національному університеті відбувся круглий стіл «Стародавні Черкаси: дискусія щодо виникнення міста». У ньому взяли участь історики й археологи ЧНУ, Інституту археології, Інституту історії України та Інституту сходознавства НАН України.

Науковці дискутували щодо різних версій, не в усьому погоджувалися між собою і не проголосили нової беззаперечної дати народження міста. Але щодо 1286 року дійшли спільного висновку:

нинішня офіційна дата заснування Черкас не підтверджується науковими аргументами.

Цей висновок зафіксований у «Віснику Черкаського університету».

Це, мабуть, найважливіше. Наука не замінила одну красиву легенду іншою. Вона чесно визнала: точного року заснування Черкас ми поки не знаємо. Але достатніх підстав вважати таким роком 1286-й немає.

То скільки ж років Черкасам?

Якщо рахувати від першої достовірної датованої згадки 1392 року, у 2026-му маємо 634 роки документально підтвердженої історії Черкас.

Але 1392 рік — це також не дата заснування. На той час Черкаси вже були містом, мали укріплення, воєводу та адміністративне значення. Отже, виникли раніше — найімовірніше, у другій половині XIV століття.

Тому чесна відповідь звучить так: точний вік Черкас поки не встановлений, але надійно підтверджена історія міста починається наприкінці XIV століття.

Саме тому вислів «740-річчя Черкас» є некоректним, якщо подавати його як доведений історичний факт. Це лише продовження радянської адміністративної традиції, заснованої на умовно обраній даті.

Коректніше говорити:

«Черкаси відзначають День міста. За офіційною, але науково не підтвердженою версією, місту приписують 740 років».

Або ще простіше:

«Черкаси, достовірно відомі з кінця XIV століття, відзначають День міста».

Місто не стане менш значущим, якщо відмовиться від вигаданої круглої цифри. Навпаки — повага до Черкас починається з поваги до їхньої справжньої історії. Без імперських легенд, радянської ювілейної арифметики та бажання будь-що зробити місто старшим.

Черкасам не потрібен вигаданий вік. Їм потрібна чесна історія.

Автор: Валерій Воротник

The post Черкасам — 740 років? Чому ця дата не витримує наукової перевірки appeared first on АНТЕНА.

Щороку 7 вересня в Черкасах вшановують преподобномученика Макарія Канівського. До Свято-Михайлівського кафедрального гарнізонного собору приходять тисячі людей. Для вірян Макарій — небесний покровитель Черкас, а рака з його мощами — одна з головних святинь міста.

Однак історія святого значно складніша за короткий церковний переказ. У ній переплелися справжні документи XVII століття, козацькі літописи, пізніші житія, усні легенди, імперська церковна політика та майже детективна історія перевезення мощей із Переяслава до Черкас.

Ми спробували відокремити те, що підтверджене джерелами, від того, що дійшло до нас у переказах.

Не легенда, а реальна людина

Макарій, відомий також як Макарій Токаревський, був реальною історичною постаттю. Його мирське ім’я не збереглося, а 1605 рік як дата народження походить із церковної традиції. Народився він в Овручі, у православній родині Токаревських.

Найповніше сучасне зведення документальних відомостей про нього містить стаття в «Православній енциклопедії». Попри виразно російську редакційну оптику цього видання, у статті наведено важливу бібліографію та посилання на давні документи.

Приблизно у 1614–1620 роках майбутній святий навчався при Успенському Заручайському монастирі в Овручі, а згодом прийняв там чернечий постриг. Пізніше він перейшов до Куп’ятицького монастиря неподалік Пінська, був висвячений у диякона, а близько 1632–1633 років — у священника.

Про Макарія згадує його сучасник — преподобномученик Афанасій Филипович. У своєму «Діаріуші» він пише, що 1637 року Макарія відряджали до київського митрополита Петра Могили з коштами, зібраними на відновлення Софійського собору. Макарій розповів митрополиту про важке становище Куп’ятицького монастиря і дістав дозвіл збирати пожертви на його потреби.

Це важливе свідчення. Воно показує Макарія не лише як персонажа пізнішого житія, а як церковного діяча, ім’я якого зафіксоване в документі його часу.

Пізніше Макарій очолював монастирі в Кам’янці, Куп’ятичах і Пінську. У 1650 році він отримав королівський привілей на Овруцьку архімандрію. Документ викликав суперечку з іншим претендентом на цю посаду, а отже, також залишив слід у тогочасних актах.

У 1660 році братія Овруцького монастиря обрала Макарія архімандритом. Після розорення Овруча в 1671 році він певний час перебував у Києво-Печерському монастирі. Приблизно у 1674–1675 роках архієпископ Лазар Баранович призначив його настоятелем козацького Георгіївського монастиря в Каневі.

Збереглася згадка і про власноручний запис Макарія на примірнику київського видання «Бесід Іоана Златоуста на 14 послань апостола Павла». У ньому він називає себе Макарієм Токаревським, архімандритом Овруцьким, ігуменом Пінським, Куп’ятицьким і Канівським.

Історії Макарія присвячене й окреме дослідження професора Білостоцького університету Антонія Мироновича. Автор розглядає Макарія Токаревського як православного діяча українсько-білоруських земель XVII століття, життя якого проходило в умовах постійної боротьби за монастирі, церковне майно та саме право православних громад на існування.

До якої Церкви належав Макарій

Це питання має принципове значення, тому що протягом тривалого часу російська церковна історіографія подавала Макарія як святого «Русской православной церкви».

Насправді Макарій був священнослужителем Православної Київської митрополії. У часи його життя вона перебувала в канонічній юрисдикції Константинопольського патріархату.

Московський патріархат на той момент уже існував — його створили 1589 року. Тому було б неправильно говорити, що Макарія вбили до появи Московського патріархату. Але він не належав до нього.

Макарій загинув 1678 року — за вісім років до подій 1686-го, коли Москва підпорядкувала собі Київську митрополію. Причому грамота Константинопольського патріарха надавала Московському патріарху лише право висвячувати обраного в Києві митрополита за визначених умов. Згодом Москва перетворила це обмежене право на повне поглинання Київської митрополії.

У 2018 році Константинопольський патріархат скасував чинність акта 1686 року. Православна церква України прямо наголошує: Макарій залишався вірним Київській митрополії і ніколи не належав до московської церковної юрисдикції.

Називати тогочасну Київську митрополію сучасною Українською православною церквою було б історичним спрощенням. Але так само неправдиво зараховувати Макарія до Московської церкви. Він був священником Київської митрополії, служив на українських і білоруських землях та загинув в українському Каневі ще до московського підпорядкування київської церковної структури.

Канів у вогні

Останні роки життя Макарія припали на Руїну — один із найтрагічніших періодів української історії. Після смерті Богдана Хмельницького українські землі стали полем боротьби між Річчю Посполитою, Московським царством, Османською імперією, Кримським ханатом і ворогуючими козацькими угрупованнями.

У 1677–1678 роках Османська імперія здійснила два великі походи на Чигирин. Разом з османським військом в Україну повернувся Юрій Хмельницький — син Богдана. Султан Мегмед IV звільнив його з ув’язнення, проголосив своїм ставлеником і намагався використати прізвище Хмельницького для залучення українського населення на бік Османської імперії.

За даними «Енциклопедії історії України», підтримка Юрія Хмельницького серед козаків була незначною. Разом із ним ішов відносно невеликий загін прихильників, тоді як головною силою походу була османсько-татарська армія.

Цей період докладно досліджував історик Тарас Чухліб. У його праці «Гетьман Юрій Хмельницький та його наступники у Правобережній Україні» зазначено, що Юрій Хмельницький увійшов в Україну у складі багатотисячного війська, виконуючи політичну волю султана.

Після падіння Чигирина частина османських і татарських загонів рушила до Канева. Юрій Хмельницький перед цим надсилав універсали до жителів правобережних міст, вимагаючи визнати його владу. Зберігся переказ змісту його універсалу до Канева та канівських жителів. Канівці не підкорилися.

4 вересня 1678 року місто було захоплене.

Цю подію фіксує Літопис Самовидця — одне з найважливіших українських джерел XVII століття:

«Часть войска турецкого и татар… Канев достали, и вирубали людей, и Канев спалили».

Літопис підтверджує сам факт захоплення міста, масового вбивства жителів і пожежі. Але імені Макарія та подробиць його смерті Самовидець не називає.

Як загинув настоятель

Церковне житіє розповідає, що Макарій не залишив монастир і людей, які шукали там порятунку. Він нібито вийшов до нападників із хрестом у руках. Загарбники вимагали від нього віддати монастирські скарби, а після відмови прив’язали настоятеля між двома стовпами і катували.

Далі версії різняться. В одних текстах сказано, що Макарію відтяли голову. В інших — що його голову розсікли. Після цього тіло нібито перенесли до храму, в якому зачинилися монахи та містяни. Нападники підпалили церкву разом із людьми.

Ця розповідь міститься у пізнішій житійній традиції та в Літописі Самійла Величка, створеному вже у XVIII столітті. Величко не був очевидцем загибелі Канева, хоча міг користуватися документами й усними свідченнями, які до нашого часу не дійшли.

У XIX столітті з’явилися друковані житія Макарія. Серед них — видане в Києві 1862 року «Житіє святого преподобномученика Макарія» єпископа Гедеона Вишневського, публікації у «Київських єпархіальних відомостях», праця С. Недельського 1896 року та дослідження Л. Лавровського, надруковане 1904 року в журналі «Киевская старина». Їхній перелік і бібліографічні дані зібрані у статті «Православної енциклопедії».

У церковних описах мощей згадується тяжке ушкодження голови Макарія: вона була розсічена. Такий опис не є висновком судово-медичної експертизи. Він не дозволяє точно встановити ні вид зброї, ні механізм поранення, ні обставини смерті.

Водночас розсічення голови могло бути наслідком не лише страти. Подібної рани людина могла зазнати від удару шаблею або іншою холодною зброєю під час сутички.

Звідси виникає ще одна можлива версія. Макарій міг загинути разом із монахами та містянами під час оборони монастиря. Ми не маємо документа, який підтвердив би, що він особисто брав до рук зброю. Але маємо право припускати, що настоятель залишався зі своєю паствою і загинув під час захисту Канева.

У ширшому сенсі це не суперечить навіть церковному переказу. Незалежно від того, був у руках Макарія хрест чи зброя, він не втік із міста, не покинув монастир і людей. Він загинув під час нападу ворога на українську землю.

Серед ворожого війська тоді, як і тепер, були люди українського походження, які стали на бік загарбника. Юрій Хмельницький — син одного з творців української державності — повернувся в Україну разом з армією султана. Але було б перебільшенням стверджувати, що саме він особисто наказав убити Макарія або керував нападом на монастир. Таких доказів ми не знайшли.

Віднайдення мощей

За церковним переказом, після пожежі тіло Макарія залишилося неушкодженим. Його знайшли на згарищі у волосяниці, з хрестом на грудях та іншим хрестом у руках. 8 вересня 1678 року останки поховали під жертовником знищеного монастирського храму.

Через десять років, у 1688-му, під час відбудови церкви поховання відкрили. Віднайдені останки оголосили нетлінними мощами Макарія. Через небезпеку нових нападів їх перенесли до Переяслава.

Історія подальшого перебування святині простежується достатньо послідовно. Мощі зберігалися у Воскресенській церкві, потім у Михайлівському монастирі. Після пожежі 1734 року їх переносили між кількома монастирськими храмами. У 1750-му повернули до відновленої Михайлівської церкви, а 1786 року — до Переяславського Вознесенського монастиря.

1791 року для них виготовили кипарисову раку, оздоблену сріблом і позолотою. Докладну хронологію цих перенесень наводить «Православна енциклопедія», посилаючись, зокрема, на документи Російського державного історичного архіву.

Належність мощей Макарію протягом століть не ставилася під сумнів церковною традицією. Йдеться не про випадково знайдені останки невідомої людини. Простежується тривала історія їхнього вшанування, перенесення з храму до храму та перебування у спеціально облаштованих раках.

У Михайлівському монастирі в Переяславі зберігалися записи про чудеса, які віряни пов’язували з Макарієм. У віршованому житії описано дванадцять випадків зцілення, датованих 1742–1750 роками. Пізніше були записані й інші свідчення. Це церковні, а не медичні документи, але вони показують, наскільки глибоким було шанування Макарія задовго до того, як його культ почала привласнювати імперська церковна традиція.

Що вдалося знайти в архівах

Пошук документів про Макарія приводить передусім до Російського державного історичного архіву. У науковій літературі згадується справа «Відомість про єпархію Переяславську»: фонд 796, опис 25, справа 723-б, аркуші 61–62.

У цьому документі зафіксована одна з ранніх версій житія, за якою Макарій нібито загинув ще 1653 року. Однак ця дата не узгоджується з іншими джерелами. У Канівському монастирі зберігався Служебник із записом, зробленим 1658 року, а отже, на той момент обитель ще існувала. Пізніші дослідники дійшли висновку, що найбільш обґрунтованою датою загибелі Макарія є 1678 рік.

Василіанський пом’яник Канівського монастиря, який охоплює 1780–1814 роки, також називає 1678-й роком його смерті.

Цей приклад показує, наскільки обережно треба працювати навіть з архівними документами. Наявність запису в давній справі ще не означає, що наведена там інформація безпомилкова. Документ також може містити переказ, записаний через багато десятиліть після події.

У відкритому електронному каталозі та оприлюднених матеріалах Державного архіву Черкаської області нам не вдалося знайти документів про наукове дослідження мощей після їх перевезення до Черкас. Не знайшли ми й оприлюдненого акта, протоколу або рішення Черкаської міської управи про отримання святині в 1942–1943 роках.

Це не доводить, що таких паперів не існувало. Значна частина архівних фондів не оцифрована, документи окупаційних установ могли бути втрачені, знищені або зберігатися в інших фондах під назвами, які неможливо знайти звичайним пошуком.

Не вдалося відшукати й оприлюдненого звіту про нібито проведене в Ленінграді дослідження мощей. Ця історія присутня в церковних публікаціях, але без назви установи, дат, прізвищ дослідників і номера архівної справи.

Тому архівний пошук не завершений. Перспективними залишаються фонди Переяславського музею, документи місцевих управ періоду німецької окупації, матеріали обласних архівів Київщини та Черкащини, а також фонди радянських антирелігійних музеїв.

Обмін на картоплю

Найдивовижніша частина цієї історії — обставини повернення мощей на Черкащину.

У більшості церковних житій сказано коротко: 1942 року мощі перенесли з Переяслава до Троїцької церкви в Черкасах. Саме таку дату наводять ПЦУ, польський дослідник Антоній Миронович та «Православна енциклопедія».

Але на колишньому сайті черкаського Михайлівського собору викладена інша версія. Там стверджується, що це сталося 1943 року, коли переяславці «виміняли у Черкасах мощі святого Макарія на вантажний автомобіль — полуторку картоплі».

В усних переказах фігурує пів тонни картоплі, нібито переданої Переяславу Черкаською міською управою за посередництва німецької окупаційної адміністрації.

Підтвердити документами точний обсяг картоплі, дату обміну та роль німецької влади нам поки що не вдалося. Але сама поява такої історії цілком відповідає реаліям окупації. Без дозволу окупаційної адміністрації перевезти між містами настільки помітний релігійний об’єкт було б складно.

Якщо переказ відповідає дійсності, мощі Макарія повернулися на Черкащину внаслідок бартерної угоди воєнного часу. Переяслав отримав продовольство, а Черкаси — святиню, пов’язану з історією краю.

Назвати це звичайною купівлею було б надто просто. Для голодного міста картопля могла означати врятовані життя. Для черкаської православної громади мощі Макарія мали значення, яке неможливо виміряти грошима.

Вісім десятиліть у Черкасах

Після перевезення до Черкас мощі встановили у Троїцькій церкві. У часи хрущовських гонінь храм закрили, а згодом знищили. 1965 року святиню перенесли до єдиної на той час діючої в місті церкви Різдва Богородиці.

26 травня 2003 року мощі перенесли до новозбудованого Свято-Михайлівського кафедрального собору. Цю дату підтверджують як церковні джерела, так і переяславські краєзнавчі матеріали.

Нині вони перебувають у Свято-Михайлівському кафедральному гарнізонному соборі Православної церкви України. У вересні 2026 року предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній очолив тут літургію в день пам’яті Макарія.

Таким чином, святиня безперервно перебуває в Черкасах уже понад вісім десятиліть, хоча за цей час змінила три храми.

Через оглядове вікно раки відвідувачі можуть побачити фрагмент нетлінної руки святого. Повного сучасного опису стану мощей у відкритому доступі немає.

Нам також не вдалося знайти відомостей про проведення протягом останніх п’ятдесяти років комплексного антропологічного або судово-медичного дослідження останків. Немає оприлюднених рентгенівських знімків, результатів датування, детального опису травм чи сучасної фахової оцінки способу збереження тіла.

Але відсутність такого дослідження не дає підстав заперечувати належність мощей Макарію. Їхня автентичність спирається на багатовікову церковну традицію і простежувану історію переміщень. Наукове дослідження потрібне не для руйнування святині, а для глибшого розуміння життя та загибелі людини, останки якої вона зберігає.

Святий, якого не потрібно вигадувати

Російська імперська традиція намагалася представити історію Київської митрополії як частину історії Московської церкви. Разом із цією історією вона привласнювала імена святих, монастирі, книги, ікони та духовну спадщину українських земель.

Так сталося і з Макарієм. Людину, яка жила і служила в Київській митрополії, посмертно зарахували до російського церковного простору. Його називали святим «Русской церкви», хоча він загинув за вісім років до московського підпорядкування Київської митрополії.

Макарію не потрібен імперський міф. Він був православним священником Київської митрополії, служив людям на українських і білоруських землях, очолював Канівський монастир і загинув під час знищення українського міста ворожим військом.

Ми не можемо впевнено сказати, чи катували його, вимагаючи золота. Не знаємо, хто саме завдав смертельного удару. Не можемо довести, що настоятель особисто бився зі зброєю в руках.

Але знаємо, що він залишився в Каневі разом із монахами та містянами. Знаємо, що місто відмовилося підкоритися ставленику Османської імперії. Знаємо, що 4 вересня 1678 року Канів захопили, його жителів убивали, а будинки й церкви палили. І знаємо, що Макарій загинув у ці дні.

Цього достатньо, щоб бачити в ньому не лише мученика за віру, а людину, яка розділила долю своєї пастви та свого міста.

Історія української Церкви — це не лише історія молитов і богослужінь. Це також історія оборони монастирів, порятунку людей, збереження книг, мови та пам’яті. Священники й монахи не завжди стояли осторонь боротьби за рідну землю. Часто вони залишалися там, звідки інші вже тікали.

Саме тому історію Макарія потрібно не міфологізувати, а досліджувати. Потрібно шукати документи, повертатися до давніх видань, працювати з українськими, польськими, турецькими та церковними архівами. Варто провести сучасне недеструктивне дослідження мощей із дотриманням усіх релігійних вимог.

Життя Макарія Канівського ще чекає на своїх дослідників. Це історія реальної людини, реального міста і важкого часу, коли Україна знову стала полем боротьби чужих держав.

Минуло майже три з половиною століття. Але ця історія залишається зрозумілою нам і сьогодні: на українську землю знову прийшов ворог, поруч із ним знову опинилися люди українського походження, які погодилися йому служити, а Церква знову молиться за тих, хто боронить свою землю.

У черкаському соборі спочивають мощі святого Макарія — історичної постаті, духовний подвиг якої намагалася привласнити імперія. Але його життя, служіння і смерть належать історії нашої землі.

Макарій жив тут, служив тут і загинув тут. І саме такою має залишитися пам’ять про нього.

Валерій Воротник, «Антена»

The post Святий Макарій Канівський без імперських міфів: що відомо про його життя, загибель і мощі appeared first on АНТЕНА.

Набирає обертів скандал навколо Іркліївського риборозплідника. Формально все виглядає як черговий конфлікт довкола керівного крісла державного підприємства. Насправді посада директора тут, схоже, лише верхівка значно цікавішої історії.

Головне питання — не хто сидітиме в директорському кабінеті. Головне — що буде з підприємством, яке десятиліттями вирощує рибу для Кременчуцького водосховища, хто платитиме за відтворення його рибних запасів і хто зрештою зароблятиме на їх промисловому вилові.

І ще одне питання, яке у цій історії чомусь майже не звучить: чому відтворення рибного ресурсу потребує участі держави та бюджетних програм, тоді як промисловий вилов давно є приватним бізнесом?

Усе це вже було у 2022 році

Нинішній кадровий конфлікт дивовижно нагадує події початку повномасштабної війни.

У травні 2022 року призначений державним органом управління виконувач обов’язків директора не зміг потрапити на підприємство. Працівники та інші особи фактично заблокували адміністративну будівлю і не допустили його до виконання обов’язків.

Це не переказ чи місцева легенда. У матеріалах кримінального провадження зафіксовано, що призначеного 4 травня 2022 року керівника не допускали до адміністративних приміщень, а близько 60 осіб фізично заблокували доступ до території підприємства.

Поліція і прокуратура в цій історії були. Проводилося слідство, суд давав дозвіл на обшуки. Але це не змінило головного: призначений державою керівник фактичного контролю над державним підприємством тоді так і не отримав.

Протягом наступних місяців керівники змінювалися, а влітку підприємство зрештою очолив Олександр Тіхонов.

До рибного господарства він прийшов із зовсім іншої «цивілізації». Колишній військовий, офіцер, військовий комісар. Його попередня професійна біографія з іхтіологією, аквакультурою чи промисловим рибальством практично не перетиналася.

Схоже, у 2022 році потрібен був насамперед керівник, здатний втримати контроль над активом. Цю функцію Тіхонов виконав. І залишався на підприємстві наступні чотири роки.

«Збитковий» риборозплідник виявився не зовсім збитковим

А тепер про гроші.

Поширена теза про те, що Іркліївський риборозплідник усі ці роки генерував великі збитки, відкритою фінансовою звітністю не підтверджується.

У 2022 році підприємство справді завершило рік зі збитком у 511 тисяч гривень при доході 22,7 млн грн.

Але у 2023 році дохід уже становив 34,738 млн грн, чистий прибуток — 89 тис. грн. У 2024-му — 35,13 млн доходу і 292 тис. грн прибутку. У 2025 році — 36,653 млн доходу і 539 тис. грн чистого прибутку. Ці цифри містяться у відкритій фінансовій звітності підприємства.

Це, звичайно, не історія про надзвичайну ефективність. Рентабельність невелика. При обороті у десятки мільйонів чистий результат вимірювався сотнями тисяч гривень.

Але й історії про безнадійний збитковий актив, якого держава тільки й мріє позбутися, з цих цифр не виходить.

Більше того, у березні 2024 року тодішній голова Фонду державного майна Віталій Коваль під час відвідин підприємства назвав його «прикладом ефективного корпоративного управління», який виконує соціальну та екологічну функції.

Тоді Фонд держмайна повідомляв про 55 ставків із загальною площею водної поверхні 1157,3 га, близько 70 працівників і перспективи розвитку підприємства, зокрема через програми зариблення водойм, які планували Черкаська, Кіровоградська та Полтавська області.

І тому цікаво інше: що сталося між березнем 2024 року, коли власник називав управління підприємством ефективним, і серпнем 2026-го, коли цього самого директора достроково звільнили?

Тепер директора знову не пускають на підприємство

20 серпня 2026 року Фонд держмайна припинив контракт з Олександром Тіхоновим. Новим директором став Леонід Варавва.

Історія зробила майже повне коло: тепер уже нового керівника працівники не допускають до підприємства.

Сам Варавва підтвердив, що фізично потрапити на підприємство не може і намагається керувати ним дистанційно. Колектив, натомість, публічно заявляє, що хоче повернення Тіхонова. Докладно цей конфлікт, позиції сторін та тему приватизації описало «Суспільне Черкаси».

На захист Тіхонова активно виступили представники ветеранського середовища.

А ось тут уже виникає питання.

Ветеранський статус заслуговує на повагу. Але він не є правовим титулом на керування державним майном і не може замінити економічних, юридичних чи управлінських аргументів.

Якщо директор працював добре — покажіть фінансовий результат, обсяги виробництва і зариблення, стан основних фондів, результати перевірок, виконання планів.

Якщо його звільнили через провал у роботі — Фонд держмайна так само може показати порушення, невиконані показники чи результати аудиту.

Коли ж замість цих аргументів у господарський конфлікт заходять ветеранські та громадські організації, це саме по собі породжує підозру, що справжня причина суперечки лежить дещо глибше.

Бо справжня суперечка — не за директора

У центрі історії опинилася приватизація.

І тут треба зробити важливе юридичне уточнення.

Верховна Рада не ухвалювала окремого рішення: «приватизувати Іркліївський риборозплідник».

До 2019 року підприємство перебувало серед об’єктів державної власності, захищених від приватизації. Але 2 жовтня 2019 року парламент ухвалив Закон №145-IX, яким старий закон із поіменним переліком об’єктів, що не підлягали приватизації, втратив чинність.

Тобто парламент прибрав прямий законодавчий бар’єр. Далі вже почали діяти Фонд держмайна та регіональне відділення ФДМУ.

Іркліївський розплідник внесли до переліку об’єктів малої приватизації, а 22 лютого 2023 року регіональне відділення Фонду ухвалило рішення про приватизацію єдиного майнового комплексу.

Саме ці рішення тепер оскаржує Черкаська обласна прокуратура.

У справі №910/7290/26 прокурор просить суд скасувати як включення Іркліївського риборозплідника до переліку об’єктів малої приватизації, так і наказ регіонального відділення про приватизацію.

Справу вже розглядають по суті. Згідно з останньою ухвалою Господарського суду Києва, наступне засідання призначене на 5 жовтня 2026 року.

Що саме тут збираються продавати?

Іркліївський риборозплідник — це далеко не кілька ставків із коропами.

Це великий технологічний комплекс: 55 ставків, понад тисяча гектарів водної поверхні, насосні станції, канали, трубопроводи, дамби, майстерні, техніка, інкубаційне та інше обладнання.

І підприємство створювали не тільки для вирощування товарної риби.

Одна з його ключових функцій — відтворення рибних запасів Кременчуцького водосховища, зокрема рослиноїдних видів, які одночасно працюють як біологічні меліоратори водойми.

Олександр Тіхонов у коментарі «Суспільному» говорить про проєктне завдання щороку випускати до п’яти мільйонів екземплярів молоді середньою вагою близько 130 грамів. У перерахунку — приблизно 650 тонн риби.

На каскаді Дніпра Іркліївський риборозплідник фактично залишився унікальним підприємством такого масштабу. Фахівці, з якими спілкувалася редакція «Антени», вважають, що для одного лише Кременчуцького водосховища таких потужностей мало б бути щонайменше дві-три.

А ми сьогодні сперечаємося про долю єдиного великого державного комплексу.

І приватизація тут справді непроста

Аргумент прокуратури зводиться, зокрема, до того, що частина гідротехнічних споруд має окремий правовий режим і не може бути приватизована разом із майном підприємства.

Але ставок без насосної станції, каналів, труб, дамб і можливості подавати та скидати воду — це вже не повноцінне рибне господарство.

Саме цю проблему прокуратура називає одним із ризиків розриву єдиного технологічного комплексу.

Фонд держмайна з цим не погоджується і наполягає на законності приватизації.

Але у відповіді на запит «Суспільного» ФДМУ повідомив ще одну принципову річ: під час воєнного стану умови продажу об’єкта малої приватизації не можуть містити зобов’язання для покупця щодо збереження основних видів діяльності підприємства.

Ось це вже набагато цікавіше.

Виходить, держава може продати підприємство, створене для відтворення рибних ресурсів Кременчуцького водосховища, але не може нормально гарантувати, що після продажу новий власник продовжуватиме виконувати саме цю функцію.

І це вже не суперечка за директорське крісло. Це питання того, як взагалі організований рибний бізнес на Дніпрі.

Бо рибу хтось має вирощувати

Кременчуцьке водосховище — величезна промислова водойма. Рибу з нього виловлюють приватні користувачі.

Причому повномасштабна війна промислу не зупинила.

Улітку 2022 року навігацію для більшості маломірних і моторних суден у Черкаській області заборонили. Але в самому розпорядженні ОВА був зроблений прямий виняток для суден флоту рибної промисловості.

Це прямо зазначено на офіційній сторінці Черкаської ОВА з посиланням на розпорядження №226 від 30 червня 2022 року.

Тому коли Дніпро практично спорожнів від звичайних човнів, рибальські баркаси з води не зникли.

Промисловий вилов продовжувався.

І це нормально: риба є харчовим ресурсом, а рибальство — галузь економіки.

Питання в іншому.

Хто платить за малька?

Право на промисловий вилов держава продає через аукціони.

Візьмемо для прикладу один із лотів на Кременчуцькому водосховищі на 2026 рік.

Лот KR7MID2026 дає право спеціального використання квот на різні види риби — ляща, судака, сазана, щуку, сома, плітку, карася, рослиноїдних та інші види.

Сумарно це приблизно 107 тонн потенційного вилову.

Стартова ціна права — 231 162 гривні 76 копійок.

Якщо просто поділити стартову ціну на передбачений обсяг риби, виходить близько 2 гривень 15 копійок за кілограм потенційного вилову.

Звичайно, це не означає, що кілограм риби обходиться промисловику у дві гривні. Є торги, під час яких ціна може зрости. Є пальне, зарплати, човни, сітки, холодильники, податки, логістика.

Але нас цікавить інше.

Де в цій економіці вартість відтворення ресурсу?

Хто платить за малька, який треба виростити?

За електроенергію для насосів, воду, корми, персонал, ремонт техніки, утримання ставків та інкубацію?

Іркліївський риборозплідник — надзвичайно енергозалежне виробництво. За даними «Суспільного», лише електроенергії він споживає близько мільйона кіловат-годин на рік.

Держава та місцеві бюджети при цьому замовляють і фінансують програми зариблення. Сам Фонд держмайна у 2024 році прямо називав такі програми одним із напрямків розвитку підприємства.

А комерційно виловлюють відновлений ресурс приватні структури.

І тоді питання звучить зовсім інакше: чи достатньо платить приватний промисел за ресурс, яким користується?

Може, проблема не в риборозпліднику, а в ціні ресурсу?

Якщо плата за право вилову не враховує повну вартість відтворення рибних запасів, виходить доволі специфічна економічна конструкція.

Держава та бюджети беруть участь у фінансуванні найдорожчої і найдовшої частини циклу — вирощування, відтворення, зариблення.

А приватний бізнес купує право вилучити готовий ресурс із водойми й реалізувати його на ринку.

Тобто витратна частина значною мірою залишається суспільною, а прибуткова — приватною.

Це ще не доказ чиєїсь злочинної схеми. Але це цілком достатня причина запитати: чи правильно взагалі побудована ця модель?

Можливо, квота на промисловий вилов просто повинна коштувати дорожче і містити в собі реальну складову відновлення рибних запасів.

Тоді стає другорядним навіть питання, хто вирощуватиме малька — державне чи приватне підприємство.

Держава може купувати конкретну послугу: стільки-то мільйонів екземплярів певного виду, визначеної ваги, випущених у конкретну водойму. І замовляти цю роботу тому, хто здатний виконати її дешевше та якісніше.

А фінансувати це має насамперед той ринок, який отримує дохід від використання ресурсу.

Тоді приватизація має сенс. Але не така

У самої ідеї приватизації риборозплідника є цілком зрозуміла логіка.

Якщо вирощування риби є нормальною господарською діяльністю, навіщо державі самій тримати рибгосп? Приватний власник теоретично може модернізувати насоси, знизити енерговитрати, оновити техніку, збільшити виробництво.

Новопризначений директор Леонід Варавва саме так і пояснює свою підтримку приватизації: на його думку, вона дасть підприємству інвестиції, робочі місця та можливість розвиватися.

Цей аргумент не можна просто відкидати.

Але тоді перед продажем держава повинна відповісти на дуже просте питання: хто після приватизації гарантуватиме зариблення Кременчуцького водосховища?

Сьогодні чіткої відповіді немає.

І якщо в умовах воєнного стану навіть не можна закріпити за покупцем обов’язок зберегти основну діяльність підприємства, продаж без попередньо створеного механізму відтворення рибних ресурсів більше нагадуватиме експеримент.

Причому експеримент над Кременчуцьким водосховищем.

А що тоді захищає прокуратура?

На цьому тлі втручання прокуратури виглядає не таким уже й дивним.

Вона ставить цілком конкретні юридичні питання: чи можна приватизувати комплекс, частина інфраструктури якого приватизації не підлягає, чи збережеться технологічна цілісність підприємства і що станеться з його екологічною функцією.

Але навіть якщо прокуратура виграє суд — це не означає, що проблему вирішено.

Підприємство просто залишиться державним.

І модель залишиться тією самою.

Держава та місцеві бюджети й надалі фінансуватимуть відтворення рибних ресурсів. Приватний бізнес і надалі купуватиме право ці ресурси виловлювати.

Тому сама суперечка «приватизувати чи не приватизувати» відволікає від головного питання.

Скільки повинне коштувати право забрати тонну риби з Дніпра, якщо потім цю тонну треба кимось і за чиїсь гроші відновити?

А де ж «рибні клани»?

Навколо промислового рибальства на Кременчуцькому водосховищі роками ходить чимало історій. Хто з ким пов’язаний, хто контролює квоти, хто стоїть за окремими компаніями, хто зацікавлений у зміні директора і хто може бути майбутнім покупцем активу.

Є різні версії і щодо нинішньої кадрової атаки на підприємство.

Є питання до нового керівника.

Є питання до старого.

Є очевидний інтерес різних груп до рибного промислу.

Але поки ми свідомо не називатимемо прізвищ можливих бенефіціарів.

Не тому, що ця тема нецікава.

Навпаки.

Просто в такій історії документи важать більше, ніж перекази про те, «хто за ким стоїть».

До післясмови ще дуже далеко

Сьогодні навколо Іркліївського риборозплідника намагаються сперечатися про Тіхонова, Варавву, ветеранів, Фонд держмайна і прокуратуру.

Але все це лише верхній шар.

Під ним — значно цікавіша економіка.

У Кременчуцькому водосховищі щороку виловлюють величезні обсяги риби. На цьому працює приватний бізнес.

Рибні запаси треба відтворювати. Для цього працює складне і дороге виробництво. Частину зариблення оплачують державні та місцеві програми.

Тому нас цікавить не тільки те, кому зрештою дістанеться Іркліївський риборозплідник.

Нас цікавить, хто і скільки платить за право забрати рибу з Дніпра — і хто оплачує її повернення туди.

У наступній частині «Антена» спробує розібрати саме цю сторону рибного бізнесу на Кременчуцькому водосховищі: хто отримує квоти на промисловий вилов, скільки за них реально платять на аукціонах, які обсяги риби дозволяють виловлювати, які компанії працюють на цьому ринку і хто є їхніми власниками та бенефіціарами.

Тоді можна буде вже не припускати, а рахувати.

Тому крапку в цій історії поки не ставимо.

Далі буде.

Валерій Воротник, «Антена»

The post Риба державна, прибуток приватний. Що насправді ділять навколо Іркліївського риборозплідника appeared first on АНТЕНА.

Майже сорок років я працюю в журналістиці. Останні десятиліття займаюся ще й аналізом політичних комунікацій та інформаційних кампаній. Саме тому хочу пояснити одну річ, яку, на мою думку, багато хто не помічає, – написав на своїй сторінці відомий журналіст, головний редактор Антени Валерій Воротник.

Нижче текст, що пояснює ситуацію в Черкасах, та тпричини чергової хвилі хейту, що захлеснула інформпростір Країни, де головний герой – міський голова Черкас Анатолій Бондаренко.

Мова навіть не про Бондаренка. Мова про технології.

Якщо подивитися на політичну ситуацію в Черкасах без емоцій, картина досить цікава.

Попри численні скандали, конфлікти та постійну критику, результати відкритих і закритих соціологічних досліджень протягом останньої каденції міського голови демонстрували одну закономірність: Анатолій Бондаренко залишався політиком із найвищим рівнем підтримки серед потенційних кандидатів на посаду міського голови. Навіть у найбільш кризові періоди його рейтинг, наскільки мені відомо з досліджень, не опускався нижче приблизно 40%.

Для будь-якого політичного технолога це означає лише одне:

Перемогти такого кандидата на виборах надзвичайно складно.

Чому боротьба загострюється?

За роки війни Черкаси суттєво зросли. До міста переїхали тисячі людей із прифронтових областей та інших регіонів України. Разом із населенням зростає економіка міста, його бюджет і політична вага.

Посада міського голови міста з багатомільярдним бюджетом стає дедалі привабливішою.

Тому боротьба точиться вже не лише за вибори.

Вона точиться за громадську думку.

Як працює ця технологія?

На моє переконання, вже кілька років у Черкасах використовується одна й та сама інформаційна модель.

Її завдання — не довести, що міський голова “поганий”. Це практично неможливо.

Її завдання інше:

Будь-які позитивні результати роботи мають просто загубитися в постійному потоці негативних повідомлень.

Подивіться уважно.

• Відкрили новий об’єкт — інформаційний простір одразу переключається на скандал.

• Завершили ремонт — у центрі уваги опиняються зарплати чиновників.

• Запустили новий проєкт — починається обговорення забудови, кримінального провадження чи чергового конфлікту.

Я не стверджую, що всі ці теми вигадані. Більшість із них реальні й заслуговують на увагу журналістів.

Але зверніть увагу на інше.

Проблема не в окремій критичній публікації.

Проблема виникає тоді, коли критика стає єдиною домінуючою інформацією, яку людина бачить щодня.

Чому це працює?

Люди не запам’ятовують сотні окремих новин.

Вони запам’ятовують загальне враження.

Якщо протягом місяця людина побачила 30 негативних повідомлень і лише 3 позитивних, вона майже напевно зробить висновок:

«У місті все погано».

Навіть якщо за цей час було реалізовано десятки важливих проєктів.

Саме тому інформаційна боротьба давно ведеться не навколо фактів, а навколо пропорції цих фактів у медіапросторі.

Що може відбуватися далі?

На мою думку, окремі місцеві медіа за останні роки стали центрами формування саме такого порядку денного.

Навколо них поступово сформувалося середовище людей, які з різних причин є послідовними опонентами міського голови — через давні політичні конфлікти, особисті образи, втрату впливу чи інші мотиви. Це природний процес для будь-якого міста з активною політичною конкуренцією.

Втім, якщо за шість років така модель не призвела до суттєвого падіння рейтингу, логічно припустити, що далі використовуватимуться інші інструменти.

Більш гучні. Більш резонансні.

Із залученням зовнішніх інформаційних майданчиків, антикорупційних проєктів, розслідувальних форматів та інших ресурсів, здатних посилити локальний інформаційний ефект.

Це не означає, що всі розслідування неправдиві.

Але кожен журналіст і кожен читач має поставити собі кілька простих запитань:

• Чому саме ця тема стала головною саме зараз?

• Хто отримує політичну вигоду від її максимального поширення?

• Чому одні теми розганяються тижнями, тоді як інші, не менш важливі для громади, майже не потрапляють у поле зору?

Головний висновок

Я не закликаю нікого любити чи не любити Бондаренка.

Я закликаю мислити критично.

Тому що сьогодні головна боротьба точиться вже не за дороги, парки чи бюджет.

Вона точиться за те, якою буде ваша картина реальності.

І якщо ми не навчимося розуміти механізми сучасних інформаційних кампаній, то дуже скоро перестанемо помічати різницю між журналістикою, політичними технологіями та професійно організованим управлінням громадською думкою.

Валерій Воротник,
допис на сторінці автора у Фейсбук

The post Що насправді відбувається в Черкасах? Пояснюю простими словами appeared first on АНТЕНА.