Щоб чиновники підняли дупи, треба влучити в міст

Удари по мостах — очікувана історія від самого початку повномасштабної війни. Але чиновники підняли дупи лише зараз, коли кілька разів прилетіло по найбільш вразливих вантових мостах Києва.

Тепер нам повідомляють: будуватимуть резервні переправи через Дніпро. Міністр Микола Калашник розповів «Суспільному» про насипні дамби з понтонами, до трьох місяців робіт і навіть тунель у перспективі. За його словами, місто самостійно цим не займалося.

А до цього евявність річки Дніпро було секретом? Мости щойно з’явилися? Чи ніхто не міг здогадатися, що росіяни спробують перервати сполучення між берегами?

Нагадаю: скільки разів окупанти били по мосту в Білгород-Дністровському районі? Понад два десятки влучань ракетами та дронами. Але міст працює. Розбити міст конвенційною зброєю — не така вже проста задача. Деякі такі споруди ще радянські інженери проєктували з розрахунком на експлуатацію навіть в умовах ядерного конфлікту.

Це, звісно, не привід сидіти й чекати наступного удару. Навпаки: запас міцності дає час підготувати резервне сполучення. Тільки цей час треба використати.

Понтонні мости — також не винахід нинішнього міністерства. Не один десяток таких комплектів є на складах ЗСУ, мабуть, сотні — у країнах НАТО. Є й тимчасові швидкозбірні мостові споруди. На Росі, наприклад, під час реконструкції мосту на трасі Черкаси — Канів таку переправу облаштовували.

Додамо маловодність Дніпра. У Білорусі він обмілів настільки, що подекуди його можна переїхати автомобілем. Рейн, По, Дунай теж переживали схожі історії. Умови змінюються, інженерні рішення існують. Потрібні люди, здатні цим займатися до того, як прилетіло.

А тепер подивіться на ілюстрацію. Ймовірно, згенеровану ШІ. Біля київського вантового мосту наведений звичайний військовий понтонний міст. А на ньому — радянські БТРи, ЗІЛи й тентовані КамАЗи.

Нічого не нагадує?

Залишається причепити над переправою триколор, а на машинах домалювати Z та V. І буде готова картинка з російського військового альбому. Хто це створював, хто обирав і хто вирішив, що саме так слід ілюструвати порятунок транспортного сполучення української столиці?

Усмішка швидко минає. Залишається роздратування.

Бо це вже роздум про довбнів, які не вміють думати, але посідають владні крісла. Про систему, в якій для очевидного рішення спочатку потрібні влучання, потім нарада, потім доручення — і лише тоді починається робота.

Коли треба консолідувати країну, вони сіють зневіру та злість. Своєю бездіяльністю, запізнілою метушнею й урочистою подачею того, що мало бути підготовлене роки тому.

Ну й запасаємося попкорном. Спостерігаємо за політичними півнями на кшталт Льоші Гончаренка. Консервований півень раптом розконсервувався — і його пропозиції я сприймаю як заклик до капітуляції.

Блд, противно. З його бекграундом — не дивно.

А скільки ще таких півнів сидить серед депутатів? У всіх без винятку фракціях та групах? Скільки чекає моменту, щоб продати нашу втому як власну політичну мудрість?

Я хочу виборів. Хочу їх хоча б як розради від зайвого обурення та злості. Як можливості нарешті відповісти всім цим людям бюлетенем.

Хоча знаю: нічого доброго з цього може й не вийти. Зневіра вже взяла своє. І вибори цілком можуть дати результат, протилежний очікуваному.

Не маю ілюзій. Боюся, що зневіра вже зробила свою роботу. І замість відповідальніших людей ми можемо отримати тих, хто найкраще продасть виснаженій країні просту обіцянку.

Тому попкорн тут гіркий. Бо спостерігаємо ми за півнями, а розплачуватися за їхній концерт знову доведеться нам.

Щоб чиновники підняли дупи, треба влучити в міст

Удари по мостах — очікувана історія від самого початку повномасштабної війни. Але чиновники підняли дупи лише зараз, коли кілька разів прилетіло по найбільш вразливих вантових мостах Києва.

Тепер нам повідомляють: будуватимуть резервні переправи через Дніпро. Міністр Микола Калашник розповів «Суспільному» про насипні дамби з понтонами, до трьох місяців робіт і навіть тунель у перспективі. За його словами, місто самостійно цим не займалося.

А до цього евявність річки Дніпро було секретом? Мости щойно з’явилися? Чи ніхто не міг здогадатися, що росіяни спробують перервати сполучення між берегами?

Нагадаю: скільки разів окупанти били по мосту в Білгород-Дністровському районі? Понад два десятки влучань ракетами та дронами. Але міст працює. Розбити міст конвенційною зброєю — не така вже проста задача. Деякі такі споруди ще радянські інженери проєктували з розрахунком на експлуатацію навіть в умовах ядерного конфлікту.

Це, звісно, не привід сидіти й чекати наступного удару. Навпаки: запас міцності дає час підготувати резервне сполучення. Тільки цей час треба використати.

Понтонні мости — також не винахід нинішнього міністерства. Не один десяток таких комплектів є на складах ЗСУ, мабуть, сотні — у країнах НАТО. Є й тимчасові швидкозбірні мостові споруди. На Росі, наприклад, під час реконструкції мосту на трасі Черкаси — Канів таку переправу облаштовували.

Додамо маловодність Дніпра. У Білорусі він обмілів настільки, що подекуди його можна переїхати автомобілем. Рейн, По, Дунай теж переживали схожі історії. Умови змінюються, інженерні рішення існують. Потрібні люди, здатні цим займатися до того, як прилетіло.

А тепер подивіться на ілюстрацію. Ймовірно, згенеровану ШІ. Біля київського вантового мосту наведений звичайний військовий понтонний міст. А на ньому — радянські БТРи, ЗІЛи й тентовані КамАЗи.

Нічого не нагадує?

Залишається причепити над переправою триколор, а на машинах домалювати Z та V. І буде готова картинка з російського військового альбому. Хто це створював, хто обирав і хто вирішив, що саме так слід ілюструвати порятунок транспортного сполучення української столиці?

Усмішка швидко минає. Залишається роздратування.

Бо це вже роздум про довбнів, які не вміють думати, але посідають владні крісла. Про систему, в якій для очевидного рішення спочатку потрібні влучання, потім нарада, потім доручення — і лише тоді починається робота.

Коли треба консолідувати країну, вони сіють зневіру та злість. Своєю бездіяльністю, запізнілою метушнею й урочистою подачею того, що мало бути підготовлене роки тому.

Ну й запасаємося попкорном. Спостерігаємо за політичними півнями на кшталт Льоші Гончаренка. Консервований півень раптом розконсервувався — і його пропозиції я сприймаю як заклик до капітуляції.

Блд, противно. З його бекграундом — не дивно.

А скільки ще таких півнів сидить серед депутатів? У всіх без винятку фракціях та групах? Скільки чекає моменту, щоб продати нашу втому як власну політичну мудрість?

Я хочу виборів. Хочу їх хоча б як розради від зайвого обурення та злості. Як можливості нарешті відповісти всім цим людям бюлетенем.

Хоча знаю: нічого доброго з цього може й не вийти. Зневіра вже взяла своє. І вибори цілком можуть дати результат, протилежний очікуваному.

Не маю ілюзій. Боюся, що зневіра вже зробила свою роботу. І замість відповідальніших людей ми можемо отримати тих, хто найкраще продасть виснаженій країні просту обіцянку.

Тому попкорн тут гіркий. Бо спостерігаємо ми за півнями, а розплачуватися за їхній концерт знову доведеться нам.

В ви як думаєьте — чи варто прискорити досягнення домовленостей із путіним про перемир’я, або капітулювати під загрозою руйнації мостів через Дніпро? Чи варто продовжувати боротьбу та підсилювати удари помсти по московії?
Візмтміть участь у нашому редакційному анонімному опитванні на каналі Telegram.

Автор: Авлерій Воротник