А ви знаєте, що вже щонайменше рік на Черкащині фактично немає повноцінного окремого телевізійного мовлення «Суспільне Черкаси»?
Ні, редакцію не закрили. Журналісти працюють, знімають сюжети, наповнюють сайт, YouTube, Telegram та інші цифрові платформи. Продовжується й бюджетне фінансування. Але місцевого телевізійного ефіру, заради якого свого часу створювалося обласне телебачення, глядач фактично не отримує.
Люди працюють. Гроші витрачаються. А телебачення немає.
І це не питання до журналістів «Суспільне Черкаси». Вони виконують свою роботу в тих умовах і форматах, які визначає керівництво компанії. Це питання до самої системи, яка продовжує фінансувати регіональну структуру, але позбавляє її головного — власного телеефіру.
Скільки це коштує
Окремий бюджет «Суспільне Черкаси» у відкритому доступі не публікується. АТ «НСТУ» є єдиною юридичною особою, тому кошти затверджуються одразу для всієї компанії: центрального офісу, загальнонаціональних телеканалів, радіо, цифрових платформ і регіональної мережі.
У 2024 році державна фінансова підтримка Суспільного становила 1,85 млрд грн. У 2025-му — 2,175 млрд. У 2026 році — вже 2,472 млрд. А в проєкті бюджету на 2027 рік закладено 3,054 млрд грн.
За нашим орієнтовним розрахунком, утримання черкаської філії у 2026 році може коштувати від 18 до 23 млн грн.
Це не офіційний кошторис — його просто немає у відкритому доступі. Це розрахункова оцінка, яка враховує зарплати журналістів, операторів, редакторів, технічних і адміністративних працівників, податки, комунальні витрати, транспорт, зв’язок, утримання приміщень та обладнання.
Приблизно 12–15 млн грн із цієї суми може становити оплата праці з нарахуваннями. Решта — логістика, комунальні послуги, інтернет, обслуговування техніки та інші операційні витрати.
Для будь-якого незалежного регіонального телеканалу 18–23 млн грн на рік — величезний ресурс. За ці гроші можна утримувати повноцінну редакцію, щодня виробляти місцеві новини і забезпечувати телевізійне мовлення.
А тут редакція є, фінансування є, контент виробляється — але повноцінного місцевого телеканалу немає.
Спочатку не вимірювати, а потім сказати, що ніхто не дивиться
Суспільству наполегливо нав’язують думку, що телебачення відходить у минуле. Що люди більше не дивляться професійні телевізійні новини. Що все остаточно перейшло у смартфони, Telegram, YouTube і TikTok.
Цю тезу повторюють так часто, що вона вже майже не потребує доказів. Телебачення нібито померло — і крапка.
Але варто уважніше подивитися, як формуються такі висновки.
У протоколі засідання Наглядової ради Суспільного зафіксовані слова Світлани Остапи про те, що з 2017 року представники і попередньої, і нинішньої влади неодноразово говорили їй про необхідність закриття регіональних філій. Одним із пояснень було те, що їхні рейтинги важко виміряти.
Логіка чудова.
Спочатку не створити доступної системи вимірювання регіональної телевізійної аудиторії. Потім відсутність вимірювання видати за відсутність самої аудиторії. А після цього заявити, що місцеве телебачення нікому не потрібне.
Схожа маніпуляція відбувається і зі статистикою споживання новин.
За дослідженням Internews за 2025 рік, 33% опитаних користувалися телебаченням для отримання новин протягом останнього місяця. При цьому 41% використовували для новин телевізор або Smart TV. І цей показник зріс на сім відсоткових пунктів порівняно з 2022 роком.
Але це дослідження охоплювало людей віком від 18 до 65 років у містах із населенням понад 50 тисяч. Сільська аудиторія, маленькі громади та люди старші за 65 років — тобто значна частина традиційної аудиторії ефірного телебачення — у повному обсязі до нього не потрапили.
Окремо практично не видно тих, для кого телевізійний ефір залишається головним або взагалі єдиним стабільним джерелом новин. У публічних презентаціях і гучних заголовках ця аудиторія просто розчиняється.
Є й інша підміна.
Якщо людина подивилася сюжет телевізійної редакції у Facebook або YouTube, статистика зараховує це до споживання новин у соціальній мережі. Але цей сюжет не створив Facebook. Його підготували журналіст, оператор, редактор і режисер монтажу. Це продукт професійного телебачення, просто доставлений до глядача іншим шляхом.
Телевізійна журналістика не померла. Частково вона просто переїхала на інші екрани.
Але владі значно зручніше говорити не про походження і якість інформації, а про платформу. Так професійна редакція зникає зі статистики, а її продукт перетворюється на чергову одиницю «контенту в соцмережах».
Окремого блогера чи адміністратора сторінки значно легше переконати, залякати, купити доступом до інформації або просто витіснити алгоритмами. Професійну редакцію взяти під контроль складніше. У неї є структура, редакційна політика, юридична відповідальність, репутація і колектив, здатний чинити опір.
Мабуть, саме тому зникнення професійних регіональних редакцій декого цілком влаштовує.
140 тисяч глядачів за одну добу
Завдяки підтримці європейських партнерів «Антена» отримала можливість вимірювати телевізійну аудиторію. За її динамікою ми спостерігаємо вже близько півтора року.
Із сумом бачимо падіння показників у колег. Саме колег, а не ворогів чи конкурентів. Бо конкуренція між професійними редакціями — це спосіб розвитку і самоконтролю.
Коли ти залишаєшся один у регіональному ефірі, зникає не лише конкурент. Зникає той, із ким ти порівнюєш швидкість, якість новин, теми, ведучих і професійні стандарти.
Станом на липень 2026 року добова аудиторія цифрового ефірного мовлення Т2 телеканалу «Антена» становила понад 140 тисяч осіб у зоні покриття.
Не загальне охоплення за місяць. Не випадкові перегляди у соціальній мережі. Йдеться про аудиторію протягом однієї доби.
При цьому склад глядачів щодня змінюється. Люди дивляться різні програми, обирають різні дні та час виходу новин. Тому загальна кількість людей, які дивляться «Антену» протягом тижня або місяця, значно більша за добовий показник.
Ми свідомо називаємо саме підтверджену добову аудиторію — понад 140 тисяч.
Зона контрольованого нами цифрового мовлення охоплює Черкаський і Золотоніський райони. Довідкова чисельність населення цих районів — понад 737 тисяч осіб. Точну кількість людей під час війни встановити складно, але з урахуванням релокації ми обережно оцінюємо потенційну аудиторію території у понад 700 тисяч.
За нашими вимірюваннями, добова аудиторія «Антени» перевищує сукупний показник певної групи провідних телеканалів розважального формату в цій самій зоні.
Чи є це довірою до «Антени»? Безумовно.
Чи є це наслідком інформаційного вакууму, що виник після зникнення з ефіру інших регіональних телеканалів? Також так.
Але обидві відповіді доводять одне: регіональне професійне телебачення дивляться. Воно потрібне людям.
Європа називає це медійними пустелями
У Європі місцеві та гіперлокальні медіа не вважають пережитком минулого.
Рада Європи називає місцеві й регіональні медіа фундаментом здорового та плюралістичного інформаційного середовища.
Там говорять про небезпеку виникнення «медійних пустель» — територій, де люди залишаються без незалежних місцевих джерел інформації. Без журналістів, які знають громаду, можуть перевірити рішення чиновників і здатні пояснити, що насправді відбувається поруч.
Європейська комісія прямо наголошує, що локальні й регіональні медіа зміцнюють демократію, підвищують довіру, забезпечують політичну підзвітність і розповідають історії, важливі для конкретних громад.
Для таких редакцій створюють грантові програми. Їм допомагають модернізувати виробництво, розвивати нові формати і зберігати доступ до аудиторії.
Тому що в Європі розуміють просту річ: коли громада втрачає незалежне місцеве медіа, вона втрачає частину демократії.
В Україні все відбувається навпаки. Незалежні місцеві редакції залишають сам на сам із падінням рекламного ринку, подорожчанням електроенергії, техніки, пального і трансляції. А мільярди бюджетних гривень концентруються у кількох великих централізованих системах.
Державна крапельниця для великих каналів
Окрема історія — телемарафон.
У 2025 році чотири приватні медіагрупи отримали на виробництво «Єдиних новин» близько 738 млн грн. Ще 101,5 млн грн пішло на виробництво блоку телеканалу «Рада». Загалом — щонайменше близько 840 млн грн за один рік.
У 2026 році 1,557 млрд грн передбачено на ширшу бюджетну програму, до якої входять телемарафон, державне іномовлення та виробництво офіційної інформаційної продукції. У проєкті бюджету на 2027 рік на неї закладено вже 1,620 млрд грн.
На початку повномасштабної війни телемарафон був зрозумілим рішенням. Країна пережила шок, існувала реальна потреба в інформаційній консолідації.
Але тимчасове рішення поступово перетворилося на постійну систему бюджетного життєзабезпечення великих приватних телеканалів. Рекламний ринок упав — і медіагрупи під’єдналися до державної крапельниці.
Держава допомогла їм вижити.
Незалежним регіональним телеканалам вона не компенсувала навіть вартість трансляції у Т2.
Після 2022 року ми чули обіцянки про підтримку місцевих мовників, принаймні про можливість покриття витрат на доставку телевізійного сигналу. Але загального, прозорого і доступного механізму так і не створили.
Одні мовники отримують сотні мільйонів гривень із бюджету. Інші самостійно оплачують журналістику, техніку, електроенергію і мовлення.
Це не чесна конкуренція. І це точно не ефективна інформаційна політика.
Чому місцева влада боїться місцевих медіа
Є ще одна причина, про яку не заведено говорити вголос.
Для частини регіональних чиновників незалежне місцеве медіа — це не партнер і не елемент демократії. Це ворог.
Журналісти ставлять незручні запитання, приходять на сесії, перевіряють закупівлі, показують стан укриттів, лікарень, доріг і комунальних підприємств. Вони заважають ухвалювати сумнівні рішення під прикриттям війни.
Війна справді вимагає обмежувати інформацію, яка може допомогти ворогу. Але вона не повинна ставати універсальною завісою для закритих бюджетів, кулуарних домовленостей і тиску на журналістів.
Немає редакції — немає незручних запитань. Немає місцевого ефіру — немає публічного скандалу. Немає конкуренції — значно легше управляти інформаційним простором.
А суспільству тим часом пояснюють, що воно саме нібито перестало дивитися телебачення.
Ціна неефективності
Нещодавно Володимир Зеленський назвав потребу України у 100–120 ракетах-перехоплювачах Patriot на місяць. Орієнтовна вартість такої кількості ракет — близько 24 млрд грн.
Водночас у 2026 році на Суспільне передбачено 2,472 млрд грн, а на телемарафон, державне іномовлення та іншу офіційну інформаційну продукцію — ще 1,557 млрд.
Разом — понад 4 млрд грн на рік.
Перегляд цієї системи та відмова від неефективних і дубльованих витрат могли б вивільнити щонайменше 2,4 млрд грн — десяту частину орієнтовної потреби в ракетах для ППО.
При цьому значно меншої суми вистачило б, щоб підтримати десятки незалежних регіональних редакцій. Хоча б компенсувати їм витрати на мовлення у Т2.
Йдеться не про те, що журналістика не потрібна і на ній необхідно економити.
Навпаки. Потрібно фінансувати журналістику, а не утримання обраних структур. Підтримувати суспільно важливий результат, а не назву, юридичний статус чи близькість до влади.
Нинішня система несправедлива, неконкурентна і неефективна навіть із погляду державної інформаційної політики. Вона поглинає мільярди, але не створює повноцінного регіонального мовлення, не захищає місцеві редакції і не гарантує громадянам різноманіття джерел інформації.
Стару систему не потрібно повертати. Від неї треба відмовитися
Висновок із цієї історії не полягає в тому, щоб просто повернути «Суспільне Черкаси» в телевізійний ефір.
Повернути стару вивіску в стару систему — означає законсервувати проблему.
Від нинішньої моделі бюджетного утримання медіа потрібно відмовлятися. Держава не повинна довічно фінансувати вибране коло структур, які самі визначають, що виробляти, де це показувати і чи потрібен їм регіональний глядач.
Бюджетні кошти мають розподілятися відкрито і конкурентно. Їх повинні отримувати редакції, які виробляють суспільно важливі новини, мають реальну аудиторію, дотримуються професійних стандартів, прозоро показують власників і не залежать від місцевої влади.
Незалежно від форми власності.
Це можуть бути суспільні, приватні, громадські, регіональні чи гіперлокальні медіа. Але правила мають бути однаковими для всіх.
Окремою програмою держава могла б компенсувати витрати на трансляцію у Т2. Це була б реальна підтримка інформаційної безпеки, а не купівля лояльного ефіру.
У грудні «Антені» як співтовариству регіональних медіа виповниться 30 років.
Чи стане це фіналом? Ми переконані, що ні.
Понад 140 тисяч глядачів за одну добу доводять: регіональне телебачення не померло. Його намагаються позбавити конкуренції, фінансових можливостей і права на майбутнє. А потім переконують суспільство, що воно нікому не потрібне.
Потрібне.
Не чиновникам — громаді.
Не для державної пропаганди — для контролю над державою.
Не як бюджетна установа — як незалежна демократична інституція.
Телебачення вбивають не тоді, коли журналіст перестає знімати. І навіть не тоді, коли в студії вимикають світло.
Іноді журналісти продовжують працювати, камера продовжує записувати, бюджет продовжує витрачатися.
Просто сигнал більше не доходить до глядача.
А держава називає це розвитком.