Щороку 7 вересня в Черкасах вшановують преподобномученика Макарія Канівського. До Свято-Михайлівського кафедрального гарнізонного собору приходять тисячі людей. Для вірян Макарій — небесний покровитель Черкас, а рака з його мощами — одна з головних святинь міста.
Однак історія святого значно складніша за короткий церковний переказ. У ній переплелися справжні документи XVII століття, козацькі літописи, пізніші житія, усні легенди, імперська церковна політика та майже детективна історія перевезення мощей із Переяслава до Черкас.
Ми спробували відокремити те, що підтверджене джерелами, від того, що дійшло до нас у переказах.
Не легенда, а реальна людина
Макарій, відомий також як Макарій Токаревський, був реальною історичною постаттю. Його мирське ім’я не збереглося, а 1605 рік як дата народження походить із церковної традиції. Народився він в Овручі, у православній родині Токаревських.
Найповніше сучасне зведення документальних відомостей про нього містить стаття в «Православній енциклопедії». Попри виразно російську редакційну оптику цього видання, у статті наведено важливу бібліографію та посилання на давні документи.
Приблизно у 1614–1620 роках майбутній святий навчався при Успенському Заручайському монастирі в Овручі, а згодом прийняв там чернечий постриг. Пізніше він перейшов до Куп’ятицького монастиря неподалік Пінська, був висвячений у диякона, а близько 1632–1633 років — у священника.
Про Макарія згадує його сучасник — преподобномученик Афанасій Филипович. У своєму «Діаріуші» він пише, що 1637 року Макарія відряджали до київського митрополита Петра Могили з коштами, зібраними на відновлення Софійського собору. Макарій розповів митрополиту про важке становище Куп’ятицького монастиря і дістав дозвіл збирати пожертви на його потреби.
Це важливе свідчення. Воно показує Макарія не лише як персонажа пізнішого житія, а як церковного діяча, ім’я якого зафіксоване в документі його часу.
Пізніше Макарій очолював монастирі в Кам’янці, Куп’ятичах і Пінську. У 1650 році він отримав королівський привілей на Овруцьку архімандрію. Документ викликав суперечку з іншим претендентом на цю посаду, а отже, також залишив слід у тогочасних актах.
У 1660 році братія Овруцького монастиря обрала Макарія архімандритом. Після розорення Овруча в 1671 році він певний час перебував у Києво-Печерському монастирі. Приблизно у 1674–1675 роках архієпископ Лазар Баранович призначив його настоятелем козацького Георгіївського монастиря в Каневі.
Збереглася згадка і про власноручний запис Макарія на примірнику київського видання «Бесід Іоана Златоуста на 14 послань апостола Павла». У ньому він називає себе Макарієм Токаревським, архімандритом Овруцьким, ігуменом Пінським, Куп’ятицьким і Канівським.
Історії Макарія присвячене й окреме дослідження професора Білостоцького університету Антонія Мироновича. Автор розглядає Макарія Токаревського як православного діяча українсько-білоруських земель XVII століття, життя якого проходило в умовах постійної боротьби за монастирі, церковне майно та саме право православних громад на існування.
До якої Церкви належав Макарій
Це питання має принципове значення, тому що протягом тривалого часу російська церковна історіографія подавала Макарія як святого «Русской православной церкви».
Насправді Макарій був священнослужителем Православної Київської митрополії. У часи його життя вона перебувала в канонічній юрисдикції Константинопольського патріархату.
Московський патріархат на той момент уже існував — його створили 1589 року. Тому було б неправильно говорити, що Макарія вбили до появи Московського патріархату. Але він не належав до нього.
Макарій загинув 1678 року — за вісім років до подій 1686-го, коли Москва підпорядкувала собі Київську митрополію. Причому грамота Константинопольського патріарха надавала Московському патріарху лише право висвячувати обраного в Києві митрополита за визначених умов. Згодом Москва перетворила це обмежене право на повне поглинання Київської митрополії.
У 2018 році Константинопольський патріархат скасував чинність акта 1686 року. Православна церква України прямо наголошує: Макарій залишався вірним Київській митрополії і ніколи не належав до московської церковної юрисдикції.
Називати тогочасну Київську митрополію сучасною Українською православною церквою було б історичним спрощенням. Але так само неправдиво зараховувати Макарія до Московської церкви. Він був священником Київської митрополії, служив на українських і білоруських землях та загинув в українському Каневі ще до московського підпорядкування київської церковної структури.
Канів у вогні
Останні роки життя Макарія припали на Руїну — один із найтрагічніших періодів української історії. Після смерті Богдана Хмельницького українські землі стали полем боротьби між Річчю Посполитою, Московським царством, Османською імперією, Кримським ханатом і ворогуючими козацькими угрупованнями.
У 1677–1678 роках Османська імперія здійснила два великі походи на Чигирин. Разом з османським військом в Україну повернувся Юрій Хмельницький — син Богдана. Султан Мегмед IV звільнив його з ув’язнення, проголосив своїм ставлеником і намагався використати прізвище Хмельницького для залучення українського населення на бік Османської імперії.
За даними «Енциклопедії історії України», підтримка Юрія Хмельницького серед козаків була незначною. Разом із ним ішов відносно невеликий загін прихильників, тоді як головною силою походу була османсько-татарська армія.
Цей період докладно досліджував історик Тарас Чухліб. У його праці «Гетьман Юрій Хмельницький та його наступники у Правобережній Україні» зазначено, що Юрій Хмельницький увійшов в Україну у складі багатотисячного війська, виконуючи політичну волю султана.
Після падіння Чигирина частина османських і татарських загонів рушила до Канева. Юрій Хмельницький перед цим надсилав універсали до жителів правобережних міст, вимагаючи визнати його владу. Зберігся переказ змісту його універсалу до Канева та канівських жителів. Канівці не підкорилися.
4 вересня 1678 року місто було захоплене.
Цю подію фіксує Літопис Самовидця — одне з найважливіших українських джерел XVII століття:
«Часть войска турецкого и татар… Канев достали, и вирубали людей, и Канев спалили».
Літопис підтверджує сам факт захоплення міста, масового вбивства жителів і пожежі. Але імені Макарія та подробиць його смерті Самовидець не називає.
Як загинув настоятель
Церковне житіє розповідає, що Макарій не залишив монастир і людей, які шукали там порятунку. Він нібито вийшов до нападників із хрестом у руках. Загарбники вимагали від нього віддати монастирські скарби, а після відмови прив’язали настоятеля між двома стовпами і катували.
Далі версії різняться. В одних текстах сказано, що Макарію відтяли голову. В інших — що його голову розсікли. Після цього тіло нібито перенесли до храму, в якому зачинилися монахи та містяни. Нападники підпалили церкву разом із людьми.
Ця розповідь міститься у пізнішій житійній традиції та в Літописі Самійла Величка, створеному вже у XVIII столітті. Величко не був очевидцем загибелі Канева, хоча міг користуватися документами й усними свідченнями, які до нашого часу не дійшли.
У XIX столітті з’явилися друковані житія Макарія. Серед них — видане в Києві 1862 року «Житіє святого преподобномученика Макарія» єпископа Гедеона Вишневського, публікації у «Київських єпархіальних відомостях», праця С. Недельського 1896 року та дослідження Л. Лавровського, надруковане 1904 року в журналі «Киевская старина». Їхній перелік і бібліографічні дані зібрані у статті «Православної енциклопедії».
У церковних описах мощей згадується тяжке ушкодження голови Макарія: вона була розсічена. Такий опис не є висновком судово-медичної експертизи. Він не дозволяє точно встановити ні вид зброї, ні механізм поранення, ні обставини смерті.
Водночас розсічення голови могло бути наслідком не лише страти. Подібної рани людина могла зазнати від удару шаблею або іншою холодною зброєю під час сутички.
Звідси виникає ще одна можлива версія. Макарій міг загинути разом із монахами та містянами під час оборони монастиря. Ми не маємо документа, який підтвердив би, що він особисто брав до рук зброю. Але маємо право припускати, що настоятель залишався зі своєю паствою і загинув під час захисту Канева.
У ширшому сенсі це не суперечить навіть церковному переказу. Незалежно від того, був у руках Макарія хрест чи зброя, він не втік із міста, не покинув монастир і людей. Він загинув під час нападу ворога на українську землю.
Серед ворожого війська тоді, як і тепер, були люди українського походження, які стали на бік загарбника. Юрій Хмельницький — син одного з творців української державності — повернувся в Україну разом з армією султана. Але було б перебільшенням стверджувати, що саме він особисто наказав убити Макарія або керував нападом на монастир. Таких доказів ми не знайшли.
Віднайдення мощей
За церковним переказом, після пожежі тіло Макарія залишилося неушкодженим. Його знайшли на згарищі у волосяниці, з хрестом на грудях та іншим хрестом у руках. 8 вересня 1678 року останки поховали під жертовником знищеного монастирського храму.
Через десять років, у 1688-му, під час відбудови церкви поховання відкрили. Віднайдені останки оголосили нетлінними мощами Макарія. Через небезпеку нових нападів їх перенесли до Переяслава.
Історія подальшого перебування святині простежується достатньо послідовно. Мощі зберігалися у Воскресенській церкві, потім у Михайлівському монастирі. Після пожежі 1734 року їх переносили між кількома монастирськими храмами. У 1750-му повернули до відновленої Михайлівської церкви, а 1786 року — до Переяславського Вознесенського монастиря.
1791 року для них виготовили кипарисову раку, оздоблену сріблом і позолотою. Докладну хронологію цих перенесень наводить «Православна енциклопедія», посилаючись, зокрема, на документи Російського державного історичного архіву.
Належність мощей Макарію протягом століть не ставилася під сумнів церковною традицією. Йдеться не про випадково знайдені останки невідомої людини. Простежується тривала історія їхнього вшанування, перенесення з храму до храму та перебування у спеціально облаштованих раках.
У Михайлівському монастирі в Переяславі зберігалися записи про чудеса, які віряни пов’язували з Макарієм. У віршованому житії описано дванадцять випадків зцілення, датованих 1742–1750 роками. Пізніше були записані й інші свідчення. Це церковні, а не медичні документи, але вони показують, наскільки глибоким було шанування Макарія задовго до того, як його культ почала привласнювати імперська церковна традиція.
Що вдалося знайти в архівах
Пошук документів про Макарія приводить передусім до Російського державного історичного архіву. У науковій літературі згадується справа «Відомість про єпархію Переяславську»: фонд 796, опис 25, справа 723-б, аркуші 61–62.
У цьому документі зафіксована одна з ранніх версій житія, за якою Макарій нібито загинув ще 1653 року. Однак ця дата не узгоджується з іншими джерелами. У Канівському монастирі зберігався Служебник із записом, зробленим 1658 року, а отже, на той момент обитель ще існувала. Пізніші дослідники дійшли висновку, що найбільш обґрунтованою датою загибелі Макарія є 1678 рік.
Василіанський пом’яник Канівського монастиря, який охоплює 1780–1814 роки, також називає 1678-й роком його смерті.
Цей приклад показує, наскільки обережно треба працювати навіть з архівними документами. Наявність запису в давній справі ще не означає, що наведена там інформація безпомилкова. Документ також може містити переказ, записаний через багато десятиліть після події.
У відкритому електронному каталозі та оприлюднених матеріалах Державного архіву Черкаської області нам не вдалося знайти документів про наукове дослідження мощей після їх перевезення до Черкас. Не знайшли ми й оприлюдненого акта, протоколу або рішення Черкаської міської управи про отримання святині в 1942–1943 роках.
Це не доводить, що таких паперів не існувало. Значна частина архівних фондів не оцифрована, документи окупаційних установ могли бути втрачені, знищені або зберігатися в інших фондах під назвами, які неможливо знайти звичайним пошуком.
Не вдалося відшукати й оприлюдненого звіту про нібито проведене в Ленінграді дослідження мощей. Ця історія присутня в церковних публікаціях, але без назви установи, дат, прізвищ дослідників і номера архівної справи.
Тому архівний пошук не завершений. Перспективними залишаються фонди Переяславського музею, документи місцевих управ періоду німецької окупації, матеріали обласних архівів Київщини та Черкащини, а також фонди радянських антирелігійних музеїв.
Обмін на картоплю
Найдивовижніша частина цієї історії — обставини повернення мощей на Черкащину.
У більшості церковних житій сказано коротко: 1942 року мощі перенесли з Переяслава до Троїцької церкви в Черкасах. Саме таку дату наводять ПЦУ, польський дослідник Антоній Миронович та «Православна енциклопедія».
Але на колишньому сайті черкаського Михайлівського собору викладена інша версія. Там стверджується, що це сталося 1943 року, коли переяславці «виміняли у Черкасах мощі святого Макарія на вантажний автомобіль — полуторку картоплі».
В усних переказах фігурує пів тонни картоплі, нібито переданої Переяславу Черкаською міською управою за посередництва німецької окупаційної адміністрації.
Підтвердити документами точний обсяг картоплі, дату обміну та роль німецької влади нам поки що не вдалося. Але сама поява такої історії цілком відповідає реаліям окупації. Без дозволу окупаційної адміністрації перевезти між містами настільки помітний релігійний об’єкт було б складно.
Якщо переказ відповідає дійсності, мощі Макарія повернулися на Черкащину внаслідок бартерної угоди воєнного часу. Переяслав отримав продовольство, а Черкаси — святиню, пов’язану з історією краю.
Назвати це звичайною купівлею було б надто просто. Для голодного міста картопля могла означати врятовані життя. Для черкаської православної громади мощі Макарія мали значення, яке неможливо виміряти грошима.
Вісім десятиліть у Черкасах
Після перевезення до Черкас мощі встановили у Троїцькій церкві. У часи хрущовських гонінь храм закрили, а згодом знищили. 1965 року святиню перенесли до єдиної на той час діючої в місті церкви Різдва Богородиці.
26 травня 2003 року мощі перенесли до новозбудованого Свято-Михайлівського кафедрального собору. Цю дату підтверджують як церковні джерела, так і переяславські краєзнавчі матеріали.
Нині вони перебувають у Свято-Михайлівському кафедральному гарнізонному соборі Православної церкви України. У вересні 2025 року предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній очолив тут літургію в день пам’яті Макарія.
Таким чином, святиня безперервно перебуває в Черкасах уже понад вісім десятиліть, хоча за цей час змінила три храми.
Через оглядове вікно раки відвідувачі можуть побачити фрагмент нетлінної руки святого. Повного сучасного опису стану мощей у відкритому доступі немає.
Нам також не вдалося знайти відомостей про проведення протягом останніх п’ятдесяти років комплексного антропологічного або судово-медичного дослідження останків. Немає оприлюднених рентгенівських знімків, результатів датування, детального опису травм чи сучасної фахової оцінки способу збереження тіла.
Але відсутність такого дослідження не дає підстав заперечувати належність мощей Макарію. Їхня автентичність спирається на багатовікову церковну традицію і простежувану історію переміщень. Наукове дослідження потрібне не для руйнування святині, а для глибшого розуміння життя та загибелі людини, останки якої вона зберігає.
Святий, якого не потрібно вигадувати
Російська імперська традиція намагалася представити історію Київської митрополії як частину історії Московської церкви. Разом із цією історією вона привласнювала імена святих, монастирі, книги, ікони та духовну спадщину українських земель.
Так сталося і з Макарієм. Людину, яка жила і служила в Київській митрополії, посмертно зарахували до російського церковного простору. Його називали святим «Русской церкви», хоча він загинув за вісім років до московського підпорядкування Київської митрополії.
Макарію не потрібен імперський міф. Він був православним священником Київської митрополії, служив людям на українських і білоруських землях, очолював Канівський монастир і загинув під час знищення українського міста ворожим військом.
Ми не можемо впевнено сказати, чи катували його, вимагаючи золота. Не знаємо, хто саме завдав смертельного удару. Не можемо довести, що настоятель особисто бився зі зброєю в руках.
Але знаємо, що він залишився в Каневі разом із монахами та містянами. Знаємо, що місто відмовилося підкоритися ставленику Османської імперії. Знаємо, що 4 вересня 1678 року Канів захопили, його жителів убивали, а будинки й церкви палили. І знаємо, що Макарій загинув у ці дні.
Цього достатньо, щоб бачити в ньому не лише мученика за віру, а людину, яка розділила долю своєї пастви та свого міста.
Історія української Церкви — це не лише історія молитов і богослужінь. Це також історія оборони монастирів, порятунку людей, збереження книг, мови та пам’яті. Священники й монахи не завжди стояли осторонь боротьби за рідну землю. Часто вони залишалися там, звідки інші вже тікали.
Саме тому історію Макарія потрібно не міфологізувати, а досліджувати. Потрібно шукати документи, повертатися до давніх видань, працювати з українськими, польськими, турецькими та церковними архівами. Варто провести сучасне недеструктивне дослідження мощей із дотриманням усіх релігійних вимог.
Життя Макарія Канівського ще чекає на своїх дослідників. Це історія реальної людини, реального міста і важкого часу, коли Україна знову стала полем боротьби чужих держав.
Минуло майже три з половиною століття. Але ця історія залишається зрозумілою нам і сьогодні: на українську землю знову прийшов ворог, поруч із ним знову опинилися люди українського походження, які погодилися йому служити, а Церква знову молиться за тих, хто боронить свою землю.
У черкаському соборі спочивають мощі святого Макарія — історичної постаті, духовний подвиг якої намагалася привласнити імперія. Але його життя, служіння і смерть належать історії нашої землі.
Макарій жив тут, служив тут і загинув тут. І саме такою має залишитися пам’ять про нього.
Валерій Воротник, «Антена»
