Поки в Україні триває повномасштабна війна, будь-яке згадування про «пом’якшення виїзду за кордон для чоловіків» викликає хвилю емоцій — від надії до обурення. Але щойно міністр освіти Оксен Лісовий обережно припустив, що Верховна Рада могла би розглянути дозвіл на виїзд для юнаків до 25 років, як суспільство знову опинилося перед питанням: що важливіше — безпека чи свобода?
Поки відомо виключно про ідею, яку почали обговорювати в медіа і вслід за цим заговорили окремі посадовці, при тому підкреслюючи, що рішення поки навіть не обговорюється на рівні законодавчих ініціатив. Але сам факт, що її озвучують — показовий. Бо, схоже, влада відчула: обмеження, які ще вчора здавались безальтернативними, сьогодні вимагають ревізії.
Освіта чи фронт?
Йдеться не лише про те, що молодь хоче навчатися в Польщі чи Німеччині. Йдеться про державу, яка має вирішити: чи вона готова втратити цілу генерацію освічених і мобільних людей, затиснувши її в лещатах жорстких заборон. На тлі обговорення зниження мобілізаційного віку, відвертих заяв про гострий дефіцит кадрів у війську ситуація часто більше схожа панічну спробу стримати протестні настрої в суспільстві – врешті всі, і ті хто на фронті, і ті хто в тилу, мають розуміти за я у візію майбутнього країни йде мова – військову диктатуру, що необхідна для збереження країни або демократію в країні з обмеженою державністю під чужим протекторатом. І тут розмови про віру в перемогу, зневіру чи вікторізацію ворога є зовсім недоречними. Скоріше мова про те, чи маємо и взагалі обговорювати це питання.
Але ситуація вже стає критичною – обидва взаємно протилежні рішення виглядають реалістичними. І мобілізація після шкільної лави, так і рішення про вільний перетин кордонів молоддю, (лише молоддю?) як того вимагають принципи демократії, відмовитися від яких країні сьогодні публічно неможливо.
Після двох років війни навіть патріотичні родини почали шукати «вікна», аби вивезти сина хоча б на курси за кордон. Не тому, що не люблять Україну. А тому, що не бачать гарантій — ані для життя, ані для освіти, ані для стабільного майбутнього. Суспільна втома накопичується. І держава це бачить.
Вік до 25 — компроміс чи лазівка?
У віці до 25 років юнак ще не підпадає під повноцінний мобілізаційний резерв (принаймні в логіці попередніх законів). Це — вік навчання, старту кар’єри, формування життєвих принципів. Саме ці аргументи, як свідчить міністр Лісовий, лежать в основі можливого перегляду правил виїзду. Поки що — лише на рівні «думки вголос».
Та варто спитати: а чому саме 25? Чому не 22, 24 або 18? Це цифра компромісу чи черговий запобіжник, аби зняти напругу, не змінюючи суті?
Влада боїться, що втече не лише молодь
Відомо, що після численних скандалів із виїздом артистів, блогерів та навіть капеланів, які не повернулися, влада намагається «закрутити гайки». Міністерство культури отримало публічну прочуханку, сотні чоловіків — заборону на виїзд. І тут раптом — «можемо дозволити»?
Суспільна реакція передбачувана. Для когось це — ковток повітря, для інших — зрада. Але справжній виклик — не в емоціях. А в довірі. Бо коли один тікає під видом навчання, а інший помирає на фронті, зникає те, на чому тримається армія — відчуття спільної справедливості. І чим далі, тим важче стає цю справедливість розгледіти з окопу в першій лінії оборони.
Що далі?
Наразі жодних законодавчих змін немає. Скоріше за все поки і не передбачається. Але сама розмова про можливість зміни правил — важливий маркер. Україна дорослішає. І починає визнавати: тримати всіх під замком — не стратегія, а реакція на страх.
Якщо ми хочемо виграти війну не лише на фронті, а й у головах мільйонів українців — маємо дати їм майбутнє. Але поки є лише заборона і привілеї для частини суспільства. Це викликає роздратування. До того ж одночасно і в окопі, і на передовій, і в креативному схроні, де знімають відео про «свободу вибору».Заборона дратує всіх, оскільки для одних та інших не є еквівалентом вирішення проблеми. Бо перемога — це образ глибоко індивідуальний для кожного. Це не лише піксель і окоп. Це не лише донати та волонтерство. Це — віра в те, що після війни тут буде країна, в яку захочеться повернутись. Країна, в якій хочеться жити, працювати і пов’язувати з нею своє майбутнє.