Весна 2022-го в Сіверськодонецьку була часом, коли навіть похід по хліб вимагав сміливості. Обстріл міг початися будь-якої хвилини, але Валентина все одно йшла — брала хліб не лише для себе, а й для всього під’їзду. Розуміла: у біді люди звернуться до неї.
Коли чоловік приїздив додому на ніч, родина спала на підлозі під меблями — так було хоч трохи безпечніше від уламків. А 8 березня їхній район накрив масований обстріл. Будинок трусило так, що меблі зрушилися з місця, посипалися банки, а дверцята шаф самі відчинялися.
Життя перетворилося на суцільну готовність до гіршого. Валентина навіть забронювала труну для сім’ї — просто щоб бути готовою до будь-якого сценарію.
В укритті, яке облаштував Червоний Хрест, люди отримували найнеобхідніше — матраци, подушки, трохи продуктів. Але харчів усе одно бракувало. Часом доводилося виходити у місто, хоч це було смертельно небезпечно.
Одного разу раптовий обстріл змусив їх бігти, ховаючись у під’їздах від вибухів. І в той момент у голові крутилася одна думка: цього разу вони можуть не встигнути.