Конфлікт навколо Алеї Героїв у Черкасах дедалі більше виходить за межі суперечки про облаштування військових поховань. Після інциденту з підтопленням могил, який можна розглядати як інженерну помилку, предметом протистояння стало майбутнє самого цвинтаря. Частина родин загиблих наполягає на праві самостійно визначати вигляд надмогильних споруд. Міська влада та ветеранська спільнота прагнуть створити цілісний військовий меморіал. Але журналісти «Антени», досліджуючи причини конфлікту, зіткнулися з обставинами, які змушують поставити питання не лише до міських чиновників, а й до представників територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Інженерна помилка чи привід для протистояння?
Історія з підтопленням військових поховань у Черкасах стала приводом для чергового загострення відносин між частиною родин загиблих захисників та міською владою.
Помилка, судячи з обставин, мала інженерний характер. Міська влада її визнала, ситуацію виправила та розпочала службове розслідування, щоб з’ясувати причини й відповідальних.
Здавалося б, саме так і має діяти влада, коли виявляється проблема: визнавати, виправляти, встановлювати винних.
Однак конфлікт не вичерпався. Навпаки, його межі почали розширюватися. Тепер ідеться вже не про підтоплення могил, а про принципи облаштування всього військового цвинтаря, повноваження міської влади та права родин загиблих.
І виникає запитання: чи справді причиною нинішнього протистояння є лише помилки міських служб? Чи, можливо, хтось використовує цілком зрозуміле обурення людей для тиску на міську владу?
Це питання потребує відповіді. Особливо після інформації, яку журналісти «Антени» отримали безпосередньо від родин загиблих військовослужбовців.
Алея почесних поховань чи військовий меморіал?
У центрі суперечки — принципове питання: яким має бути місце останнього спочинку українських воїнів?
Частина родин вважає, що саме вони мають вирішувати, які надмогильні споруди встановлювати на могилах близьких. І посилається на законодавство.
Міська влада та представники ветеранської спільноти мають інше бачення. Вони прагнуть створити військовий меморіал з єдиним архітектурним рішенням, який стане символом пам’яті, мужності та незламності українських захисників.
І тут виникає юридична колізія.
Адже територія, навколо якої точиться суперечка, не є Національним військовим меморіальним кладовищем. Це алея почесних поховань на міському кладовищі Черкас.
Різниця не лише в назві. Від правового статусу місця поховання залежать можливості встановлення спеціальних правил облаштування могил, застосування єдиного архітектурного рішення та обмеження індивідуальних побажань родин.
Саме ці питання мали бути врегульовані до початку поховань. І, що особливо важливо, доведені до відома кожної родини, яка обирала місце останнього спочинку свого близького.
Чи було це зроблено?
Судячи з інформації, отриманої нашою редакцією, далеко не завжди.
Що насправді говорить закон?
Законодавство в цій ситуації заслуговує на окрему увагу. Причому правові аргументи є в обох сторін конфлікту.
Стаття 25 Закону України «Про поховання та похоронну справу» передбачає право користувача місця поховання встановлювати намогильні споруди. Закон допускає їх виготовлення за індивідуальним замовленням у межах відведеного місця.
Тобто родини, які посилаються на своє право визначати вигляд надгробка, мають для цього законні підстави.
Але є й інша норма.
Стаття 23-2 цього ж закону передбачає можливість створення секторів військових поховань на існуючих кладовищах. Причому для таких секторів закон встановлює спеціальний підхід: намогильні споруди мають відповідати зразку, затвердженому органом місцевого самоврядування.
Отже, закон не забороняє місту створювати військовий меморіал з єдиним архітектурним рішенням.
Але для цього недостатньо просто назвати частину міського кладовища Алеєю Героїв. Потрібно встановити її юридичний статус, перевірити рішення міської ради, затверджену документацію та правила облаштування поховань.
І головне — з’ясувати, коли саме ці правила були ухвалені та чи були про них належним чином поінформовані родини.
Якщо людям спочатку не пояснили особливостей військового меморіалу, а згодом почали вимагати дотримання єдиного архітектурного рішення, виникає цілком закономірний конфлікт.
Не можна вимагати від людей виконання умов, про існування яких вони могли навіть не знати.
Водночас і право родини на вшанування близької людини не означає, що будь-які індивідуальні рішення автоматично мають переважати над законно встановленими правилами військового поховання.
Саме тому питання правового статусу черкаської Алеї Героїв має бути вирішене не емоціями, а документами.
Черкаси взяли на себе більше, ніж формальні зобов’язання
Під час зустрічі з родинами загиблих військовослужбовців 21 жовтня міський голова Черкас Анатолій Бондаренко звернув увагу на ще одну обставину.
За його словами, в інших містах допомога родинам нерідко обмежується компенсацією вартості надмогильних споруд у кілька десятків тисяч гривень.
Черкаси обрали інший підхід.
Місто взяло на себе не лише витрати на поховання загиблих захисників, а й облаштування та подальше утримання місць поховань коштом громади.
Звісно, це не означає, що міська влада робить родинам якусь особисту послугу. Йдеться про бюджетні кошти, які належать усім черкасцям.
Але це означає, що громада бере на себе тривалі фінансові зобов’язання, пов’язані зі збереженням пам’яті про загиблих містян.
До речі, стаття 30 Закону «Про поховання та похоронну справу» прямо покладає утримання кладовищ і секторів військових поховань на органи місцевого самоврядування за рахунок місцевих бюджетів. Тому юридично слід розрізняти обов’язкове утримання кладовища та додаткові витрати міста на створення меморіального комплексу.
А створення справді гідного меморіалу потребує значних коштів.
Це не лише надгробки. Це архітектура, благоустрій, інженерні мережі, водовідведення, озеленення, догляд і збереження всього комплексу протягом десятиліть.
При цьому фінансові можливості Черкас обмежені. Частина коштів громади, які могли б використовуватися на потреби міста, зокрема облаштування військових поховань, за твердженням міської влади, залишається заблокованою внаслідок урядових рішень.
Це окреме питання до Кабінету Міністрів.
Але чи справедливо вимагати від міста дедалі більших видатків, водночас не дозволяючи громаді повноцінно розпоряджатися власними фінансовими ресурсами?
І чи справедливо перетворювати кожну проблему на кладовищі на привід для політичного протистояння, навіть коли влада визнає помилки та усуває їх?
А де в цій історії держава?
Є обставина, про яку в суперечках навколо військового цвинтаря згадують значно рідше.
За законом держава також має безпосередні зобов’язання перед родинами загиблих військовослужбовців.
Стаття 15 Закону «Про поховання та похоронну справу» передбачає участь Збройних сил та інших державних органів в організації поховань, допомогу родинам і компенсацію витрат на ритуальні послуги та спорудження надгробків у встановленому урядом порядку.
Тобто поховання військовослужбовця — це не виключно проблема місцевого самоврядування.
Держава не може обмежувати свою участь лише оформленням документів, перекладаючи фактичну організацію та фінансування на місцеві громади.
У Черкасах значну частину цих витрат добровільно взяло на себе місто.
Але хто безпосередньо спілкується з родинами загиблих під час оформлення документів? Хто пояснює їм процедуру поховання? Хто узгоджує організаційні питання?
І ось тут журналісти «Антени» зіткнулися з досить неприємними обставинами.
Працівники ТЦК у приміщенні райвиконкому. Кому вони підпорядковуються?
У приміщенні Придніпровського районного виконавчого комітету Черкас працює підрозділ, який виконує функції, пов’язані з оформленням поховань загиблих військовослужбовців.
Але його працівники — не службовці міської ради.
Це представники територіального центру комплектування та соціальної підтримки — ТЦК та СП.
Для пересічної людини така організаційна відмінність може бути зовсім неочевидною.
Родина приходить до приміщення районного виконкому, спілкується з посадовцями, оформлює документи. І цілком природно сприймає цих людей як представників місцевої влади.
Насправді ж вони підпорядковуються військовому керівництву.
Журналісти «Антени» неодноразово отримували скарги від родин загиблих на поведінку працівників цього підрозділу.
Люди розповідали про некоректне спілкування, байдужість, ігнорування звернень.
І це відбувалося в ситуаціях, коли люди переживали смерть найближчих, перебували в розпачі та потребували передусім людяного ставлення.
Ми звертали увагу міських чиновників на ці скарги.
У відповідь чули фактично одне: працівники підрозділу не підпорядковуються міській раді, тому впливати на їхню поведінку може лише військове керівництво.
Виходить дивна ситуація.
Люди приходять до міської установи, але міська влада не контролює роботу тих, хто там із ними спілкується.
А претензії зрештою адресуються саме міській владі.
Проте найнеприємніше навіть не це.
Чи пояснювали родинам, на якому саме цвинтарі вони ховають своїх близьких?
Під час спілкування з родинами загиблих журналісти «Антени» отримали інформацію, яка дозволяє припустити, що одна з головних причин нинішнього конфлікту виникла ще на етапі оформлення поховань.
Йдеться про інформування родин щодо умов облаштування могил.
Людям, які обирали місце поховання близької людини, мали б чітко пояснити різницю між традиційним цивільним похованням і похованням у військовому меморіальному секторі.
Якщо на певній ділянці передбачене єдине архітектурне рішення, родина повинна знати про це заздалегідь.
Знати, що там планується встановлення однотипних надмогильних споруд.
Що основним символом військового поховання має стати козацький хрест — не стільки як релігійний атрибут, скільки як історичний символ українського воїнства, мужності та незламності.
Що традиційні елементи облаштування могил — лавочки, столики, індивідуальні огорожі — можуть не відповідати затвердженій концепції меморіалу.
І що родина має розуміти ці умови ще до ухвалення остаточного рішення.
Натомість, за інформацією, отриманою нашою редакцією, частина родин не мала такого розуміння.
Деякі люди були переконані, що зможуть облаштувати могилу близької людини у звичний спосіб — із традиційним пам’ятником, огорожею, лавочкою та столиком.
І лише згодом зіткнулися з вимогами єдиного архітектурного рішення.
Як таке могло статися?
Чи пояснювали працівники ТЦК родинам особливості поховання саме на цій ділянці кладовища?
Чи були вони взагалі належним чином поінформовані про затверджену містом концепцію?
Чи існувала процедура письмового ознайомлення родин із правилами облаштування поховань?
І хто відповідав за її виконання?
За отриманими редакцією свідченнями, йдеться не про один випадок непорозуміння.
Якщо ця інформація підтвердиться, ми матимемо справу із системною проблемою.
Причому проблема може полягати як у звичайній службовій некомпетентності, так і в неналежній організації роботи відповідальних посадових осіб.
Але не можна виключати й свідомого ігнорування необхідності належного інформування родин.
Саме це й потрібно встановити службовим розслідуванням.
Адже якщо родини роками перебували у впевненості, що мають право на традиційне облаштування могил, а тепер дізнаються про інші правила, то хто створив передумови для нинішнього конфлікту?
Невже відповідальність за це має нести виключно міська влада?
Чому службове розслідування потрібне насамперед у ТЦК?
Міська влада вже проводить службове розслідування обставин підтоплення могил.
Це правильно.
Але чи не настав час військовому керівництву провести власну перевірку роботи представників ТЦК, які займаються питаннями поховань у Черкасах?
І не формальну перевірку, що закінчиться черговою відпискою.
Потрібно встановити, хто саме спілкувався з родинами, які роз’яснення надавалися, чи були письмові матеріали, чи узгоджувалися умови поховання та облаштування могил.
Варто опитати самі родини.
Причому не лише тих, хто сьогодні активно виступає з претензіями до міської влади, а й тих, хто раніше скаржився на роботу представників ТЦК.
Потрібно з’ясувати, чи була належна взаємодія між військовими службовцями та міськими структурами, відповідальними за кладовище.
І найголовніше — чи не виникла нинішня ситуація внаслідок того, що різні установи фактично перекладали відповідальність одна на одну.
Законодавство визначає участь державних органів у забезпеченні поховання військовослужбовців. Але конкретний обсяг обов’язків працівників черкаського ТЦК щодо роз’яснення архітектурних умов має бути встановлений за їхніми посадовими інструкціями, відповідними наказами та документами про взаємодію з міською владою.
Без цього передчасно говорити про доведену службову провину конкретних осіб.
Але підстави вимагати перевірки, на нашу думку, вже є.
Родини загиблих і ветерани. Чому їхні погляди розійшлися?
Зустріч у Черкаській міській раді 21 жовтня виявила ще одну проблему.
Погляди частини родин загиблих і представників ветеранської спільноти на майбутнє військового цвинтаря суттєво відрізняються.
І це, мабуть, найболючіша частина всієї історії.
Родини хочуть мати можливість самостійно вирішувати, яким буде місце останнього спочинку їхньої близької людини.
Це зрозуміле бажання.
Для матері, дружини чи дітей могила — насамперед місце особистої пам’яті, скорботи та спілкування з тим, кого вже немає поруч.
Але для військових, які втратили побратимів, військовий цвинтар має ще одне значення.
Це місце пам’яті про людей, які разом захищали країну, жили за законами військового братерства і загинули, виконуючи свій обов’язок.
Саме тому ветерани прагнуть бачити тут військовий меморіал, а не звичайне цивільне кладовище з індивідуальними надгробками, огорожами, лавочками та столиками.
І ця позиція також заслуговує на повагу.
Чи можна поєднати два настільки різні бачення?
Можна. Але для цього потрібно перестати сприймати будь-яке заперечення як ворожість, а будь-яку вимогу — як безумовне право.
Меморіал має бути спільним простором пам’яті. Але його правила повинні бути законними, зрозумілими та однаковими для всіх.
А найголовніше — люди мають знати про них заздалегідь.
Чи можуть родини загиблих ставати інструментом чужого впливу?
Є ще одне питання, яке ми не можемо обійти.
Родини загиблих військовослужбовців змушені взаємодіяти з державними та військовими установами не лише під час поховання.
Від оформлення документів, підтвердження обставин загибелі, проходження встановлених процедур залежить реалізація їхніх прав на державні виплати, соціальні гарантії та пільги.
ТЦК та СП беруть участь у частині цих процедур, хоча рішення щодо виплат ухвалюють уповноважені органи відповідно до законодавства.
Отже, родини перебувають у ситуації тривалої адміністративної залежності від належної роботи військових установ.
І тут виникає надзвичайно неприємне запитання.
Чи можуть окремі посадовці, використовуючи свій службовий статус і довіру родин, впливати на їхнє ставлення до міської влади?
Чи не стають люди, які пережили найстрашнішу втрату, об’єктом маніпуляцій?
Чи не використовує хтось їхнє обурення для роздмухування конфлікту, який уже давно вийшов за межі інженерної помилки?
Ми поки не маємо достатніх доказів, щоб стверджувати, що такі дії справді відбуваються або координуються конкретними посадовцями.
Але отримана редакцією інформація змушує поставити ці питання публічно.
І військове керівництво мало б бути не менш зацікавленим у відповідях, ніж міська влада та самі родини загиблих.
Тому що йдеться не лише про репутацію окремих службовців.
Йдеться про довіру до держави з боку людей, які віддали їй найдорожче.
Як вийти з конфлікту?
На нашу думку, починати потрібно не з чергової емоційної зустрічі та взаємних звинувачень.
Потрібно нарешті встановити чіткі правила.
Міська влада має оприлюднити всі рішення, які визначають правовий статус Алеї Героїв, затверджену архітектурну концепцію, порядок облаштування могил і документи, що регулюють взаємодію з ТЦК.
Якщо ділянка юридично не оформлена як сектор військових поховань, це питання необхідно вирішувати у встановленому законом порядку.
Але будь-які нові правила не повинні автоматично позбавляти родини вже набутих прав.
Водночас військове керівництво має перевірити роботу працівників ТЦК, які брали участь в оформленні поховань.
Необхідно встановити, яку інформацію отримували родини, хто відповідав за її повноту і чому сьогодні люди по-різному розуміють умови поховання на одній і тій самій ділянці.
До обговорення майбутнього меморіалу мають бути залучені і родини загиблих, і ветеранська спільнота, і фахівці з архітектури та меморіалізації.
Окремо слід розв’язати питання вже здійснених поховань, щодо яких могли виникнути обґрунтовані очікування родин на індивідуальне облаштування.
І нарешті, необхідно чітко розмежувати відповідальність державних військових установ та міської влади.
Бо нинішня ситуація, коли одна установа оформлює документи, інша фінансує поховання, третя відповідає за соціальні гарантії, а претензії зрештою адресуються міському голові, навряд чи може вважатися нормальною.
Хто відповість за втрачений спокій?
Військовий цвинтар — не місце для політичних ігор.
І тим більше не місце для з’ясування стосунків між чиновниками різних відомств.
Тут поховані люди, які загинули за Україну.
Їхні родини мають право на повагу, правдиву інформацію та гідне ставлення.
Ветерани мають право вимагати належного вшанування пам’яті своїх побратимів.
А громада Черкас має право знати, як використовуються її кошти, хто відповідає за облаштування військового меморіалу і чому навколо нього постійно виникають конфлікти.
Міська влада повинна відповідати за свої помилки. Зокрема й за інженерні прорахунки під час облаштування кладовища.
Але чому вся відповідальність за нинішній конфлікт має покладатися виключно на неї?
Хто відповідає за роботу військових службовців, які безпосередньо спілкуються з родинами загиблих?
Хто мав пояснити людям особливості військового поховання?
Чому частина родин лише тепер дізнається про обмеження, які, за задумом організаторів меморіалу, мали діяти від самого початку?
І чи немає серед тих, хто сьогодні активно підтримує протистояння, людей, яким його продовження з якихось причин вигідне?
Це незручні питання.
Але ставити їх необхідно.
Бо найбільш огидним у цій історії було б навіть не підтоплення могил через інженерну помилку.
Найогиднішим було б, якби з’ясувалося, що горе родин загиблих українських воїнів хтось свідомо використовує як інструмент тиску, службових маніпуляцій або політичної боротьби.
І саме тому розслідування потрібне не лише в міській раді.
Воно потрібне і в системі ТЦК та СП.
А родини загиблих, ветерани та громада Черкас мають право знати його результати.