30 липня світ відзначає Всесвітній день протидії торгівлі людьми. День, покликаний нагадати, що навіть у ХХІ столітті є ті, хто бачить у людині не громадянина, не особистість, а ресурс, біологічну одиницю, яку можна переміщати, примушувати, ламати.
Черкаси, ранок 30 липня
Звичайний процес: у супроводі поліції, але без її втручання, представники територіального центру комплектування (ТЦК) прочісують місто. У фокусі — чоловіки призовного віку. Жодного значення не мають:
- наявність обліку,
- статус військовозобов’язаного,
- стан здоров’я,
- посвідчення внутрішньо переміщеної особи (ВПО).
- інші суттєві фактори.
Два критерії — стать і вік. Все. Без ухвали суду, без обґрунтування, без повістки – примусова посадка в бус, доставка в ТЦК, звідти — на ВЛК. Люди без телефона, без права зателефонувати, без документів, без медичної історії, без адвоката і без рідних — опиняються в медзакладі в ролі затриманих, але без процесу.
Це — не припущення. Це — факт.
Що це, якщо не викрадення?
З погляду національного і міжнародного права, маємо ознаки:
- ст. 146 ККУ — незаконне позбавлення волі,
- ст. 365 ККУ — перевищення службових повноважень,
- ст. 29, 33, 55, 64 Конституції України — особиста свобода, вільне пересування, право на судовий захист,
- ст. 5 Європейської конвенції з прав людини — право на свободу і безпеку особи,
- Палермського протоколу ООН (2000) — який трактує перевезення та утримання особи з примусом і без згоди як торгівлю людьми,
- Женевських конвенцій, що забороняють недбале або насильницьке поводження з хворими й вразливими цивільними особами в умовах збройного конфлікту.
А якщо особа хворіє?
Якщо є гострі захворювання?
Якщо вона потребує лікування?
Ніхто не чує. Бо “не встиг донести довідки” — це не аргумент. Бо не дали часу. Бо не дали зателефонувати.
Бо просто вкрали з вулиці, не поцікавившись тим, що планувала людина на цей день, вважаючи себе не ухилянтом, а цілком законослухняним та зразковим громадянином.
Смерть замість “почесного обов’язку”
Сьогодні в Черкасах один із «бусифікованих» чоловіків спробував покінчити життя самогубством, вистрибнувши з вікна лікарні, де проводилося ВЛК. Врятувало те, що внизу був дах першого поверху — «лише» переломи. У Миколаєві — смерть. Людина втекла від ТЦК і стрибнула з мосту.
Чому перед “почесним обов’язком” люди обирають самогубство?
Бо цей обов’язок перетворився на страх, тиск, невідомість, ізоляцію, втрату гідності. Бо служба не виглядає як шлях воїна, а як депортація без вироку на невизначений термін.
Це злочин.
Чи потрібна Україні така мобілізація?
Очевидно — ні. Бо вона не ефективна, не правова, не патріотична. Вона не мотивує, а лякає.
Це не зміцнення обороноздатності, це — розгойдування політичної ситуації.
Бо кожен такий випадок — удар по довірі до держави.
Коли ТЦК поводяться як репресивні структури, а поліція стоїть поряд — але мовчить, це руйнує єдність.
Я не толерую ухиляння. Я не толерую корупцію. Я написав десятки викривальних матеріалів про корупціонерів. Але мітинг із дітьми, матами й картонками був явною провокацією. Організатори ніби свідомо підставляли неповнолітніх під кримінальну статтю за хуліганство – нецензурні вирази в публічному місці, зафіксовані на тисячі камер самими мітингувальниками.
А сьогодні — нова хвиля. Бусифікація.
І тут уже не йдеться про юридичну чистоту чи моральність. Йдеться про політичну помилку, що може коштувати дуже дорого. Бо дискредитація держави — це не лише вкиди ворога. Це — дії всередині країни.
Служба має бути вибором, а не пасткою
Мобілізація — не повинна виглядати як викрадення.
Служба має бути високооплачуваною роботою з гідними умовами, страховкою, гарантіями, компенсаціями.
Людина має йти, бо хоче, а не боїться. Бо усвідомлює, що захищає Батьківщину, а не тікає від “людоловів”.
Післямова
30 липня ми не просто згадуємо про боротьбу з торгівлею людьми. Ми повинні визнати: бусифікація – це пряма загроза не лише правам громадян, а й національній безпеці. Якщо держава, прикриваючись війною, перетворює захист на насильство, то люди самі перестануть захищати цю державу.
Мобілізація — не повинна виглядати як викрадення.
Інакше країна сама кидає тінь на власну свободу.
30 липня — день, коли країна має подивитися в дзеркало.
Бо якщо те, що ми робимо з людьми, нагадує торгівлю людьми —
то ми вже програли, незалежно від того, що кажуть офіційні зведення.
Автор: Валерій Воротник
Ілюстрація згенерована GPT