Минулого тижня ми стали свідками ситуації, яка могла стати першим кроком до внутрішнього вибуху. Вочевидь, маємо справу з продуманою і добре координованою провокацією — йдеться про появу неповнолітніх із провокаційними плакатами, включно з нецензурною лексикою, в центрі столиці синхронно з іншими містами країни. Удар був спрямований не лише в суспільну мораль, а в саму владу — точніше, в реакцію силових структур. Із ціллю сформувати просту, але емоційно заряджену картинку: «поліція б’є дітей за плакати — отже, Зеленський = Янукович».
Читайте Також: Трампізм без Трампа: як антикорупційні протести в Україні формують нову політичну ідентичність
Цей сценарій — класичний для підриву стабільності у момент, коли суспільство виснажене війною, мобілізацією, втратами, безпорадністю інституцій. Уявіть, як тонко все було розраховано: крок поліції у бік навіть м’якої репресії — і ми мали б хвилю паралелей із 2013 роком. На щастя, цього разу поліція вирішила «відморозитися». Але наступного разу нам може так не пощастити.
Поліція, за великим рахунком, поступила також проти правил, оскільки проігнорувала сам факт дій, які за українським законодавством мають ознаки хуліганських. Мова про нецензурні вирази на плакатах, задіяні в процес малолітні тощо. На противагу до масових випадків “бусифікації” за участю не лише представників ТЦК, але й поліції, це виглядає трохи супрречливо.
Повзуча дестабілізація
Сценарій, який готувався — не просто деструктивний. Він міг би спричинити неконтрольовану хвилю обурення. Уявімо, що протести, які готуються під нібито антикорупційними гаслами, раптом підхоплює умовна «партія ухилянтів» — ті, хто за будь-яку ціну хоче уникнути мобілізації. А до них автоматично доєднаються найближчі — мами, дружини, родичі. Люди, які хочуть «повернути сина, чоловіка, брата додому». Ідеальний ґрунт для популізму та маніпуляцій.
А тепер згадайте ще один тривожний факт: багато з тих, хто зараз на фронті, демонструють повне несприйняття будь-яких протестів у тилу. Вони бачать у цьому зраду. І якщо ці два табори зіштовхнути лобами — матимемо громадянський конфлікт. Не гіпотетичний, не у стилі «все обійдеться». А справжній. І катастрофічний.
Параліч інституцій і токсична гра з Радою
Ще одна лінія протистояння — навколо парламенту. Попри офіційні заяви про консолідацію влади, НАБУ вже змушене працювати в ручному режимі: без різких рухів, без «підриву системи». Очільник бюро у нещодавньому інтерв’ю чітко сигналізував про співпрацю з Офісом президента. Але будь-який крок у сторону — законопроєкт, ініціатива, розслідування — впирається в опір парламенту. Того самого, де досі активні залишки «старих еліт»: від Юлії Тимошенко до різнокольорових екс-регіоналів. Імовірність бунту серед «Слуг» — реальна. Провал голосування є реалістичним сценарієм цього тижня.
Тому найбільш логічний, хоча й ризикований крок у відповідь — розпуск Ради. Це міг би бути сигнал перезавантаження. Але поки що це лишається у сфері припущень. І не факт, що дострокові вибори принесуть кращий парламент.
Український трампізм — фантом чи реальна загроза?
Проблема ще глибша. Суспільство стрімко радикалізується. І саме ті групи, які формують нинішнє електоральне поле — ухилянти, ті, хто не хоче мобілізуватися, ті, хто чекає на допомогу, але не хоче відповідальності — і є найбільш чутливими до популістських меседжів. Їх можна охарактеризувати як електорат «українського трампізму»: недовіра до держави, вимога простих відповідей на складні питання, культ «антисистемності».
Якщо ця енергія отримає політичну репрезентацію — ми матимемо повноцінну хвилю праворадикального популізму. І тоді нинішня криза виглядатиме лише прелюдією.
Гра за старими правилами — шлях у прірву
Найголовніше — це розуміння, яке, здається, ще не до кінця прийшло до керівництва держави. Грати за тими самими правилами, що й у 2019 чи навіть 2022 — більше не вийде. Влада має змінитися, і змінити не лише риторику, а механіку ухвалення рішень. Потрібна реальна антикризова платформа. Але… щось підказує, що часу на це вже немає.
Висновок: чудо або катастрофа
Ми на порозі системної кризи, в якій одна помилка — і країна впаде в прірву внутрішнього конфлікту. І врятувати нас може лише чудо — тобто сукупність неймовірних збігів, розумних рішень і політичної мужності. Але поки що у цій формулі бракує головного — готовності до радикальної зміни курсу. І годинник тікає.
Автор: Валерій Воротник