Політичні теракти рідко є діями великих стратегів. Найчастіше виконавцями стають люди прості, вразливі, з власними болями й розчаруваннями. Їхня рука — це лише інструмент у руках тих, хто стоїть у тіні.
Простий хлоп із Карпат
Григорій Мацейко, виконавець убивства польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького у 1934 році, був далеким від статусу елітного члена ОУН. Сільський хлопець із Карпат, без особливої підготовки, він став «зручним виконавцем». Його привезли до Варшави, дали пістолет, вказали маршрут і ціль.
Досі тривають дискусії: чи не було це вбивство внутрішньою диверсією, що підставила ОУН під жорстку репресивну машину польської влади. Адже наслідком стали масові арешти й придушення українського руху.
Хлопець із Дніпра
Замах на Ірину Фаріон здійснив юнак із Дніпра. Його минуле не пов’язане зі структурованими радикальними організаціями. Він мав ідеологічні захоплення, тяжів до радикальних ідей, але не був активним чи помітним діячем.
Саме такі люди — найзручніші виконавці: трохи відірвані, трохи розчаровані, трохи самотні. Їм легко «підкинути» місію — переконати, що всі їхні проблеми походять від конкретного політика.
Батько зниклого
Вбивця Андрія Парубія — чоловік, чий син зник безвісти на війні. Офіційних мотивів наразі небагато, але очевидним є його стан: відчай, біль, безсилля. Це — ідеальна точка для маніпуляцій. На ній легко грати — шантажувати долею близької людини, спрямовуючи відчай у політично потрібному напрямку.
Паралелі та технологія спецслужб
- Не елітні виконавці — не провідники, а «звичайні» люди.
- Внутрішня вразливість — фрустрація, ідеологічні пошуки, біль за сина.
- Зовнішнє спрямування — хтось дав зброю, вказав ціль, сформував легенду.
- Вигода для замовників — дискредитація руху (1934), поляризація (Фаріон), удар по символу Майдану (Парубій).
Що спільного в цих політичних вбивствах?
Жертви не грали ключової ролі в політиці на момент вбивств, але були певною мірою культовими особами, прізвища яких відомі в суспільстві і викликали беззаперечний медійний інтерес.
кожна жертва не мала беззаперечного політичного образу, не була ключовою політичною фігурою, а медійний простір вміщував достатньо інформації для виникнення дискусії, яка б відволікала увагу суспільства від сенсу самого вбивства.
Виконавці політичних убивств часто — лише пішаки. Простий хлоп із Карпат, юнак із Дніпра, син військового, батько зниклого — всі вони не мали ресурсів чи власної політичної сили. Але хтось переконав їх, що смерть «винного» — це вихід із їхніх проблем.
Це класична технологія спецслужб: не створювати вбивць із нуля, а знаходити тих, хто вже на межі відчаю, і скеровувати їхню руку. Саме тому аналізувати образи виконавців — не менш важливо, ніж шукати справжніх замовників.
Валерій Воротник