За Телебачення! Не чокаясь

Телебачення в Україні, я маю на увазі ефірне, переживає кризу. За останній рік кількість людей, що отримують інформацію про суспільно-політичне життя в основному з телеекранів, скоротився з 85 до 30%. Натомість зросла частка соціальних мереж. Там, в свою чергу, значно впав рейтинг Фейсбуку, що значно поступається Телеграм. Взагалі, кількість осіб, які новини отримують із соціальних мереж, 63%. А от телеграм-канали в якості джерела інформації використовують 48% українців.

Це не стаття для газети, тому я не буду заморочуватися посиланнями на джерела інформації. Тим більше, що я про це писав минулого тижня. Та й сьогодні я не про це.

Кілька місяців тому Національна рада з питань телебачення та радіомовлення оголосила по всій країні конкурси на місцеве та регіональне мовлення. Раніше, до великої війни, на один передатчик подавали кілька компаній, відбувалися баталії, і далеко не завжди публічні. Тепер ми маємо зовсім іншу історію: на майже півтори сотні програм в МХ-5 подали свої заявки лише 78 мовників. Майже вдвічі менше, ніж місць в телепросторі.

Ми можемо довго сперечатися, чому так сталось і хто винен. Простіше за все списати цю ситуацію на розвиток технологій, де лінійне телебачення вже років десять як упевнено починало програвати іншим інформаційним технологіям. Але у нас ситуація інша.

Занадто зарегульована державою інформаційна сфера, де майже монопольне становище перед війною обіймали медіа, що належать олігархам, потім телемарафон, а зараз же, вмикаючи Т2 ми маємо велику кількість пустих каналів, до півтора десятки тематичних і стільки ж близнюків, що транслюють телемарафон.

Я не можу знайти логічне пояснення, навіщо транслювати однакові програми, витрачати чималі кошти на це замість того, щоб скоротити кількість працюючих мультиплексів, розподіливши на час війни всі існуючі медіа в них? Не знаю. Це питання не те щоб риторичне, я особисто знаю відповідь, але воно не публічне.

Телебачення як медіа зникає. Точніше – практично зникло. Держава втратила можливість контролю над інформростором і навряд чи зможе це зробити завдяки європейським нормам регулювання в цій сфері. Бажання закрити Телеграм? Ок, але поцікавтеся досвідом ворога. Навіть він не знайшов ліків від VPN.

Мені сподобалася фраза, яку я прочитав щойно в одному закритому ТГ каналі, суть якої полягала в висловленні співчуття більшості мешканців області, що змушені тепер дивитися телемарафон і перестали цікавити медійників, які або припинили діяльність у регіонах, або перейшли в інші форми створення контенту.

Десять років тому навіть у невеличкому Жашкові була власна телекомпанія. В Умані, Смілі, Каневі…. Тепер на ці міста немає охочих робити аудіовізуальні медіа. Мені особисто від цього сумно, хоча я добре розумію цей сублімований простір. Так, я медійник, для якого газети та телебачення були основою життя протягом… Страшно сказати, 33 років… Але це не є головним в житті. По кількості “головняка” безумовно. Це не було бізнесом і завжди поєднувалося з іншими видами діяльності, де, на щастя, я завжди добирався певного рівня успішності. Але це про мене. Я добре знаю багатьох своїх колег і точно знаю, на скільки ця реальність є для них жахливою. І, врешті, українське суспільство мало б висловити хоча б вдячність за те, що вони робили, щоб країна стала такою, як є сьогодні.

Наше суспільство втрачає найдорожчі надбання, серед яких демократія, плюралізм думок, свобода слова… І це дуже сумно. Зовсім не по-європейські. Але, принаймні, є привід підняти келихи і не чокатися.

Валерій Воротник, журналіст

Один коментар до “За Телебачення! Не чокаясь”

  1. Це підкреслює зміщення інформаційних переваг українців та відображає ширший тренд глобалізації та цифрової трансформації.

Коментарі закриті.