За свою каденцію він по кілька разів об’їздив всі найвіддаленіші села свого округу. Зустрічався з їхніми мешканцями, вдаватися у їхні проблеми, намагався допомогти. Навіть, війна не стала на заваді таких зустрічей. Саме тому слово «народний» в його характеристиці, як депутата Верховної Ради, є ключовим, бо уособлює в собі не тільки простоту й щирість у спілкуванні, а й повагу до народу, який восени 2021 року переважною більшістю голосів делегував його до вищого законодавчого органу України. Віталій Войцехівський не боїться труднощів й працює сьогодні в одній із найвідповідальніших спеціальних комісій по правам захисту внутрішньо-переміщених осіб. А ще він без будь-якого остраху говорить на різні теми із журналістами…
– Віталію Олександровичу, одне з найактуальніших запитань, яке наразі ставлять політикам, коли врешті-решт закінчиться війна? Що думаєте з цього приводу?
– На превеликий жаль, сьогодні цього не знає ніхто. Тим більше після недавніх ворожих атак на Київ та інші міста нашої країни. Проте мирний процес, хоча й повільно, а все-таки триває. Кожному з нас хочеться, щоб мир настав уже цієї доби, але переговори про закінчення російсько-української війни, про які пів року тому ми ще й думати не могли, все одно вже йдуть. Обговорюються конкретні деталі угоди: території, заморожені активи, ресурси, військовий баланс, компроміси сторін, взаємні поступки тощо. З огляду на те, що війна продовжується вже одинадцять років, певного прогресу все ж досягнуто. Хочеться, щоб до кінця року перемир’я настало. Але давати прогнози — річ невдячна. Поживемо-побачимо…
– Крім щоденної роботи по захисту внутрішньо-переміщених осіб Ви досить часто їздите на фронт. Допомагаєте нашим воїнам. Зустрічаєтеся з виборцями. Працюєте в тимчасовій слідчій комісії з питань розслідування можливих фактів порушення законодавства у сферах культури, туризму та спорту. А в рідній Золотоніській громаді часто буваєте?
– Звичайно. Я завжди в курсі місцевих подій. Приміром, у травні зустрічався із головами квартальних комітетів, які є активними представниками органів самоорганізації населення. Обговорили з ними цілу низку нагальних питань щодо покращення місцевого благоустрою. Встиг побувати й на святі Останнього дзвоника, де поспілкувався з цьогорічними випускниками громади. А нещодавно з керівництвом Піщанської агрофірми «Маяк» наша громадська організація «ВПО України» передала захисникам автомобіль, завдяки якому, сподіваюся, буде врятовано життя не одного воїна.
– Віталію Олександровичу, відтоді як у районах утворилися територіальні громади й вони стали самостійними в управлінні, які функції виконують у державі такі інституції як районні ради, від яких сьогодні не залежить ні розвиток ОТГ, ні робота агропромислового бізнесу?
– Ніякі. Районні ради вже давно перетворилися в рудимент. Від них нічого не залежить. Й утримувати їх сьогодні, в умовах воєнного часу, нераціонально. А тому я абсолютно переконаний, що їх потрібно ліквідувати. Та й замість районних військових організацій доцільніше й ефективніше працювали б префектури. Думаю, що з часом так і буде.
– Про Ваші непрості стосунки з обласними чиновниками ходить чимало всіляких чуток. Як Ви самі можете їх прокоментувати?
– Напевно, якби я закривав очі на всякі зловживання обласного керівництва й замовчував їх, то стосунки з ним в мене були б ідеальними. Але тоді я чинив би проти власної совісті. Хіба можна нормально реагувати на той факт, що обласна військова адміністрація «розпіарила» себе по всіх ЗМІ забезпеченням ветеранів війни квартирами з урочистим перерізанням стрічок і врученням мешканцям ключів, а як з`ясувалося, той будинок у Золотоноші дотепер не введений в експлуатацію. І з цієї причини його мешканці не можуть заключити угоди на постачання ні електроенергії, ні газу. Схожа ситуація сталася і в Каневі з комплексом «Shevchenko Hub», який міг би стати центром паломництва українців. Готовий він майже на 100 відсотків й щороку на його утримання витрачаються неабиякі кошти, а в експлуатацію його протягом трьох років так і не ввели. Та й із Національним Шевченківським заповідником, якому вже виповнилося 100 років, є ціла низка проблем, котрі треба негайно вирішувати. А обласні чиновники згадують про нього тільки двічі на рік — в день народження Тараса Шевченка та в день його перепоховання. Словом, питань у мене до обласних чиновників і зокрема до пана Табурця дуже багато…
– Віталію Олександровичу, як Ви ставитеся до того, що деякі Ваші колеги пропонують закрити Телеграм-канал?
– Взагалі-то я за свободу слова. І якщо будь-який засіб масової інформації працює в правовому полі й не порушує Закон про пресу, то він має право на існування. Але, чесно кажучи, мене дуже непокоїть суцільна безграмотність, яка заполонила інтернет. Взяти той же Facebook. Інколи складається таке враження, що люди, які в ньому щось коментують, ніколи не ходили до школи й зовсім не знають правопису. Я вже не говорю про нецензурщину й про моральні якості тих, хто просто так може очорнити будь-яку людину. Вони знають, що ніякої відповідальності за це не понесуть й спокійно роблять свою чорну справу. Добре, якщо їхні жертви морально загартовані й не зважають на них уваги. А якщо в них слабка психіка? Недаремно ж говорять, що словом можна і ранити, і навіть убити. Та ще тепер, коли в суспільстві така напруга! У нас же наразі багато розвелося і «суддів», і «прокурорів», які вважають, що безкарно можуть судити інших. Не думаючи про те, що зверху вниз дивитися на людину можна тільки тоді, коли їй треба допомогти піднятися. А тому, думаю, що прийшов час створити якийсь механізм, який би відстежував і фільтрував не тільки безграмотні тексти, а й поширення відвертої брехні, наклепів чи неправдивих чуток. Інколи, подібні публікації нагадують мені російське ІПСО. Суспільство повинне очищатися від бруду і в душах, і в головах, і у вчинках…