У мережі знову з’явилися анонімні публікації, дивні «розслідування» та оплачена реклама, спрямована проти народного депутата Віталія Войцехівського. Зміст цих матеріалів нагадує вже знайомі кампанії чорного піару: однотипні картинки, «аналітика» сумнівного походження, експерти, яких ніхто не знає, та агресивні заголовки, що більше схожі на політичні інструктажі, ніж на журналістику.
Постає питання — навіщо все це потрібно саме зараз?
Войцехівський — не новачок у політиці. Колишній міський голова невеликого міста, людина, яка зайшла в парламент як мажоритарник, а не завдяки закритому списку. Він справді балотувався від «Слуги народу», але швидко зрозумів, що шлях, яким рухається керівництво партії та ОП йому не підходить. Вийшов з фракції, не влаштовував демаршів, не торгувався за крісла й вплив, просто перестав бути частиною політичної вертикалі. Мандат при цьому залишив за собою — закономірно, адже його обрали люди, а не партія.
І ось саме цього, здається, йому пробачити не можуть. В умовах, коли політичний простір намагаються форматувати під однакові стандарти поведінки, будь-який прояв автономності сприймається ледь не як виклик системі. На мажоритарників, які не підпорядковуються центру, дивляться як на відхилення від норми. І в такі моменти проти них часто застосовують майже офіційний інструмент української політики — чорний піар.
Є й ширший контекст. Україна входить у складну політичну турбулентність. Після відставки Єрмака почали хитатися конструкції, які роками працювали за неписаними правилами. Саме зараз на поверхню виходить величезний корупційний скандал, так званий «міндічгейт». За чутками та численними інсайдами, на плівках — не лише енергетики. Там фігурують і військові, і чиновники, і мери великих міст, де проходили бюджети. Кажуть, що ця система працювала роками: кому — політичний дах, кому — «непомічання» правоохоронців, кому — потрібні рішення. А кому — нічого, окрім тиску.
Ті, хто не був частиною цієї неформальної архітектури, нерідко ставали мішенню. Особливо ті, хто дозволяв собі власну позицію або критикував намагання централізувати все під один кабінет. Саме таких сьогодні знімають з політичної шахівниці в першу чергу — незалежних журналістів, медіа, депутатів, мерів.
У цьому сенсі Войцехівський — зручний об’єкт атаки. Він не з команди Банкової, не пов’язаний з великими групами впливу, не має доступу до медійних ресурсів. Дискредитувати його нескладно, і це не викличе великих ризиків для організаторів кампанії. Тим більше, що навколо «міндічгейту» накопичується стільки запитань, що суспільну увагу бажано хоч чимось перевести вбік.
Нинішній вал замовних матеріалів виглядає як спроба саме такої підміни тем. Поки всі обговорюють чужі «гріхи», у влади є шанс зіскочити з власних відповідей. Така логіка в українській політиці працювала не один рік: якщо назріває скандал — запускається чорнушна кампанія проти когось третього.
Зрозуміло, Войцехівський — не ідеальний політик. Його можна критикувати, як і будь-якого представника влади. Але поява анонімних «джерел», синхронних медійних зливів і дорогих рекламних кампаній завжди свідчить про інше — про страх. Адже коли людину атакують настільки нав’язливо, це означає, що вона не лягла під систему. Має хребет. А це в нинішній моделі влади — майже кримінальний злочин.
Особливо комічно виглядає те, як організатори кампанії навіть не приховують платну природу процесу. Під постами гордо світиться: «Реклама. Оплачено рекламодавцем». Наче мітка: «Так, це чорнуха. Так, ми за це заплатили. Так, нам байдуже, що про це подумають».
І зрештою, головний висновок. У політиці ніколи не витрачають гроші на тих, хто зручний, тихий, покірний або контрольований. На таких не запускають кампанії, не замовляють графіку, не стимулюють інформаційні атаки. На них просто не звертають уваги.
Якщо ж вал бруду раптом летить на одну людину — це майже завжди означає, що вона робить щось правильно. І що комусь її незалежність дуже болить.