Історична правда проти імперського культу війни
22 червня 1941 року СРСР став жертвою нападу нацистської Німеччини. Для сучасної Росії це — сакральна дата, чергова сторінка культу «вєлікой атєчєствєнной», з її свічками, пафосом і «дєдиваєвалі». Для України ж це — лише одна з трагічних віх великої європейської катастрофи, яка розпочалася значно раніше.
То коли ж насправді почалася війна для українців?
Для українців Друга світова війна почалася не 22 червня, а ще у вересні 1939-го, коли західноукраїнські землі опинилися в епіцентрі угоди між двома тоталітарними режимами — Гітлером і Сталіним. Саме тоді Радянський Союз спільно з нацистською Німеччиною роздер Польщу та зробив Україну об’єктом геополітичного розмінування.
1939–1941 роки — це період репресій, депортацій, терору. Це — перші жертви війни на Галичині, Волині, Буковині, Закарпатті. Україна тоді вже була втягнута у війну. Але ця правда не вкладається у шаблон радянського міфу, що досі живе на телеекранах частини українських каналів.
Редакційна заява «Антени»:
Ми вшановуємо памʼять жертв Другої світової війни. Україна втратила кожного пʼятого свого мешканця. Але ми не приймаємо радянсько-російську традицію, яка досі панує в державному календарі.
22 червня — це не український день скорботи, а дата, коли один окупант випередив іншого. Це не символ «боротьби добра зі злом», як це подається у російській пропаганді, а наслідок злочинного союзу, який розпочався пактом Молотова–Ріббентропа.
Українці мають свою історичну правду, і вона не потребує синхронізації з “меморіальними” практиками держави-агресора.
Цього дня національні телеканали знову ставлять свічки. Знову мовчать про те, з ким був союз у 1939-му. Знову нівелюють українське бачення історії.
Ми обурені відсутністю політичної волі прибрати з календаря радянські дати та зупинити насадження елементів чужого культу — особливо під час великої війни, коли Росія вбиває українців щодня.
Україна — це Європа. Наша памʼять — це правда, а не ритуал.
У 2017 році редакція «Антени» підготувала відеоматеріал, який і сьогодні лишається актуальним. Там — наша позиція: з повагою до жертв, але без пієтету до ідеології країни-агресора. Саме так ми бачимо шлях до незалежної інформаційної політики та національного історичного суверенітету.