Авторська колонка
Верховна Рада ухвалила законопроєкт №12414, який, попри заявлену мету щодо зниклих безвісти, на практиці демонтує незалежність НАБУ і САП. Резонанс був миттєвий — від експертів і громадських організацій до пересічних громадян, які вийшли на вулиці. Проте сама природа протесту, його мова, динаміка і внутрішня логіка наштовхують на несподівану паралель: в Україні формується свій трампізм — без Трампа, без MAGA-кепок, але з тією самою енергією обурення, радикалізації і недовіри до системи.
Що таке трампізм — і чому це не лише про Трампа
Трампізм — соціальне явище, в якому поєднуються масове розчарування в елітах, конспірологічна підозра до держави, апеляція до “простих людей” і риторика радикального спротиву. Це мобілізація не навколо ідеології, а навколо образу ворога — системи, яка “зраджує”.
Цей феномен виник у США як протест проти глобалізму, політкоректності, медіа та бюрократії, але він чудово адаптується в інші контексти. В Україні — де рівень недовіри до держави системно високий, а антикорупційна повістка давно стала моральним маркером — трампізм набуває нового вигляду: молодого, прозахідного, антисистемного.
Трампізм по-українськи: протест не за щось, а проти всього
Протест проти змін до законодавства про НАБУ і САП — це не просто реакція на правку до закону, а вибух колективної недовіри. Це не тільки боротьба за інституцію, а й боротьба за символ — останній бастіон доброчесності у державі, де суди, поліція і політика давно в масовій уяві втрачені.
Учасники протестів насправді не довіряють нікому: ні уряду, ні парламенту, ні медіа, ні міжнародним партнерам, які “не бачать зради”. Вони мобілізуються навколо Telegram-каналів, Twitter/X, локальних лідерів думок — і говорять тією ж мовою, що й учорашні прихильники Трампа в Аризоні чи Техасі:
- “Зрада!”
- “Систему злили!”
- “Гроші вирішують усе!”
- “Їм наплювати на народ!”
Безпартійність як зброя і слабкість
На відміну від класичних протестів з минулого, сучасна хвиля не має чітких партійних облич. Це горизонтальний рух — сильний тим, що не має одного лідера, і водночас слабкий тим, що не має чіткої програми. Вето закону? Так він підписаний та опублікований, набрав чинності. Що далі?
Так само, як трампізм у США не створив нової ідеології, а лише перехопив протестний запит, український антикорупційний трампізм поки не дає відповіді: а що після цього? Якщо “систему” знести — що далі?
Антисистемність спирається на молодь, оскільки та є одним з найбільш вразливих елементів суспільства – відсутність перспектив, невідворотність участі у війні, заборони на виїзд з країни. Оскільки пасіонарна молодь вже кілька років на війні і в пікселі, опора на тих, хто не готовий поставити на карту власне життя та ризикувати за ради суспільних цінностей. Адже вийти на площу з матюкливими гаслами вбачається як геройський вчинок на противагу візиту до ТЦК та СП.
Це закономірний підсумок послідовних провалів чинної влади у соціальній, молодіжній, інформаційній, мобілізаційній політиці тощо. Простіше назвати ті речі, які “влада” не провалила. Але тих, хто вийшов на протести, це питання не зачіпає, оскільки вимагає певних зусиль та навичок для узагальнення розуміння та перспектив країни.
“Влада”, як узагальнений образ найбільш безпечний та зручний об’єкт критики.
Ідеальний ґрунт для нового популізму
Масове розчарування, радикальна риторика, недовіра до всіх — це ідеальне середовище для нових “антисистемних” політиків. Вони не матимуть досвіду, але говоритимуть гаслами. Вони не реформуватимуть, але “відновлюватимуть справедливість”. Вони не боротимуться за інституції — вони їх демонтуватимуть як “корумповані”.
І саме тут український трампізм стикається з найбільшою загрозою: антикорупційний запит може бути інструменталізований для авторитарного реваншу під прикриттям “очищення”.
Післямова
Закон №12414 лише спустив курок. Справжній протест — глибший. Це не лише про НАБУ чи САП — це про втрату віри, що реформи можливі в межах системи.
І поки суспільство шукає відповіді, на поверхню виринає український трампізм — з усіма його ризиками, емоційною енергією і політичною пусткою. Якщо ми не навчимося перетворювати емоцію спротиву в конструктивний проєкт — наступна “антисистемна хвиля” вже не запитає дозволу в демократії. Вона просто пройде по ній катком.
Це неминуче майбутнє та реалії повоєнної країни.
Валерій Воротник