Картонковий Майдан шириться і набирає обертів.
Нагадаю, що у 2013 році все також починалося з молоді, студентів та, на перший погляд, безневинних гасел про захист європейського вибору. Тоді мало хто міг уявити, чим усе це завершиться.
Я не стверджую, що історія повторюється. Але політичні технології, механізми самоорганізації протестів та боротьби за громадські настрої за цей час нікуди не зникли.
Тому те, що ми бачимо сьогодні навколо Михайла Федорова, заслуговує на значно глибший аналіз, ніж просто оцінка одного кадрового рішення.
Сирський став лише додатковим, дуже жорстким кейсом.
Небажання влади відкрито говорити про недоліки в армії, уникнення болючих тем невиправданих втрат, забезпечення військових, рабського становища багатьох військовослужбовців, протиправних дій окремих представників ТЦК, ВЛК, командирського свавілля та десятків інших проблем закономірно призвело до того, що накопичене суспільне невдоволення почало концентруватися навколо військового керівництва.
Але так не буває.
Верховним Головнокомандувачем є Президент України. Саме він несе політичну відповідальність за стан армії та кадрові рішення. Натомість кримінальну відповідальність, якщо йдеться про конкретні злочини чи незаконні накази, мають нести ті посадові особи, які їх віддавали або виконували.
Історія зі “Скелею” виглядає не винятком, а лише епізодом, який став публічним на тлі сотень інших подібних історій у різних підрозділах і на різних полігонах.
Позасудові розправи?
Особисто я в це можу повірити.
Ще у 2022 році один із командирів у приватній розмові доводив мені своє право розстріляти мене за непокору. Насправді ж конфлікт виник через мою відмову збирати кошти з донаторів та закуповувати медикаменти в аптеці його дружини. Інша причина полягала в тому, що як начальник медичної служби батальйону я приймав рішення про госпіталізацію військовослужбовців виключно за медичними показаннями та відповідно до законодавства України, а не за бажанням командира, який фактично сприймав підрозділ як власну територію абсолютної влади.
Думаєте, за ці роки щось змінилося?
На жаль, ні.
У багатьох питаннях стало лише гірше.
Фраза про те, що найвищою соціальною цінністю є життя людини, занадто часто залишається лише декларацією. У багатьох аспектах сучасні Збройні сили почали нагадувати найгірші традиції радянської армії.
І саме це я ставлю в політичну провину військовому керівництву.
Але покласти цьому край мав Президент.
Давно.
Не зміг? Не наважився? Не захотів?
Чи справді існували побоювання внутрішнього конфлікту між політичною владою та частиною військового середовища?
Починаючи ще з 2022 року мені неодноразово доводилося чути від окремих військових, переважно симпатиків Петра Порошенка, розмови про те, що саме армія могла б стати єдиною силою, здатною змінити владу. Тобто, здійснити військовий переворот, усунути “зелень” від влади і т.д.. Із різних джерел у різний час надходила інформація про нібито існування подібних планів, про їх можливе викриття СБУ, про конфлікти всередині військово-політичного керівництва.
Чи відповідає це дійсності?
Це окрема тема, яка потребує окремої розмови.
Але сам факт існування таких розмов багато говорить про атмосферу тих років.
І на цьому тлі майже непомітно змінився сам Федоров.
Його вже майже не сприймають як одного з творців нинішньої влади.
Хоча саме він створив “Дію”, є членом політради партії “Слуга народу” та входить до числа людей, які перетворили рекламний меседж телевізійного серіалу на реальну політичну систему, що перемогла в Україні.
Про це сьогодні мовчать.
На картонковому Майдані — також.
Але так не буває.
Саме тому дедалі більше виникає відчуття, що ситуація є не лише стихійною, а й дуже професійно модерованою.
Ким?
Поки що відповіді немає.
Але є очевидний результат.
Після доволі сумнівного кадрового конфлікту, який сам по собі навряд чи міг би викликати настільки масштабну реакцію, Федоров практично миттєво перетворюється на одного з головних героїв українського політичного простору.
Очевидно, що причина набагато глибша.
Саме кадрове рішення стало лише casus belli — формальним приводом для процесів, які визрівали давно.
У цьому, здається, сходяться більшість політичних аналітиків: момент звільнення Федорова виглядає щонайменше неочевидним.
Натомість його політичний результат уже видно.
Україна отримує:
незаплямованого борця із системою;
нового лідера суспільних настроїв;
політика, здатного швидко консолідувати підтримку молоді;
одного з найуспішніших державних менеджерів останніх років.
І тут виникає ще одна цікава деталь.
Саме Федоров є творцем екосистеми “Дія”.
Хтось бачить у ній лише зручний державний сервіс.
Хтось — фундамент цифрового “концтабору”.
А хтось — потенційну платформу, яка в майбутньому, за наявності відповідних політичних рішень, може стати основою для електронного голосування та інших механізмів цифрової демократії.
Саме тому питання сьогодні вже давно не у Федорові.
Питання в іншому.
Чи не спостерігаємо ми зараз початок формування нового політичного лідера післявоєнної України?
І якщо так, то хто саме сьогодні допомагає цьому процесу?
Може, Зеленський?