В українському публічному просторі дедалі частіше з’являються тексти і пости, у яких автори будують доволі оптимістичні сценарії майбутнього. У цих сценаріях суспільство нібито готове до радикальних змін: конфіскації олігархічних активів, появи нової ветеранської політики, масових протестів проти корупції, перезапуску держави після війни.
Однак значна частина таких міркувань відірвана від реального стану суспільства. Україна живе у стані затяжної травми — і це принципово змінює поведінку людей.
Перша і, можливо, найбанальніша проблема — різний рівень розуміння реальності. Коли політичні аналітики говорять про «конфіскацію активів олігархів», вони оперують категоріями фінансових потоків, корпоративних структур і міжнародних юрисдикцій. Для більшості пересічних виборців ці слова не мають конкретного змісту. Люди не знають, де саме знаходяться ці активи, як вони оформлені і що саме можна конфіскувати. Для значної частини суспільства «олігарх» — це радше абстрактний символ несправедливості, ніж реальний економічний суб’єкт із складною системою власності.
Друга реальність — вичерпання протестного ресурсу. За чотири роки повномасштабної війни кількість людей, які здатні вийти на вулицю з політичним протестом, різко зменшилася. Причини очевидні: частина населення воює, частина виїхала, значна частина перебуває у стані психологічного виснаження.
Важливо розуміти ще один аспект. Саме найбільш пасіонарна частина суспільства — люди, які в різні роки першими виходили на протести, брали на себе відповідальність, були рушійною силою громадських змін — першими ж і пішли захищати країну. Саме вони стали основою добровольчих підрозділів, першими пішли на фронт, першими прийняли удар. І, на жаль, дуже багато з них загинули або були важко поранені.
Це означає, що соціальна енергія протесту, яка раніше могла швидко мобілізуватися у критичні моменти, значною мірою була фізично вибита війною. Суспільство мобілізоване на виживання, а не на політичну активність.
Третій фактор — ветеранська спільнота. Часто можна почути припущення, що ветерани стануть новою політичною силою, яка радикально змінить політичний ландшафт. Але історичний досвід України свідчить про інше. Після 2014–2015 років ветерани не сформували єдиного політичного середовища. Навпаки — вони розійшлися по різних партіях, повторивши структуру суспільних настроїв. Найімовірніше, так буде і зараз.
Ветеранська спільнота буде політично різнобарвною, з різними ідеологіями, різними інтересами і різними політичними орієнтаціями. У певному сенсі це нагадуватиме ситуацію 1990-х і початку 2000-х років, коли численні праві та патріотичні партії конкурували між собою і фактично розмивали власний електорат, не дозволяючи жодній силі прорватися у велику політику.
Важливо усвідомлювати ще одну річ, яку часто не хочуть визнавати. Людина у військовій формі не стає іншою людиною автоматично. Вона залишається тією ж особистістю, з тими ж соціальними установками, що й до війни. Піксель не змінює характеру, не змінює рівня політичної культури і не робить людину автоматично державником. Війна додає досвіду, але водночас приносить втому і травму. І ця травма часто визначає поведінку сильніше, ніж героїчний досвід.
Не менш ілюзорною виглядає ідея масштабної конфіскації «олігархічних активів». Значна частина фінансових активів давно виведена у міжнародні юрисдикції або реструктурована. Бізнеси всередині країни переживають глибоку стагнацію. Реальний економічний інтерес для держави мають лише окремі стратегічні галузі — передусім видобувна промисловість та енергетика. Але навіть тут постає інша проблема: українська держава історично дуже погано управляє націоналізованими активами. Приклади енергетичних компаній, облгазів чи обленерго показують, що після переходу під контроль держави управління часто залишається під впливом тих самих приватних груп через міноритарні пакети і корпоративні механізми.
Найбільш тривожний сигнал — соціологія. За різними опитуваннями, від 30 до 40 відсотків громадян не підтримують ідею масового приходу військових у владу. Причини цього явища складні. У суспільній свідомості сьогодні переплелися дуже різні фактори: страх мобілізації, корупційні скандали, економічна невизначеність, втома від війни.
До цього додається ще один процес — деградація інформаційного середовища. Освітній рівень суспільства знижується, професійні медіа зникають або слабшають, а їх місце займають емоційні соціальні мережі. Разом із цим зникають і моральні авторитети, які могли б задавати орієнтири. Суспільство живе у стані постійних інформаційних гойдалок — від ейфорії до зневіри.
Усе це формує дуже непросту картину. Українське суспільство втомлене, травмоване і дезорієнтоване. Воно одночасно очікує змін і боїться їх. Воно прагне справедливості, але не має чіткої уяви, як її досягти.
Тому мій прогноз виглядає радше песимістичним. Не катастрофічним — але точно не романтичним.
Україна вже дванадцять років живе у стані війни, яка поступово втягується у ширший глобальний конфлікт. У цьому конфлікті нашій державі часто відводять роль проксі — форпосту, інструмента, але не повноцінного суб’єкта великої геополітики.
І головне питання сьогодні полягає навіть не у тому, як перемогти ворога. А у тому, чи зможе українське суспільство після цієї війни зібрати себе докупи — психологічно, політично і морально. Без цього жодні політичні рецепти не спрацюють.
Валерій ВОРОТНИК