Діти, які ростуть серед війни і насильства: подвійна травма, про яку не можна мовчати.
Четвертий рік Україна живе в умовах війни. Війна, обстріли, відсутність світла й тепла, тривоги створюють середовище, у якому часто людина не витримує напруги.
Діти, які переживають домашнє насильство під час війни, зазнають подвійного травматичного удару. З одного боку — це досвід втрати, евакуацій, страху обстрілів, розлуки з близькими. З іншого — біль, приниження або байдужість тих, хто мав би їх захищати.
Психологи зазначають, що наслідки для таких дітей можуть бути не менш руйнівними, ніж після бойових дій. Порушується базова довіра до світу, зникає відчуття безпеки.
Конвенція ООН про права дитини гарантує кожній дитині право на безпеку, захист і розвиток. А Стамбульська конвенція, яку Україна ратифікувала у 2022 році, прямо зобов’язує державу захищати жертв насильства, створювати ефективні механізми реагування та реабілітації.
У той же час у національне законодавство України введена концепція «діти-свідки = діти-постраждалі» від домашнього насильства, що дає можливість правоохоронцям та судам визнавати потерпілими від домашнього насильства дітей, які були його очевидцями.
Діти, які стали жертвами насильства або перебувають у тривалій психотравмуючій ситуації, часто демонструють симптоматику, притаманну депресивним і невротичним розладам: спалахи гніву або, навпаки, емоційну замкненість, соціальну ізоляцію, тривожність, дратівливість, знижену самооцінку, труднощі у міжособистісній взаємодії, надмірну пасивність.
Вони можуть боятися гучних звуків, запахів чи місць, що нагадують травму. Часто — замикатися в собі або проявляти агресію до слабших.
Вираженість психічних порушень, а також особливості їхнього прояву значною мірою залежать від віку дитини та індивідуально-психологічних характеристик.
Такі діти не завжди можуть повноцінно спілкуватися з однолітками, уникають контактів, відчувають сором і провину. А якщо травма не опрацьовується вчасно, вона перетворюється на хронічний посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), який може супроводжувати людину все життя.
Насильство щодо дітей є поширеним явищем у всіх соціальних групах, незалежно від рівня доходу чи регіону проживання.
Емоційне відчуження, надмірний контроль, крики замість теплих слів, відсутність підтримки спричиняють розвиток вразливості, підвищену недовіру, а це все в сукупності ускладнює формування повноцінних міжособистісних зв’язків і створює фундамент для зародження агресивності.
Непропрацьована дитяча травма впливає на подальший розвиток дитини. Зокрема, у підлітків може проявлятися агресія по відношенню до однолітків чи молодших дітей. І якщо вчасно не звернути увагу та не пропрацювати травматичні наслідки, підліток у подальшому сам стає кривдником.
На жаль, батьки не замислюються, що застосування покарань та жорстокого поводження з дитиною призводить до формування негативних особистісних рис та до наслідування деструктивної моделі поведінки.
Отриманий негативний досвід насильства у дитинстві, з великою вірогідністю, діти будуть відтворювати вже у власній родині. Адже дитина звикла бачити таку модель поведінки по відношенню до себе і вважає, що це норма, а відтак і втілює її по відношенню до інших.
Домашнє насильство — це не «сімейна справа». Проте наше суспільство дуже часто толерує вказаний злочин.
Медики, освітяни, соціальні працівники, поліцейські мають не просто «фіксувати» випадки насильства щодо дітей, а й вчасно діяти — і використовувати дитиноорієнтований підхід.