Якщо нас ніколи не приймуть в НАТО та ЄС? Внесення до Конституції України курсу на членство в НАТО, на мою думку, стало одним із елементів casus belli — не причиною російської агресії і тим більше не її виправданням, а одним із факторів, які кремль використав для переходу до повномасштабної війни.
Саме тому я завжди вважав помилкою закріплювати зовнішньополітичний курс у Конституції. Стратегія держави має визначатися її інтересами та обставинами, а не перетворюватися на конституційну догму.
На саміті в Туреччині виступ Зеленського скасовано. Кажуть — щоб не дратувати Трампа.
Поляки, угорці, словаки, чехи — дедалі відвертіше демонструють, що не хочуть бачити Україну в НАТО та ЄС. Ми ж продовжуємо тішити себе сподіваннями.
Скасування виступу Зеленського — приниження країни. Чергове.
Хоча, справді, виступ Трампа на тлі Зеленського виглядав би жалюгідно. Це нагадувало б спробу провінціала сказати щось розумне після лідера сезону на конкурсі капітанів КВН.
А нам — глибока занепокоєність замість зброї. І за цю «занепокоєність» ми платимо життями українських військових і цивільних.
Що нас чекає?
Обстріли балістикою. Руйнування міст — в обмін на далекобійні санкції. Ревнощі східноєвропейських сусідів, які дедалі частіше перетворюватимуться на антиукраїнську істерію.
Як на мене, самі принципи існування НАТО та ЄС в осяжному майбутньому не дозволять Україні стати їх повноправним членом.
І тут ми підходимо до значно неприємнішого висновку.
Україна зробила своєю стратегічною метою не власну безпеку, а членство в організаціях, рішення про вступ до яких ухвалюємо не ми.
Безпека — це мета. НАТО — лише один із можливих інструментів її досягнення.
Розвиток і добробут — це мета. Європейська інтеграція — один із можливих інструментів.
Ми ж перетворили інструменти на сакральну мету. І потрапили в пастку: тепер жодна влада не може чесно сказати суспільству, що вступу до НАТО в осяжному майбутньому може не бути. Бо це означатиме визнати недосяжність мети, записаної в Конституції.
Тому ми роками підтримуємо ілюзію: ще трохи — і нас приймуть.
Насправді держави не дружать. Вони мають інтереси.
Польща, Угорщина, Словаччина, Чехія, США, Німеччина підтримуватимуть нас рівно доти й настільки, наскільки це відповідатиме їхнім власним інтересам.
Це не зрада. Це нормальна міжнародна політика.
Ненормально — будувати власну стратегію на очікуванні чужої вдячності.
Ми чомусь вирішили, що героїзм породжує політичні зобов’язання. Не породжує.
Можна захоплюватися українцями. Аплодувати Зеленському. Вивішувати українські прапори. І водночас не хотіти бачити Україну ані в НАТО, ані в ЄС.
Бо в міжнародній політиці моральна підтримка чудово поєднується з холодним розрахунком.
І чим довше триває війна, тим більший ризик, що Україну сприйматимуть не як майбутнього рівноправного партнера, а як функцію.
Буфер. Армію. Проксі. Ринок. Сировинну базу. Джерело робочої сили. Територію між Росією та Європою.
Якщо ми самі не сформулюємо, ким є Україна після війни, це за нас сформулюють інші.
Можливо, головна помилка України останніх десятиліть у тому, що ми весь час намагалися кудись вступити — замість того, щоб стати державою, яку неможливо ігнорувати.
Ми чекали, що нас захистять. Що оцінять нашу жертву. Що визнають наш героїзм. Що зрештою скажуть: тепер ви заслужили право бути з нами.
Але в міжнародній політиці не видають членські квитки за героїзм.
Там поважають силу, суб’єктність і здатність бути потрібним — але не залежним.
Можливо, Україні давно час перестати запитувати, коли нас приймуть.
І почати думати, ким ми будемо, якщо нас не приймуть ніколи.
Автор: Валерій Воротник, сторінка у фб