Архів позначки: txt

Кто такой Юрий Кирилов?

Рейдерские захваты предприятий и искусственное доведение до банкротства – послужной список Юрия Кирилова поражает даже искушенного эксперта. Он гордо называет себя инвестором и обладает удивительным чутьем на перспективные предприятия. Не менее удивительна скорость, с которой облюбованные им компании «идут на дно». Похоже, такая участь уже в ближайшем будущем может постичь «Дашуковские бетониты», находящиеся в Черкасской области.

Узнаваемый почерк «инвестора»

Первым в «Послужном списке интересов» господина Кирилова было предприятие «Луганские аккумуляторы». Многие годы оно было единственным в Украине разработчиком щелочных аккумуляторов и батарей, а также технологий, оснащения и оборудования для их изготовления. В 1998 году предприятие реформировано в ООО, а в конце 1999 победителем конкурса по управлению государственными корпоративными правами назначили «Фирма» Торговый Дом, АО». К тому времени предприятие уже находилось на грани банкротства. Указанная выше фирма при активной «поддержке» тогдашней Луганской областной администрацией разработала «План оздоровления ОАО «Луганские аккумуляторы». Следующий «логический шаг» — санация.

Предприятие стало убыточным еще с 2009 года. Именно тогда он начал сокращать чистый доход. Убытки научно-производственного предприятия из Луганска в 2009 составили 823 тыс.грн., в 2010 — 721 тыс.грн, а в 2011 году — 233 тыс.грн. Банкротство предприятия понадобилось его основному владельцу — группе «Астрон-Украина» Юрия Кирилова, чтобы спастись от долгов перед банком «Надра». Множественные иски, разбирательства, взыскания, результат которых – банкротство. Дело о банкротстве ЗАО «Луганские аккумуляторы» было возбуждено в октябре 2010 года по инициативе самого должника. Тогда же началась очередная санация предприятия. Справедливости ради отметим, что «Надра» так и не сумели получить статус главного кредитора: суды признали, что «Луганские аккумуляторы» имеют не финансовые, а имущественные обязательства перед банком. На практике это означает, что имущественный комплекс завода остался в залоге у банка, а контроль над комитетом кредиторов должника сохранили структуры господина Кирилова.

Еще один так и не ставший бриллиантом камень в короне «Астрон-Украина» — «Газотрон Люкс». По задумке — первое в Украине предприятие по производству компактных люминесцентных ламп, основанное в 2006. Кредитовал проект все тот же банк «Надра», сумма — 1861911 евро 30 центов сроком до 31 декабря 2015 года с уплатой за пользование кредитными средствами 14,5% годовых. Также банк предоставил заемщику кредит в размере 10550830 евро 70 центов для приобретения оборудования и комплектующих для производства люминесцентных ламп. За счет этих денег «Газотрон Люкс» закупил оборудование у немецкой компании High-Lux Lichttechnik & Co. Vertriebs. Изначально разумная идея: ровенские лампы должны были быть по европейски качественными, но по-украински недорогими. Прекрасный ресурс для вытеснения агрессивно заполняющих украинских рынок китайских производителей.

По задумке, завод должен был работать в три смены и производить 6 млн. лампочек в год под ТМ Lummax. Около 25% от этого объема завод планировал экспортировать, однако обилие более интересных предложений от украинских и иностранных игроков сломило надежды на корню. К 2008 г. «Газотрон Люкс» сумел организовать производство ламп только в одну смену, которая работала лишь на 60-70% мощности. Жирную точку в этой истории поставил 2008 г., когда сначала предприятие, а потом и сам банк «Надра» начали тонуть. «Газотрон Люкс» так и не вышел на проектную мощность из-за отсутствия планового финансирования и, соответственно, не имея нужной выручки. В 2011 году предприятие полностью остановило производство, а около 100 работников уволили. Дальше – банкротство и ликвидация. Все как любит «инвестор».

У «Луцкого картонно-рубероидный комбината», который тоже входит в сферу влияния «Астрон-Украина», похожая судьба. Введенный в эксплуатацию еще в далеком 1973 году, завод долгое время лидировал в производстве кровельного, коробочного, переплетного картона. Продукция комбината пользовалась стабильным спросом, как на украинском рынке, так и у зарубежных потребителей. Но в 2006 году на предприятии появился Юрий Кирилов и «Астрон-Украина». Вследствие «новой политики» завод передал «Проминвестбанку» в залог имущество, которое принадлежало Фонду госимущества. Этот сомнительный ход стоил ему судебного дела по факту предоставления фиктивных документов. Тяжбы закончились в 2009, суд вернул местному отделению ФГИУ имущество, а на предприятии началась черная полоса. В том же году работники завода объявили забастовку из-за задолженности с выплатой заработной платы. Общая сумма требований – более 850 000 гривен. В 2012 году дела у комбината ухудшились: выручка завода составила 127 000 000 гривен, при этом он получил убыток в размере 6,7 млн.грн.

Дальнейшая судьба предсказуема: постановлением Хозяйственного суда Волынской области от 02.04.2014 года «Луцкий картонно-бумажный комбинат» признан банкротом. Несмотря на то, что комбинат находится на стадии ликвидации, на его территории до сих пор действует картонно-бумажная фабрика, на которой сегодня работают около 200 человек. Инвестор, стало быть, думает.

Наконец, последний, он же самый «свежий» объект: ОАО «Дашуковские бентониты». Компания создана в марте 2000 года для реализации продукции ОАО «Дашуковские бентониты» (бывший «Дашуковский комбинат бентонитовых глин»). Комбинат (основная линия, где производятся Бентопорошки) построен в 1980 году, разрабатывает крупнейший в Украине Дашуковский участок (карьер) Черкасского месторождения бентонитовых глин. Это уникальное месторождение: здесь сосредоточено 90% всех украинских залежей глин, готовых к промышленному использованию. Промышленная мощность завода составляет 220 000 тонн в год готовой бентонитовой продукции. Она используется в нефтедобывающей, газодобывающей, машиностроительной, металлургической отраслях, а также в гражданском строительстве.

В конце 90-х годов контрольный пакет акций комбината оказался в руках «Торговой компании». Членом наблюдательного совета «Дашуковские бентониты» был избран Юрий Кирилов. «Благодаря» его деятельности с 2011 года комбинат стал планомерно двигаться в сторону банкротства. 2014 год он закончил с убытками более 20 млн.грн., сегодня у компании многомесячная задолженность по заработной плате работникам. Их, к слову, сократили почти наполовину – с 400 до 250. А задолженность по расчетам с банком «ВТБ», в котором был взят кредит, по состоянию на 10 июля 2015 составляет 67800000 гривен.

Заслуженный «отбиратель»

Юрий Кирилов является председателем Совета Корпорации «Астрон-Украина». Это инвестиционно-промышленный холдинг с централизованной структурой управления, координирующий и обеспечивает деятельность отраслевых и региональных компаний с собственными брендами. Компания реализует инвестиционные проекты в промышленном, перерабатывающем и энергетическом секторах экономики. Это – официальная часть корпоративной биографии. Неофициальная видна из описанных ранее судеб вполне жизнеспособных предприятий, находящихся в сфере интереса «Астрон-Украина». Факты более чем красноречивы, показатели – тоже.

И напоследок интересная деталь: сейчас на «Луганском аккумуляторе», о котором мы упоминали выше, хозяйничают сепаратисты из ЛНР, и используют уникальное оборудование завода для производства ремонта танков и пушек. Тех самых, от которых погибают наши воины. А между тем владелец имущественных прав предприятия, рожденный в Луганске Юрий Кирилов вполне мог вывезти все оборудование на другие предприятия, видя крымские события. Или же захватчики пользуются мощностями его структуры по его же «благословению»? Ответ на эти, как и многие другие вопросы, связанные с «инвестиционной» деятельностью господина Кирилова, должны дать правоохранительные органы.

 

 

У справі Депутата адвокат Одарича запропонував спосіб «владнати ситуацію»

 27 серпня 2015 року на сайті Про Головне вийшла стаття (http://progolovne.ck.ua/archives/142490) про скандально-відому справу незаконного звільнення Одаричем С.О. начальника управління освіти Депутата А.В. Багаторічна судова тяганина в цій справі триває ще з 2007 року, коли Одарич С.О. незаконно звільнив Депутата А.В. Більш того, епізод про незаконне звільнення Депутата А.В. був одним з епізодів кримінального провадження по обвинуваченню міського голови Одарича С.О. у вчиненні ряду злочинів, що було порушено в 2013 році та стосувалося незаконних звільнень ним працівників та невиконання ним судових рішень.

В статті на Про Головне наведено факти про прийняття 8 жовтня 2014 року та вступ в силу 19 лютого 2015 року постанови Соснівського районного суду м. Черкаси про поновлення Депутата Анатолія Віталійовича на роботі на посаді начальника управління освіти (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41212664). Також у статті вказано, що Одарич С.О. лише видав розпорядження про поновлення Депутата А.В. на роботі, але не допустив його до фактичного виконання посадових обов’язків. Як наслідок, вже близько року, починаючи з жовтня 2014 року, у міському департаменті освіти та гуманітарної політики посаду начальника управління освіти обіймають дві особи: поновлений на посаді судом Депутат А.В. та призначений на посаду міським головою Степко Є.П.

В статті звернено увагу, що постанова Соснівського райсуду м. Черкаси від 8 жовтня 2014 року передбачає також стягнення з виконавчого комітету Черкаської міської ради на користь Депутата А.В. середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу за період починаючи з 30 грудня 2010 року по 08 жовтня 2014 року у розмірі 83 624 гривні 59 копійок, але в цій частині постанова суду досі не виконана. Виконком Черкаської міської ради під керівництвом Одарича С.О. не виконує судове рішення протягом тривалого часу, а інші органи державної влади – казначейська служба та суд не забезпечують його виконання. Водночас відповідно до законодавства України рішення суду, яке вступило в силу, є обов’язковим для виконання, а ст. 382 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за невиконання судового рішення або перешкоджання його виконанню.

Хоча вищевказані факти відповідають дійсності, ця публікація викликала критику з боку члена партії Вільних демократів, колишнього заступника Одарича С.О., колишнього керуючого справами Черкаського міськвиконкому та колишнього працівника прокуратури Кудрявцева М.С., який, як адвокат, захищав Одарича С.О. у кримінальному провадженні по обвинуваченню у незаконних звільненнях працівників. На своїй сторінці в Фейсбуці Кудрявцев М.С. звинуватив видання у перекручуванні фактів, при цьому вдаючись до образ своїх опонентів та одночасно опонентів Одарича С.О. та маніпулюючи фактами.

Зокрема, Кудрявцев М.С. вказує на Депутата А.В. (який тричі обирався депутатом місцевих рад, очолював місцевий орган управління освітою протягом 2002 – 2007 років, багато років працював директором школи та викладачем, є відмінником освіти, шанованою у місті людиною) як на «такого собі колишнього начальника колишнього управління освіти виконкому» та називає його «колегою по нещастю пана Шабанова у спільній закритій кримінальній справі». Іншого потерпілого у вказаному кримінальному провадженні стосовно Одарича С.О. – Шабанова В.І. (який багато років очолює юридичний підрозділ виконкому Черкаської міської ради, є шанованою у місті людиною, та який теж був незаконно звільнений Одаричем С.О., тривалий час доводив незаконність свого звільнення в судах й не міг поновитися на роботі), Кудрявцев М.С. називає «полум’яним борцем за права трудящих» та «старим опонентом мера у кримінальній справі».

 

Депутат А.В. та Шабанов В.І. разом з іншими особами мали статус потерпілих осіб у кримінальному провадженні по обвинуваченню Одарича С.О. у незаконному звільненні працівників та невиконанні судових рішень про поновлення на роботі.

Ображаючи опонентів, у своєму пості на Фейсбуці Кудрявцев М.С. повністю уникає згадки про факт тривалого невиконання рішення суду про поновлення Депутата А.В. в частині стягнення на його користь середнього заробітку за 4-річний період вимушеного прогулу. Фактично, опоненту Одарича С.О. не виплачують заробітну плату за чотири роки, що само по собі є підставою для кримінальної відповідальності відповідно до ст. 175 КК України. При цьому, саме Одарич С.О. як керівник Черкаського міськвиконкому причетний до прийняття рішення про виконання цієї судової постанови.

Більш того, саме Одарич С.О. (а не інші члени міськвиконкому) зацікавлений у невиконанні судового рішення в частині виплати середнього заробітку Депутату А.В. за період вимушеного прогулу, оскільки у разі виплати цих коштів Одаричу С.О., як особі, яка незаконно звільнила Депутата А.В., доведеться відшкодувати ці кошти бюджету з власної кишені.

Так, Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» передбачає виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов’язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган або державні підприємство, установа, організація. Відповідно до ч. 1 ст. 6 цього Закону кошти, виплачені за рішенням суду про стягнення коштів згідно з цим Законом, вважаються збитками державного бюджету, а посадова, службова особа державного органу, державного підприємства або юридичної особи, дії якої призвели до збитків державного бюджету, несе відповідальність згідно із законом.

Не наголошує Кудрявцев М.С. і на тому факті, що після розпорядження про поновлення на роботі вже близько року Депутат А.В. не допускається до фактичного виконання посадових обов’язків. Іншими словами, є наказ про прийняття особи на роботу, але до роботи цю особу не допускають. В Департаменті освіти та гуманітарної політики Черкаської міської ради посадові обов’язки начальника управління освіти виконує інша особа – Степко Є.П., якого на цю посаду призначив міський голова.

В контексті поновлення на роботі Депутата А.В. в 2014 році, мабуть, не варто звертати увагу на той факт, що хоча постанова суду від 8 жовтня 2014 року в частині поновлення його на роботі підлягала до негайного виконання, Одарич С.О. видав розпорядження про поновлення Депутата А.В. на роботі не 9 жовтня 2014 року, а 10 жовтня 2014 року. Особливо, цей факт виглядає малозначимим у порівнянні із датою прийняття розпорядження про поновлення Депутата А.В. на посаді начальника управління освіти Черкаського міськвиконкому, яке було видано 21 жовтня 2010 року на підставі рішення апеляційного суду від 22 липня 2010 року (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/10563240). При цьому, Депутат А.В. не був допущений до фактичної роботи, незважаючи на те, що відповідно до ст. 77 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла в 2010 році) рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника мало виконуватися негайно, а його виконання вважалося завершеним з моменту фактичного допущення зазначеного працівника до виконання попередніх обов’язків на підставі відповідного акта органу, що прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. Незважаючи на те, що в 2010 році Депутат А.В. не був поновлений на роботі, як того вимагало законодавство України (тобто він фактично не був прийнятий на роботу), 29 грудня 2010 року розпорядженням міського голови його було звільнено з посади начальника управління освіти Черкаського міськвиконкому.

Проте особливу увагу привертає посилання адвоката Одарича С.О. на доручення міського голови департаменту освіти, де вказано, що п. 1 розпорядження міського голови від 10 жовтня 2014 року Депутата А.В. поновлено на посаді начальника управління освіти виконавчого комітету Черкаської міської ради, а «в п. 2 розпорядження зазначено про попередження Депутата А.В. про наступне вивільнення на підставі ст. 49-2 КЗпП України». При цьому, Кудрявцев М.С. наголошує, що трудовий договір з Депутатом А.В. «продовжено, адже розпорядження міського голови фактично не було виконане до кінця».

Тож, виходячи зі змісту посту Кудрявцева М.С., варто робити висновок, що Депутат А.В. досі обіймає посаду, оскільки його не було звільнено шляхом виконання розпорядження Одарича С.О., якому належить право приймати Депутата А.В. на роботу та його звільняти?

Ст. 49-2 Кодексу законів про працю України стосується порядку вивільнення працівника. Відповідно до змісту положень КЗпП України попередити працівника про наступне вивільнення дозволяється лише за наявності законних підстав для його звільнення. Тому в даному випадку виникає логічне питання: на підставі якої статті КЗпП України може бути звільнено Депутата А.В.?

Очевидно, що якби були законні підстави для звільнення Депутата А.В., то вже близько року Одарич С.О. не зволікав би із цим звільненням. При цьому, наврядчи Кудрявцев М.С. пропонував спосіб «владнати», як він зазначає, «цю складну ситуацію» шляхом «реорганізації структури виконавчого комітету».

Виходить, що для звільнення Депутата А.В. необхідно провести реорганізацію державної установи? І це, незважаючи на той факт, що реорганізація є тривалою процедурою та тягне за собою як певні організаційні зміни та фінансові витрати (і це в економічно складний для України час), так і кадрові та інші зміни (у т.ч. звільнення працівників виконкому). Можна лише здогадуватися про цінність та значимість посади начальника управління освіти в Черкасах, особливо в світлі багаторічної судової тяганини у зв’язку із незаконним звільненням Одаричем С.О. Депутата А.В. з цієї посади, та тривалого недопущення останнього до фактичної роботи після поновлення судом його на роботі.

Водночас, відповідно до судових рішень у справах про поновлення Депутата А.В. на роботі, реорганізація не є підставою для його звільнення. Рішення судів, які передбачали відмову у поновленні Депутата А.В. на роботі з мотивів реорганізації, були скасовані вищестоящими судовими інстанціями.

В цілому ситуація, яка склалася навколо незаконного звільнення Депутата А.В., свідчить, що за часів керування містом Одаричем С.О. в Черкасах грубо порушуються права людини та закони особами, які пов’язані з місцевою владою. При цьому, інші органи влади (у т.ч. правоохоронні органи) не надають належного захисту цій людині, права якої порушено. Підтвердженням цьому є і тривала (восьмирічна) судова тяганина у справі про поновлення Депутата А.В. на роботі (відповідно до закону справи про поновлення на роботі повинні розглядатися судом до 1 місяця), невиконання окремих судових рішень, постановлених в справах за його позовами до міського голови та інших органів влади, неможливість повністю відновити своє правове становище, яке існувало до звільнення в 2007 році, тощо.

І, зважаючи на пост Кудрявцева М.С. в Фейсбуці, питання по справі Депутата А.В. є не тільки до Одарича С.О., який порушує закон, але й до його адвоката, який пропонує способи владнати ситуацію.

Уляна Бжезинська

11721998_10156165100095647_341522405_n 11933600_10156165101520647_1993735604_n (1) 11933600_10156165101520647_1993735604_n 11938012_10156165101510647_1037311290_n (1) 11938012_10156165101510647_1037311290_n

«Донецкая республика» на берегах Днепра

Издание “Левый берег” 26 июня опукбликовало душевный рассказ о жизни переселенцев в черкасском селе Тиньки

Село Тиньки, что неподалеку от “Богдановой столицы” Чигирина, за свою недолгую новейшую историю пережило уже две волны переселенцев. Первую — в 1959 году, когда людей массово отселяли из родных сёл, которым суждено было стать дном Кременчугского моря. Вторую — в 2014 году, когда поселение наводнили беженцы из Донецкой и Луганской областей.

 

Фото: Евгений Швец

Тиньки — это необычное село. Оно расчерчено архитекторами на городской манер. Здесь разнонаправленные параллельные улицы, пересекаясь под прямым углом, формируют правильные кварталы. Оттого с непривычки здесь легко пропустить нужный поворот. Но наш поводырь Вика за полгода в Тиньках уже выучила ориентиры и уверенно показывает дорогу. Мы на большом военном джипе едем к её подружке Людмиле — многодетной маме из Луганской области. Но сначала о том, как за неделю до описываемых событий приключилось знакомство с самой Викторией.

Это было одно из тех случайных знакомств, что происходят во время «туристических набегов». Собственно, и не было бы ничего, если бы сама Виктория не «просканировала» на приезжей машине донецкие номера. Те самые номера, что порой равносильны приговору, те самые номера, за которыми почти всегда следует очевидный вопрос: «А вы же из Донецкой области, да?». Вопрос, который сначала вызывал в тебе некоторую неловкость, чем дальше, тем больше раздражает. Впрочем, ею двигало нечто большее, чем праздное любопытство. Вика — тоже «донецкая». А сейчас по факту — беженка.

Фото: Евгений Швец

В Тиньки приезжали едва ли не целыми родами. По крайней мере, у Вики переехала вся ближайшая родня по линии мужа; всего — 14 человек, это родители и их трое взрослых детей с семьями.

Людмиле повезло меньше. Её родители, отработав положенное на Чернобыльской АЭС, теперь живут в Чернигове, родня — в окрестностях Павлограда. Сама она по каким-то соображениям решила переехать в тихое село в Черкасской области.

Наш разговор с ней начинается со слёз. Это Люда вспоминает свой дом в Петровском, что между Красным Лучом и Алчевском. Люди, чьи дома пострадали от обстрелов, содрали с её дома новый шифер. Из-за этого «поплыл» весь ремонт, который закончили делать аккурат к началу войны. Но мама четырех ребятишек быстро берет себя в руки и вспоминает, как во время октябрьского затишья возвращалась домой, чтобы вывезти мебель и технику.

“Ходила к коменданту за разрешением. Два дня за ним бегала, они никак разобраться не могли, кто у них главнее. А у казачков наших еще праздник какой-то был в ДК, ждала под дверью, пока закончится концерт. Это была, по-моему, середина октября. А утром, когда возвращалась с рынка, увидела, что такое «Град» – он стрелял в сторону Дебальцево, туда от нас по полю всего 30 км.

Печать мне так и не поставили (ехать же в Перевальск не было никакого желания), и в итоге на всех блокпостах у меня спрашивали, почему разрешение на провоз багажа без печати? В Кировске вообще поинтересовались, почему я не выписалась, если забираю всю свою мебель?

Фото: Евгений Швец

Там я ничего не получаю. А моей подруге-бюджетнице зарплату платят с прошлого года — то 200 гривен в месяц дадут, то… У нас в городе «гуманитарку» давали два раза. Первый раз — в сентябре. Что они сделали: разграбили «АТБ» и выдавали людям консервы, ананасы, памперсы. Одной моей подруге дали баночку огурцов, помидоров, липучки от мух, зубочистки (там этого добра всегда хватало), а детям — прокладки вместо памперсов. А во второй раз детям в школе раздавали майки, трусы и носки. Говорят, что из России привозили. И всё — ни от Украины, ни от России больше ничего не было».

Люда прошлой осенью купила в Тиньках дом за 40 тысяч гривен. Домишко этот из категории тех построек, которые проще снести и отстроить заново, чем ремонтировать. Но молодая семья, так-сяк пережив в нём зиму, всё-таки затеяла реконструкцию: одни окна делаются шире, другие закладываются, две печки переделываются, а ванная комната уже прошла стадию проектирования. А пока шесть человек переехали в летнюю кухню, которая также уже может похвастать ванной и туалетом.

«До войны мы не считались малообеспеченными, хотя у нас и многодетная семья. А здесь я не могла получить статус малообеспеченной, потому что мне нужно было поехать Туда и взять справку, что я там не получаю льготы. Но я живу в Тиньках со 2-го ноября — как я могу получать их «дома»? Я и на горячую линию звонила, и на КрымSOS. В итоге в марте я все-таки выбила себе льготы. И снова: вы должны поехать домой и взять справку, а сколько же вам начислили за последние полгода. Второй вариант — «просто» подождать еще полгода. Ну, что тут до сентября осталось… Тогда и получу статус.

Я получаю пособие на двух маленьких детей — 3600 гривен в месяц. И у мужа около тысячи за то, что стрижет газоны в селе. Это от центра занятости работа. Но как-то выкручиваемся», – рассказывает хозяйка.

Людмила вспоминает, как ей помогали местные: «Когда мы только приехали сюда, соседи на всю зиму дали нам картошки, консервацией делились. А на праздники, когда резали поросят, то одни принесут сала с мясом, то другие. А еще одни соседи рыбой часто помогают». Она часто подчеркивает в беседе хорошее отношение со стороны местных.

Впрочем, без утайки говорит и о недавнем конфликте, который грозил обернуться проблемами для её старшего сына:

«На последнем звонке поссорилась с родительским комитетом. Когда мы только пришли в школу, у меня прямо спросили: «Вы будете учиться в этой школе или домой поедете?». И мне сразу сказали: мы собираем на школу — 100 гривен с ребенка, и на класс — тоже 100 грн. Я сдала. Но проходит время и просят 40 грн на 8-е марта. А в конце года говорят: нужно еще 65 гривен, потому что те деньги уже закончились, а ремонт в классе делать же нужно. И тут я уже высказала мамам из родительского комитета и попросила принести отчет о потраченных деньгах. Оказалось, что два раза покупали подарки одной учительнице, другой — тоже два раза. А еще раз взяли 300 грн солдатам в АТО на подарки. Поймите правильно: мы хоть и переселенцы, и самим иногда есть нечего, но, когда собирали солдатам передачу, отнесли 5 кг макарон и 3 литра масла. Но зачем брать из денег, предназначенных на ремонт класса? Они не могут понять, что у меня иногда в кошельке остаются последние 20 гривен…».

Людмила добавляет, что учительница, к счастью, не стала нагнетать ситуацию— вскоре позвонила и даже приглашала ребенка в летний лагерь. Русскоязычная в быту мама говорит, что у её ребятишек нет проблем с украинским языком, а младший сын Вадим даже выучил гимн Украины и теперь поёт его всем соседям.

<iframe width=”420″ height=”315″ src=”https://www.youtube.com/embed/trCtfNMRhPg” frameborder=”0″ allowfullscreen></iframe>

Я спрашиваю, почему она не захотела вернуться домой, когда в Петровском настала относительно тихая жизнь: «В первую очередь, причина невозвращения туда — экономическая, тяжело там жить. Но правда и то, что там заклёвывают людей с проукраинской позицией. К начальнику моей подруги, которая ярый патриот своей страны, приходили с просьбой уволить её. А её детей во дворе обзывают «бандеровцами». Почти все мои друзья — за Россию. А как у меня так получилось… Моя мама — из Днепропетровской области, папа — из Киевской, а я выросла в Славутиче. Но вышла замуж и уехала в Луганскую область, где прожила 8 лет. Конечно, поначалу была немного в шоке. И если, например, Новоайдар — это просто тихая асфальтированная деревня, то Красный Луч с его заброшенными домами… А Петровское, где мы жили, я и не знаю, как это описать…. Клоака цивилизации…

Как ткнули пальцем в эту точку? Просто в интернете нашли. Три месяца жили у мамы в Чернигове. Но вы же понимаете, какие у нас размеры семьи… Муж поехал сюда на разведку, я до этого приезжала сюда смотрела дом… На Днепр клюнула? Нет-нет… Ой, я сейчас ребенка покормлю, подождете секунду?».

И теперь мы задаем тот же вопрос — как вас занесло в Тиньки? — уже Виктории.

«Ну, мы вот именно что ткнули пальцем… До этого три месяца жили у родственников в Бердянске, а потом поняли, что домой нам возврата нет и пора искать что-то своё. Две недели просидели в интернете: я называла цену, а муж по карте оценивал плюсы-минусы местоположения. И мы, хоть и не имели понятия, что это за город такой Чигирин, но всё ж таки — это город, и до областного центра недалеко — 60 км, лес-речка рядом — и вовсе замечательно.

В Донецке сидели до последнего. Затем кто-то пустил слух, что 12-го июля нас будут бомбить. За один вечер собрались и на следующий день выехали. А «бомбить» нас таки начали.

Фото: Евгений Швец

Слушайте, а мы же с сестрой ходили на референдум! Да-да. Родители — за Россию, а мы — за Украину. Мы все время грызлись-ругались, у нас такие были разногласия, что не рассказать… И мы захотели, чтобы наш голос тоже услышали. Галочку «против» там поставить или вообще бюллетень испортить. Но мы опоздали — участок закрылся на полчаса раньше. Это потом мы уже поняли, что всё равно это всё было бессмысленно. Но тогда нам хотелось верить. А сторона мужа вся была за Украину. И стало страшно там оставаться уже морально. Соседи была настолько обозлённые на нас, что мальчик, с которым моя племянница дружила, стал угрожать ей в социальных сетях за её активную проукраинскую позицию. И даже сейчас я морально боюсь туда ехать. Когда установилось хоть какое-то перемирие, настраивала себя, что надо же поехать — проведать родителей. Но не смогла…

Мы уезжали своей машиной с прицепом. А свекровь переезжала позже – с хозяйством, и еще одну машину наняли, в которую загрузили холодильник, стиральную машинку и письменный стол. Свекровь с нами живет. Все трое её детей уехали. Все здесь. Решили, что если уж и переезжать, то вместе. Мы и в Донецке жили по-соседству. Дома наши, вроде бы, стоят. Где-то окна, правда, повылетали, а у свекрови из дома недавно вынесли ДНРровцы диван и, вроде бы, какую-то одежду забрали. А потом еще сказали соседям, что дом заминирован. Видимо, хотели еще что-то вынести — чтобы никто больше не зашел. Но соседи взбунтовались, пошли в штаб требовать, чтобы дом «разминировали». Их услышали.

Там я занималась торговлей по интернету. И так себя успокаивала: «Если уж совсем нечего будет есть — буду ходить по селу и выменивать одежду на еду». Я просто никогда в жизни не была в селе и совсем не представляла себе, что такое сельская жизнь. Одежду вывезла из Донецка, а сейчас выставила её в местном магазине. Спасибо, что меня туда пустили бесплатно».

Раскладка Виктории - справа

Фото: Евгений Швец
Раскладка Виктории – справа

Женская психика, как известно, легче приспосабливается к новым обстоятельствам, поэтому Виктория находит прелести в своей нынешней жизни, хотя и постоянно добавляет, что в новом доме, в котором всего две комнаты, ей тесно. Во время нашей первой встречи она призналась, что дом обошелся ей в 20 тысяч гривен, а вот за 100 тысяч в Тиньках можно купить дом едва ли не с евроремонтом.

«Оживлять» новый-старый дом будет её муж, которого Вика не без гордости называет мастером на все руки. Но после этого добавляет, что супруг сильно скучает по родным местам.

«Он печки ложит, строить может. Машинами, мотоциклами тоже занимается. Сильно его тянет домой, страдает. Говорит: когда там все закончится — я вернусь. Он как изъясняется — там много чего построено его руками, и весь ремонт в нашем доме делался его руками. А я себя настраиваю, что останусь здесь, даже если Там всё успокоится, но не закончится. Что такое «закончится» — если в пользу Украины и если абсолютно всё встанет на свои места. А если «ДНР» останется — меня там не будет. Это при том, что я коренная дончанка.

Телевизор мы не смотрим — плохо ловит. Но я даже рада. Мне негатива хватает в интернете. Хватит того, что я там читаю невеселые новости. А если я их еще и смотреть буду…».

***

Людмила некоторое время наблюдала за нашим разговором, поэтому сразу подхватила больную тему: «Красный Луч настроен на присоединение к России. Они так ждут этого. Они до сих пор не прозрели.

Самое грустное, что те, которые больше всего кричали о референдуме, с первыми бомбежками уехали в Россию, а оставшиеся должны были как-то выживать сами.

В городе, в основном, люди пенсионного возраста. Они выезжали, чтобы переоформить пенсии в Украине. Потом пенсии стали давать и дома. То есть, они получают уже в двух местах, но все равно обижены на Украину — что она их бросила, перестала им платить пенсии в июне, продукты не привозит, не помогает. А вот Россия — хорошая, уже и пенсию платит… Где-то с марта месяца все соцвыплаты идут в рублях. А в Краснодоне медикам даже в долларах давали. Правда, всего $20. Но с ихними ценами — это и не деньги вовсе…

К нам в Тиньки приезжали дальние родственники, пожили два месяца здесь, оформили на ребенка пособие, а в мае, никому ничего не сказав, вернулись обратно. А дом, в котором они жили, недавно купила семья из Антрацита — пожилая женщина и её глухонемой сын».

«У нас своя кучка небольшая, а кто немножко сторонится, мы в душу не лезем», – Вика объясняет, почему не знает всех «донецких» в Тиньках.

А Люда после этих слов ошарашивает статистикой: «В ноябре, когда мы в сельсовете становились на учет, мы были, по-моему, 213-ми. А потом еще человек сто приехало. Ну, 50 — так точно. Вот наша соседка из Антрацита говорила: «Мы ходили смотреть дома, а соседи показывают: вот здесь живут донецкие, а тут — луганские»».

Её подружка делится другой деталью, вызванной «нашествием» переселенцев: «Наши соседи даже стали называть ту сторону, где мы живем, Донецким хутором. Эх, если бы еще дом наш можно было из Донецка сюда перенести…».

Для Люды дом — и вовсе больная тема, поэтому она спешит рассказать что-то веселенькое: «Случались тут маленькие эксцессы. Председатель как-то пришел со словами, что мы тут вывесили флаг Донецкой республики. А это соседу везли отходы с пилорамы и, как обычно, повесили сзади красную тряпку. Вот это и был «флаг ДНР». Это было весело.

А еще нам подарили козу, и уже есть две малюськи. А вчера муж ездил на шабашку, то ему подарили двух маленьких нутрий. Будем разводить. Он поросят резать побаивается, а вот нутрии у него еще Там были».

Мы выходим во двор, и Люда просит Вику почаще наведываться в гости: «Кто ко мне еще зайдет, если не ты. А я к тебе не могу наведываться, у меня же четверо».

У самой Вики — двое, а еще, как вы уже знаете, много родственников. Мы едем к её племяннице-художнице Ольге. На заборе табличка: «Різноманітна ВИПІЧКА на замовлення. Ремонт одягу».

Фото: Евгений Швец

Ольга поясняет: «Это мама занимается. Она заведовала архивом на шахте. Но ей никогда не нравилось с бумажками возиться. И вот здесь она решила открыть себя с творческой стороны — и выпечка, и стрижки. Да, она еще в Донецке стригла всех родственников и друзей, а сейчас от центра занятости учится в Черкассах, чтобы здесь открыть какую-то комнатку. Потому что украшенные торты местные заказывают не так часто — только к большим праздникам. А вот папа наш две недели назад наконец устроился на работу. Он просто очень долго ждал, пока вышлют документы из Донецка».

В Донецке Ольга училась в художественном училище. Не доучилась, можно сказать, один семестр. Её училище так и не перевели на украинскую территорию, и еще зимой она ездила на сессию. «Закрыть диплом» уже не вышло. В её группе было около 20 человек, дипломы получили лишь трое. Остальные либо просто бросили, либо перевелись кто куда — в Харьков, в Днепропетровск. Сама Ольга мечтает поступить в Киевскую художественную академию. Говорит, что будет пробовать, пускай особых привилегий для беженцев и нет.

Ольга с двоюродной сестрой Ксенией, которой вскоре тоже предстоит поступать

Фото: Евгений Швец
Ольга с двоюродной сестрой Ксенией, которой вскоре тоже предстоит поступать

А вот её родной сестре, которая в Донецке училась в училище культуры, удалось вовремя перевестись по своей специальности в Калуш Ивано-Франковской области. Ольга добавляет: «Я тоже надеюсь поступить, потому что село селом, красота красотой, но не хватает не столько женихов, сколько цивилизации».

Мы смотрим на картины, которые стоят в небольшой комнате, где плазма на стене больше, чем «энергосберегающие» окошки старого образца. Спрашиваю: «Почему вот эта картина такая депрессивная?». Ольга поясняет, что это вовсе не её работа, а лишь копия Малкольма Липке — Together alone. А затем показывает на свою картину, добавляя: «Это должно было быть проектом к моей дипломной работе, которую я все-таки надеялась защитить в Донецке. Но… Впрочем, они еще и резко изменили тему работы. Позвонили и сказали, что нужно сделать что-то «патриотическое» – или тема «ДНР», или 70-летие победы. А я же другими категориями мыслю».

И хотя Виктория уверяла, что её племянница каждый день ходит на Днепр черпать вдохновение, та уточняет, что особенно часто ходила на реку зимой. Дескать, когда людей почти нет, а рыбаки своей сосредоточенностью лишь дополняют тишину, испытываешь особенные чувства. А если еще зайти на лед и идти по Днепру — это особенно красиво.

Никто из наших собеседников так и не смог предложить аргументированную (или же «романтическую») версию своего переезда в Тиньки. Да, был озвучен экономический фактор. Но ведь многодетная мать Людмила за те же деньги с легкостью могла купить (или просто занять) дом в депрессивной Черниговской области и быть поближе к своей маме. А Виктория много где в Украине могла найти дом «с речкой и лесом» и по схожей цене. Но все они почему-то оказались в Тиньках, которые, пускай и не являются упадническим селом, но и на всю страну тоже не гремят.

Фото: Евгений Швец

Фото: Евгений Швец

Но если посмотреть на карту, то отчетливо видно, что именно в районе Тинек — едва ли не самое широкое место самого вместительного водохранилища Украины. Возможно, беженцы подсознательно выбирают это место как наиболее безопасное, а вода играет роль естественного защитного барьера. Чтобы косматый «сепар», груженный под завязку боекомплектом, ушел под воду, как только оттолкнется от противоположного берега, и чтобы никакой снаряд или мина не долетели даже до середины Днепра. Впрочем, это лишь романтическая версия. А вот то, что война перекраивает демографическую карту Украины, факт. Чтобы в этом убедиться, достаточно просто побывать в Тиньках.

Фото: forum.vgd.ru

Фото: ourist.kharkov.ua/Игорь Савинов

Система vs реформи: чому населення не підтримує урядові ініціативи?


Вадерій Воротник – головний редактор “Антени” на своїй сторінці у “Фейсбук” розмістив пост, в якому проаналізував перебіг просування реформ з децентралізації та адміністративно-теріторіальної в Україні. На думку медіа експерта головним тормозом реформ є сама адміністративно-чиновницька система країни.

11061501Зокрема, журналіст пише: – Здається, я почав розуміти хто є головним тормозом та шкідником по відношенню до реформ з децентралізації та адміністративно-теріторіальної. Який розумник вирішив їх проведення на місцях доручити тим, хто і має втратити свої посади та соціальний статус в результаті їх проведення?!!

Мова навіть не в окремих особистостях – чиновниках та головах ОДА, РДА. Мова в самій системі та в її інстинкті самосбереження. Система ні за яких обставин не зможе самознищитися. Принаймні тут, деморальний рівень мотивацій її “гвинтиків” не є достатньо високим. Уряд доручив розробку планів об’єднання громад саме тим, хто має бути скорочений в результаті іншої частини реформи – чиновникам адміністрацій. Тому то дві зовсім паралельні дії, що не зв’язані між собою і поєднали в одну. Штучно утворився нерозривний ланцюжок – децентралізація (ліквідація рівнів районів та областей одночасно з підвищенням ролі місцевого самоврядування) з укрупненням теріторіальних громад. Але ж “нарізаючі” через коліно нові адміністративно-теріторіальні одиниці, що скоріш є перекроєм підпорядкування в межах старих ще радянських адміністративних кордонів, викликаючі конфлікти інтересів тих самих громад, провокується незадоволення та соціальні вибухи.

Описане вище погрожує стати масштабнішим навіть за минулорічну революцію. Якщо в кожній теродиниці, кожному населеному пункті утвориться протесна група з намірами захищати інтереси громади, то говорити про просування реформи взагалі неможливо. Тим більш що маніпулювати та підливати мастила у вогонь доволі багато серед певних політичних гравців, що прагнуть повернення собі влади. І як результат – зажрате та тупувате чиновництво (я про систему в цілому, а не про персоналії) збереже свої місця, заявивши про унеможливлення втілення реформ і ,відповідно, свої робочі місця.

Але що заважає доручити реформування саме громадам? Принципово і швидко ліквідувавши області і райони, утворивши на перехідний період адміністрації в межах округів(повітів)? Ретельно вивчити інтереси громад на рівні їх інтегрування між собою, економічні, ментальні, кільтурні зв’язки. Навіть, самоіндентифікацію людей? Зробити за разумним та простим принципом – найкраще та найшвидше сполучення з центром громади, повіту, округу? І забути назавжди про нарізані за часів військового комунізму кордони областей, та районів. Як про обкомівсько-райкомівський рудимент совка.

Саме це і намагається зберігти існуюча чиновницька система. Яка фактично з часів СРСР не мінялася, демонструючі лише мімікрію та пристосуванство до умов, що змінювалися. Навіщо все це нам? Але тут має бути політична воля уряду, президенту та парламенту. Але дуже непокоїть той момент, що й на рівні країни існує певний страх високопосадовців втратити адміністративне вертикаль яку так активно використовують під час кожних виборів. Тоді ж про які реформи ми говоримо?


f_14991249191410879596

Вартість проїзду у громадському транспорті малє становити не вище 2,7 грн?

За допомогою підрахунків можна вставновити, що вартість проїзду у громадському транспорті мала б становити не вище 2,7 грн. Про такі підрахунки повідомив на своїй сторінці у Facebook керівник телекомпанії «Антена» Валерій Воротник.

“Один з депутатів черкаськоі міськради, член фракції блоку Петра Порошенка, щойно запропонував в фейсбуці дорівняти вартість білету на проїзд в міському транспорті до вартості літру пального. Тобто, до 21 грн. І чомусь вирішив, що витрати мають покриватися на 20%. Тобто, вартість білету близько 4 грн. Я вирішив трохи порахувати.

Вартість проїзду має калькуляцію. Навіть простий розрахунок. Витрата пального 20 л./100км. Довжина маршруту 10 км – це довше ніж більшість реальних маршрутів. Цифра для простоти розрахунку. Витрати на 10 км – 2 літри, х 21 грн. = 42 грн. Далі зарплата водія, кондуктора. Візьмемо навіть 15 000 з податками на місяць. На 24 робочі дня на день – 625 грн. За день для простоти вираховуємо, що машина робить 10 рейсів за робочій день. І це лише в один кінець. Тобто, насправді по маршруту проїжджає 20 разів. На рейс – 31-00 грн. Техобслуговання транспорту – рахував, десь в районі 4000 на місяць. На день ~ 84-00 грн. На рейс ~9-00.

Калькулюємо витрати на рейс – 42+31+9 = 82 грн. Саме стільки коштує один рейс середньостатистичної маршрутки.

Спілкуючись з перевізниками я дізнався цікаву деталь, що за рейс одна машина перевозить щонайменше 50 пасажирів. А іноді і всі 200. Бо люди рідко їдуть від кінцевої до кінцевої. Вони, як правило, на третину маршруту приблизно. Але рахуємо 50. Тобто, на перевезеного пасажира витрачається близько 1,64 грн прямих витрат.

Все інше в ціні білету прибутки власника. Але я брав у розрахунок лише 24 робочі дні в одну зміну. А насправді машини працюють в дві зміни 30 днів на місяць! Тобто, витрати ще менші… Тому з рентабільністтю 50 % вартість проїзду мала б становити не вище 2,7 грн. І це з 100% покриттям з кишені пасажирів. При цьому прибутки власника з одного буса становитимуть щонайменше 30000-50000 грн. При розрахунковому навантажені. Але за підрахунками може становити принаймні вдвічі вище. В мене питання: як і хто калькулює вартість проїзду і які надприбутки туди всовують? І чому ніхто просто з олівцем, листочком пареру та калькулятором не пвдрахував, що при вартості проізду 3 грн, власники мають вже надприбутки!? А кажуть, що потрібно платити по 5 грн, бо все дорожчає. Так, вірно. Бо власник бажає мати з кожної машини щонайменше по 300 000 грн чистого прибутку на місяць. І ви мене спробуйте переконати, що в питанні зовсім нема корупційної складової. Наостанок запитання депутату: чи не є він власником кількох “Еталонів” чи “Богданів”? Та чи не на зарплаті він у одного з перевізників? Я переконаний, що вимоги підвищення ціни білету – результат картельного зговору перевізників та корупційних домовленностей з представниками влади.
За інформацією, ВСІ перевізники міста мають тісні родинні, дружні стосунки з можновладцями. В своємоу минулому багато з них мають за плечима роботу в силових відомствах чи керівних посадах в органах влади. Ви ще маєте сумніви щодо того, хто дере з три шкури з пасажирів і хто влаштував собі таке коритце?”, – написав Валерій Воротник.

Джерело: http://v4asno.com/vartist-projizdu-u-gromadskomu-transporti-mala-b-stanoviti-ne-vishhe-2-7-grn-valerij-vorotnik/

Замість суду — житловий будинок для еліти?

[mp_row]

[mp_span col=”12″]

Поки увага громадян України була прикута до трагічних подій на сході, в Черкасах завершилася оборудка, яка, на думку багатьох представників спільноти міста, має вигляд суто корупційної.

Читати далі Замість суду — житловий будинок для еліти?