Вони не потрібні країні (це моє переконання). Бо деякі можновладці вирішили, що МИ є зайвими людьми в Україні майбутнього, омріяній корабельними соснами разом з весільними ведучими та фотографами. Крім того, їм не потрібна наша здатність самостійно, і навіть під впливом медіареклами приймати власні рішення і відчувати за них відповідальність.
Слова Бена Волеса зірвали мозок провладних еліт. Знаєте чому? Відставний британський міністр сказав те, що у нас вже півтора року не на часі. «Середній вік на фронті — за 40». Бен Воллес заявив, що «настав час» переглянути масштаби мобілізації в Україні, закликаючи українську владу більше мобілізувати молодих громадян. Одночасно фейсбук вивалив відео українського офіцера, що звертається до Залужного і намагається пояснити, що призов на службу літніх та хворих, нетренованих людей є насправді не комплектуванням збройних сил, а великою проблемою, що руйнує боєздатність української армії. Так що насправді відбувається?
Скажу просто, і викажу просто власну думку. Не претендую на істину в останній інстанції, але просто проаналізуємо кілька речей.
Перше — поява на світ божій партії Зеленського — Слуг народу за кілька місяців до минулих парламентських виборів. Згадаймо як формувалися партійні списки. З одного боку грошовиті мішки, з іншого чітке вікове обмеження та вимога “незасвіченості”. Облишмо маячню про бажання оновити український політикум. Тут справа в іншому, про що я напишу далі. От і появилися фахівці по зашкварам у ВР — корабельні сосни, весільні фотографи, ді-джеї… Купа інших фахівців, кому ми маємо подякувати за перевернутий з ніг на голову комуністичне “лібертаріанство”. Але я зараз не про економіку і не політику.
Друге — явний крен в мобілізації на осіб у віковому проміжку 45+. Чому? Я довго задавав собі це питання, згадуючи й дичайші порушення законодавства при мобілізації без проходження медичних комісій, прийняття репресивних законів, що мусили перетворити волелюбних українців на рабів системи, і… все це на тлі абсолютно совкової, змавпованої з російської, системи військкоматів. І про всяк випадок — те про що всі соромляться говорити вголос — ТЦК та СП є в великій своїй частці ліквідованими ще за довоєнних часів юридичними особами. Чому? Та щоб судитися стало практично неможливим. Примітивна логіка, далека від правового виміру, і вигадана звісно фотографами та соснами? Не знаю. Я не прихильник теорії заколоту. Але вже чітко бачу дивну тенденцію.
Скільки осіб покинуло країну за час війни? є офіційні цифри, є оптимістичні, є і песимістичні. Торкнемося найгіршого з можливих варіантів. Згідно з ним з країни втекли більше ніж 12 млн громадян. Більшість у віці 30-50 років. Втекли, пишу усвідомлено, бо переконаний, що страх був не головною причиною, на відміну від бажання реалізувати давню мрію — втекти з країни, що звикла відноситися до тебе як до раба, але при тому гучно промовляючи слова про демократію та свободу. Я не засуджую цих людей, хоча не поділяю їх поглядів. Це також право і вибір. Серед втікачів принаймні 40 відсотків чоловіки призовного віку. Також не засуджую, бо залишитися в країні та бігати від очманілих військкоматівських ще принизливіше.
Який зараз маємо коефіцієнт співвідношення між пенсіонерами та тими, що працюють? Який він буде після війни? Чи спроможна країна потягти числені соціальні виплати родинам загиблих, скаліченим та ветеранам? Я тут песиміст. Ні. Питання спроможності пенсійної системи викликало сумніви ще й в довоєнні часи, а зараз, на тлі втрат, біженців та тих, хто покинув назавжди Україну, це питання стає більш ніж безнадійним.
Поки є міжнародна підтримка України, яку можна використовувати на латання дір в бюджеті, цю безнадійність можна відтерміновувати. До тої самої пори як прийде час починати сплачувати борги. В перспективі 10-15 років нинішні 45-50-річні стануть пенсіонерами і з відносно великими пенсійними внесками почнуть претендувати на виплати, що неминуче призведе до дефолту пенсійної системи. Це якщо трохи спрощено пояснити ситуацію. Далі — ще гірші перспективи.
Інший аспект, який, можливо, став вирішальним у виборі моделі поведінки держави – ментальність представників середнього покоління. Вони вже не мають комуністичних переконань. Багато з них боролися за незалежність України, брали активну участь в суспільному житті країни, пережили дев’яності та нульові, мають сталі переконання та відчуття власної гідності поруч із власним баченням майбутнього України. Попри суттєві відмінності поглядів, це покоління знає, відчуває про що мріяли, за що боролися та що отримали врешті. Ці люди крім іншого, якщо й були частиною електорату Зеленського, зараз здебільше розчаровані навіть не самим президентом, а його командою.
“Неначасі” як одна з голових базових ідей перестає працювати. Все більше розмов про порушення прав людини, що відбувається масово в країні під час мобілізації, стосовно бійців ЗСУ, особливо поранених та скалічених. На тлі, м’яко кажучи, недолугих спроб врегулювати болючі питання з боку уряду. Шалена демотивація цивільного населення, що відверто не бажає йти воювати? Скажете не варто про це говорити вголос? Знов таки “неначасі”? І як вишенька на тортик – один з політтехнологічних кроків, яким намагаються протиставити тих, хто в тилу, і тих хто на фронті. Мовляв, бійці втомилися, а ті, хто в тилу не бажають їх міняти. Ці слова в близьких інтерпретаціях останнім часом стають девізом телемарафону, девізом десятків телеграм каналів та ютуберів. Вочевидь, створюється суспільний міф. Але ж таки знов по знайомому шаблону розділення суспільства.
Так що там на рахунок середнього віку? Скажу відверто. Вони не потрібні країні (це моє переконання). Бо деякі можновладці вирішили, що МИ є зайвими людьми в Україні майбутнього, омріяній корабельними соснами разом з весільними ведучими та фотографами. Крім того, їм не потрібна наша здатність самостійно, і навіть під впливом медіареклами приймати власні рішення і відчувати за них відповідальність. Зайві, але призовного віку. Можна означити благородну мету — збереження молодого потенціалу заради майбутнього. Але, реально, Україна зберігає саме ту частину молоді, що є аморфною, не активною в суспільно-політичному сенсі, позбавлену сталих політичних переконань. Це зручний матеріал, чи не так? Бо пасіонарна молодь разом із іншими минулого року в перші дні війни опинилася на фронті. І, на жаль, більшості з якої вже нема. Пасіонарії будь-якого віку не потрібні нинішній владі. Мушу про це говорити зраз, бо за кілька місяців буде пізно.
Західні партнери наполягають, що Україні потрібні вибори. Українська влада заявляє, що вибори нав’язують агенти москви. Західна преса відверто пише про корупцію в вищих ешелонах української влади, українська влада каже, що це ІПСО кремля. Західні суспільства вимагають від Києва дотримання стандартів демократії, у нас стверджують, що це намагання захистити ухилянтів від служби в ЗСУ. Рано чи пізно, але конфлікт між партнерами та українськими можновладцями мав би статися. Але причини далеко не в Трампі, причини в маніпулятивних підходах саме з нашого боку.
Я не впевнений, що президент Зеленський має занадто великі шанси на перемогу на виборах, якщо вони стануться весною наступного року. Шанс, звісно є, але оточення, немов гирі буде тягнути на дно перегонів. Про Слуг взагалі говорити не варто. Це вже бита карта. Але хто прийде їм на заміну? Вочевидь, це те, що найбільше непокої сьогодні політтехнологів влади. Бо й з партіями клонами зараз справи не настільки гарні. Безальтернативність завжди грала злий жарт з політиками. Доля Зеленського не виключення. Можна багато говорити про його безумовні заслуги перед країною. Але дуже важко говорити про нього в перспективі. І в першу черг завдяки оточенню, авторитарним та поверховим підходам, небажанню розбиратися в сутності проблем, відсутності фундаментального розуміння демократії.
Я якось так непомітно пережив своє 55-річчя ще минулого року, і тому цей текст — мій власний маніфест незгоди з тим, що відбувається на тлі героїзму пересічних українців. Я минулого року дав сам собі обіцянку про те, що про негарні речі будемо говорити лише після перемоги. Але мушу визнати свою помилку. Якщо не говорити вже тут і зараз, то ця перемога не настане ніколи. Бо ми втрачаємо сутність країни, ми втрачаємо власні мрії про демократію та справедливість.
Електорально виборці середнього та старшого покоління переважають над молоддю. Голосування старшого покоління залежне від думки не молоді, а саме середнього покоління — їх дітей. Недолугі спроби таким чином відмінусувати велетенську електоральну групу зреченні на невдачу. Принаймні це не про нашу країну. Досвід років незалежності змушує максимально адаптивно сприймати виклики та зміни реалій Не бажають бачити нас в реальному житті? Побачать дулю в кишені. А за ефективністю це набагато сильніша річ за вибори. Якщо держава ігнорує та не поважає інтереси маленьких людей, то саботаж з боку маленьких українців підточить цю державу. І наслідки будуть не дуже веселими.
В історичній ретроспективі, ситуація не є новою. Такі періоди приходили до нас в країну постійно з перервами на 30-50 років. Тому світом розбрелися українці та переймаються, люблять країну здалеку. І дивляться на нас, диваків, що романтично захоплюємося війною на декілька фронтів. Зовнішнього — з московським загарбником, внутрішнього — з внутрішнім ворогом, що не менше небезпечний за московитів, та самими собою — з власною сутністю переконаних індивідуалістів, волелюбних лібертаріанців та безнадійних мрійників.
На наступному тижні поговоримо про рабство, яке скасоване в позаминулому столітті, але виявилося більш ніж живучим в Україні. рабство — це позбавлення людей базових прав, позбавлення їх майбутнього та можливості вибору. Поговоримо про це.
Валерій Воротник, журналіст