Авторська колонка Марії БОРОДІЙЧУК, адвокатки
В умовах воєнного стану, коли суспільство сконцентроване на захисті країни, ми щодня втрачаємо тих, кого маємо оберігати найбільше — дітей. Не на фронті. А в їхніх власних домівках. Домашнє насильство — це не тільки фізичні удари. Це ще й тиша після крику. Це очі дитини, яка не спить ночами, бо боїться, що знову буде «таке».
Як адвокатка, що займається справами домашнього насильства, я неодноразово стикаюся з однією абсурдною правовою реальністю: діти-свідки насильства в родині не визнаються потерпілими. Вони просто присутні. Присутні при побоях, при приниженнях, при сценах жорстокого психологічного терору. Але офіційно — не є жертвами.
За офіційними даними Офісу Генерального прокурора, у 2023 році в Україні лише 66 дітей були визнані потерпілими за статтею 126-1 ККУ — це мізерна цифра, яка не відображає реальних масштабів біди. Бо в більшості випадків насильство відбувається «в сімейному колі», і якщо дитина не отримала фізичних ушкоджень — система не бачить у ній жертву.
Але насправді — вона вже постраждала.
Що відчуває дитина, яка щодня чує, як тато принижує маму? Як б’є? Як грюкають двері, як летять речі, як після того мама мовчить, бо соромно? Такі діти втрачають базове відчуття безпеки, довіри до світу, здатність формувати здорові емоційні зв’язки. Це — справжнє насильство, хоч і не завжди видно синці.
І головне — українське законодавство не визнає їх потерпілими.
Війна підвищує рівень агресії, економічний стрес і травматизацію суспільства. Водночас ресурси держави спрямовані на фронт, а інституції соціального захисту працюють на межі можливостей. У таких умовах діти, які щодня чують крики за стіною укриття чи спостерігають за батьками-кривдниками, лишаються один на один із травмою. Для них «войовнича тиша» системи стає подвійним насильством — психологічним і інституційним.
Важливо зазначити, що прояви психотравматизації у дітей можуть виникати не одразу, а через певний час, і лише за участі висококваліфікованого спеціаліста — психолога або судового експерта — можна встановити причинно-наслідковий зв’язок між пережитим досвідом і психологічною травмою.
Попри наявність розгалуженої нормативно-правової бази у сфері протидії домашньому насильству та захисту прав дітей, а також численних методичних рекомендацій, реальна ситуація свідчить про низьку ефективність існуючих механізмів. Проблема залишається надзвичайно актуальною, і її системне вирішення вимагає перегляду підходів на державному рівні.
Україна потребує запровадження нового, більш ефективного стандарту захисту дітей — як жертв, так і свідків домашнього насильства. Лише за умови оновлення практик виявлення, фіксації та реагування можна забезпечити належний рівень безпеки та психологічного благополуччя дітей у кризових умовах.
Що слід змінити негайно
- Автоматичне визнання дитини потерпілою, якщо насильство вчинено в її присутності. Досвід Ісландії та Австрії показує: такий підхід підвищує рівень виявлення психотравми та дає доступ до реабілітації без зайвих експертиз.
- «Barnahus UA» — міжвідомчий центр “однієї двері”. Дитина дає показання лише раз, у безпечному приміщенні, де працюють слідчий, прокурор, психолог і соціальний працівник. Пілот можна запустити постановою Кабміну з подальшим поширенням у регіони за підтримки донорів.
- Обов’язкова відмітка про наявність дітей у формі оцінки ризиків. Термінові заборонні приписи мають видаватися автоматично, якщо в сім’ї є дитина-свідок. Для цього достатньо змінити наказ МВС №654 «Про затвердження Порядку винесення уповноваженими підрозділами органів Нацполіції термінового заборонного припису стосовно кривдника» та впровадити електронний чек-лист у планшетах патрульних.
- Шкільні «точки довіри». Кожна школа повинна мати психолога, який пройшов сертифікацію роботи з ГЗН. Зібрана інформація (за згодою дитини) передається до центрів соцслужб через захищений реєстр.
- Аналітика замість паперу. Створити відкритий дашборд Мінсоцполітики, який у реальному часі агрегує дані поліції, прокуратури та судів. Це дозволить суспільству та донорам бачити реальний масштаб проблеми та ефективність вжитих заходів.
- Створити та впровадити програми психологічної підтримки для дітей, постраждалих від домашнього насильства.
Чому це потрібно вже сьогодні
Ратифікація Стамбульської конвенції зобов’язує Україну захищати кожного постраждалого, а не тільки того, кому вдалося «довести» травму. Ігноруючи дітей-свідків, ми порушуємо не лише міжнародні угоди, а й власну Конституцію, яка гарантує охорону дитинства. В умовах війни це питання національної безпеки: травмовані сьогодні діти завтра формуватимуть суспільство, яке відновлюватиме країну.
Домашнє насильство — не лише «приватна справа», а тиха фронтова лінія всередині країни. І саме на цьому фронті ми не маємо права втрачати наших дітей. Увімкнімо світло закону там, де досі панує тінь.
Ми — країна, яка щодня доводить, що здатна захищати. Але поки ми не навчимося захищати своїх дітей від насильства в сім’ї, ми будемо програвати у тилу.
І ця поразка буде болючішою за будь-яку іншу.