Руїна? Враження від мандрівки Холодним яром

Села без людей, розбиті дороги, покинуті будинки… Цього тут вистачало і до війни. Але, принаймні, тоді відчувалося життя. Не змінилися лише краєвиди, від яких, як і раніше, неможливо відвернути погляд. Але тепер у них скрізь присутня печатка смутку.

Можливо, ми обрали не найкращий час для мандрівки. Природа навіть не спить. Вона мертва і намагається всім своїм змістом показати це. Ліси, що незвично заповнені вирваними з корінням деревами, поваленими стовбурами та гіллям. Але це не надає відчуття дикої природи, а навпаки, нагадує постапокаліпсис.

Це Холодний Яр. Коротка мандрівка від Черкас, через Медведівку, Мельники, Буду, Кам’янку, Смілу та ще купу сіл. Десь 160 км вбитими дорогами серед спорожнілих поселень та занедбаних лісів. Цивілізація закінчується за Черкасами, в Червоній Слободі, та знову з’являється в Кам’янці. Війна, звісно, не час для туристичних заміток, але час для опису сумної реальності.

Що кидається в очі, якщо тут з’явитися за два роки після початку великої війни? Перш за все, це дороги, яки за станом вже повернулися у дев’яності. Друге — села, в яких зникли з вулиць люди, натомість прийшла Велика депресія. Де-не-де жевріє життя, але воно на загальному тлі пейзажу виглядає дуже непевно.

Села — це окремо. Окрема розмова, що має бути сповнена пошуками подальшого сенсу існування сільських спільнот, що нещодавно об’єднали в ОТГ, а потім прийшла коронокриза , а за нею — війна. Навіть 30 років тому на хвилі пострадянської бідності все мало не настільки депресивний вигляд і не викликало такого сильного смутку. Кількість залишених власниками будинків збільшилася в рази в порівнянні з довоєнними часами. Ділянки біля дворів за два роки встигли зарости молодими деревами. Навіть якщо власники померли чи переїхали до дітей у міста, все одно підсвідомість намертво зв’язує картинку з війною. А тут немає війни. Війна далеко, але війна висмоктала з цієї землі життя. Єдине слово, яке спадає на думку, — “руїна”.

Може, я помиляюся і дивлюся на реальність через фільтр депресії? Передивився зроблені фото. Депресія, напевне, торкнулася й електронних систем камери.

Сліди мародерів не покриває ані сніг, ані хащі дерев чи чагарників. Зима показує все у жорстокій красі мінімалістичних кольорів.

Ліси — немов після буревію. Але їх не чистять, не збирають гілля, а лише вирізають у ньому проїзди для автівок на дорогах. Шалена кількість дров, які нікому не потрібні. Надзвичайно багато повалених гілляк і цілих дерев — дубів, грабів, які вирвані потужною силою з корінням. За лісом не доглядають, і це кидається в очі відразу після того моменту, як проїжджаєш повз занедбану будівлю лісництва.

Сліди мародерів. Кому потрібно знімати металеві листи з понівечених огорож, дахів будиночків? Знімати і самі дерев’яні паркани? Виймати дерев’яні рами з будинків, старезні двері з сараїв та погребів? У дворах речі, напевне, викинуті з будинків на вулицю. Навіщо, якщо там не наводять лад і не готуються заселитися нові мешканці?

На вулицях — поодинокі фігури не дуже акуратно одягнутих старих людей і зовсім не видно дітей. На кожному цвинтарі, що видно з дороги, група могил із прапорами. Кілька разів намагався рахувати і в голові скласти формулу з урахуванням населення невеличкого села. Сумно.

Місця, локації та туристичні об’єкти, які перед війною очікували власного майбутнього в туристичному регіоні країни, місцині, сповнений легенд, міфів та сподівань… Війна зробила їх марними.

Війна. Її наслідки не лише там, де рвуться бомби, падають ракети. Війна скрізь. І її значно більше, ніж нам здається на перший погляд. І набагато більше, ніж нам хочеться. Від війни зараз неможливо сховатися навіть у глибині Холодного Яру. Врешті, я пожалкував, що не взяв із собою кінокамеру, яку раніше брав у мандри, налаштовуючи в ній теплий кольоровий профіль. Можливо, те, що бачиш, варто фільмувати, бо це також документ. Документ нашого сповненого болем жорстокого часу.

Валерій ВОРОТНИК,
журналіст