«Вони стояли за нас — ми вийшли за них», «Мовчання вбиває, пам’ять — рятує» — під цими гаслами у неділю, 21 грудня, у Смілі відбулася мирна хода на підтримку тих, чиї імена сьогодні залишаються у списках зниклих безвісти та військовополонених.
Учасники ходи — переважно рідні та близькі зниклих героїв — зібралися, аби разом розділити біль і вкотре нагадати суспільству: війна триває. І досі сотні, а в масштабах держави — тисячі синів і чоловіків, батьків і братів залишаються без звістки, з невідомими долями.
Від храму Іоанна Хрестителя до центральної площі міста люди йшли пліч-о-пліч — з портретами в руках, з іменами, які щодня промовляють подумки, з болем, що живе в кожній родині зниклого захисника. Йшли з надією, що держава пам’ятає, а світ чує.
Поруч із родинами цього дня були й представники міської влади: заступниця міського голови Сміли Тетяна Карло, керуюча справами виконавчого комітету Смілянської міської ради Оксана Яценко, а також голова міської Спілки родин загиблих захисників України Лариса Сіленко. Символічно майорів біло-чорний Прапор надії, нещодавно встановлений на будівлі Смілянської міської ради — як знак того, що місто пам’ятає і чекає.
Для родин ця хода — ще один день віри.
Віри, що їхній біль бачать.
Що їхні рідні — не статистика.
Що їхні імена звучать уголос.
І що кожен захисник обов’язково повернеться додому живим.
На площі лунали вірші — про любов, яка не знає відстаней, про тих, хто нині не поруч, про надію, яка тримає тоді, коли здається, що сил більше немає. Прозвучала й спільна молитва — за повернення, за диво, за силу дочекатися.
Сміла не звикає до цього болю. І не хоче звикати.
Бо чекати — означає вірити.
А віра означає, що кожен має повернутися додому. До рідних.
