У Відні затримали українського журналіста-розслідувача Михайла Ткача та оператора Ярослава Бондаренка. За словами журналіста, озброєні поліцейські розбили вікна автомобіля, поклали його на дорогу й застосували силу. Але ця історія має два різні юридичні боки: чи мав право журналіст негласно спостерігати за людиною — і чи була виправданою жорсткість австрійської поліції?
8 жовтня знімальна група «Української правди» працювала у Відні, де шукала колишнього генерального прокурора Руслана Кравченка. Як розповів сам Ткач, дорогою між місцями зйомок їхній автомобіль зупинився на світлофорі. До машини підбігли семеро озброєних людей у масках, розбили скло та витягли журналістів назовні. Ткач стверджує, що, попри його слова про журналістський статус, один із силовиків притиснув його шию коліном. Оператор зазнав поранення.
Пізніше з’ясувалося, що правоохоронці перевіряли підозру у шпигунстві. Та 9 жовтня австрійський суспільний мовник ORF повідомив: прокуратура Відня не знайшла підтвердження підозри щодо Ткача та Бондаренка, обох звільнили. За даними ORF, підозра виникла під час іншого розслідування, у якому фігурують двоє інших українців. Це окрема справа, і плутати її учасників із журналістами не можна.
Журналіст — не оперативний працівник
У дискусії про інцидент багато хто виходить із того, що журналіст-розслідувач має право на будь-які методи здобування інформації, якщо йдеться про корупцію чи посадовця. Але це не так. Право на журналістське розслідування не тотожне праву проводити негласні оперативно-розшукові або слідчі дії.
Для порівняння достатньо звернутися до українського законодавства. Стаття 25 Закону України «Про інформацію» дозволяє журналістові під час виконання професійних обов’язків робити аудіо- й відеозаписи, але прямо застерігає: за винятком випадків, передбачених законом. А стаття 307 Цивільного кодексу встановлює важливу відмінність: коли зйомка відбувається відкрито на вулиці або під час публічного заходу, згода особи на знімання припускається. Таємна зйомка людини без її згоди допускається лише у випадках, установлених законом.
Тобто працювати відкрито — з камерою, яку видно, з можливістю встановити, що відбувається саме журналістська зйомка, — юридично значно безпечніше, ніж таємно фіксувати чиєсь приватне життя. Водночас закон не вимагає, щоб кожен журналіст у будь-яку хвилину носив помітний знак «Преса» або попереджав кожного перехожого про запис. Вирішальними є спосіб отримання інформації, місце зйомки, характер відомостей і законна мета.
Стаття 246 Кримінального процесуального кодексу регламентує негласні слідчі (розшукові) дії. Їх можуть проводити уповноважені законом суб’єкти за визначеною процедурою. Журналістське посвідчення саме по собі таких повноважень не дає. Незаконне втручання в приватне життя або таємницю спілкування може мати наслідком відповідальність за кримінальним законодавством.
Аналогічно не можна довільно встановлювати пристрої прослуховування, записувати сторонні приватні розмови чи знімати дроном приватну територію без огляду на правила польотів і права мешканців. Але й тут немає універсального правила, що будь-який прихований кадр або політ над чужою ділянкою автоматично є злочином: конкретне порушення залежить від обставин і застосовної норми.
Що з цього стосується Ткача?
Насамперед слід встановити, що саме робила знімальна група. Шукати колишнього посадовця, перевіряти відкриті відомості про його майно, перебувати в публічних місцях, знімати його публічну поведінку — це одне. Тривалий час приховано переслідувати людину, фіксувати її приватні контакти, записувати недоступні стороннім розмови або спостерігати за житлом спеціальними засобами — зовсім інше.
Окрема деталь — спосіб зйомки розмови Ткача з Кравченком. У лівій нижній частині кадру помітні нерухомі плями чи смуги, схожі на подряпини або забруднення скла. Це дає підстави припускати, що принаймні частину розмови могли знімати з автомобіля крізь скло, а не відкритою камерою на вулиці. Водночас самі сліди в кадрі не доводять ані прихованого характеру запису, ані того, що співрозмовник не знав про зйомку. Для юридичної оцінки принципово встановити, чи була камера помітною, чи усвідомлював Кравченко, що його записують, у якому місці відбувалася розмова і чи зачіпав запис його приватне життя. Зйомка з автомобіля сама собою не заборонена, але такі кадри — важливий привід перевірити методи журналістського спостереження, а не автоматично вважати їх правомірними лише через статус журналіста.
В Австрії діє § 107a Кримінального кодексу про нав’язливе переслідування. Для його застосування потрібна не просто присутність журналіста поблизу людини, а передбачені законом ознаки тривалого, наполегливого й протиправного переслідування, здатного істотно порушити її звичне життя. Саме перебування автомобіля поблизу будинку ще не доводить складу цього злочину.
Австрійські правила захисту персональних даних передбачають особливий режим для журналістики, але це також не є індульгенцією на будь-яке втручання в приватність. Суспільний інтерес до колишнього генпрокурора безперечно важливий для оцінки розслідування, однак він не скасовує всіх прав самої людини.
Публічно підтверджених даних, що Ткач із колегою проводили незаконне прослуховування, запускали дрон над приватним помешканням чи вчинили кримінально караний сталкінг, наразі немає. І тому стверджувати, що вони порушили відповідні закони, було б безпідставно. Але так само некоректно оголошувати законним будь-який спосіб стеження лише тому, що ним користується журналіст.
Чи могла поліція застосувати таку силу?
Тут діють інші правові критерії. Поліція вправі затримувати людей за наявності належних підстав, зокрема за підозрою у серйозному злочині. Саме по собі подальше непідтвердження підозри не робить автоматично незаконним початкове затримання. Але навіть законне затримання не дозволяє застосовувати будь-яку силу.
§ 29 австрійського Закону про поліцію безпеки вимагає пропорційності: з кількох дієвих заходів правоохоронці мають обирати той, який найменше обмежує права людини. Чи були підстави очікувати збройного опору? Чому знадобилося вибивати вікна на світлофорі? Чи був необхідним тиск коліном на шию вже затриманого журналіста? На ці питання австрійська влада має відповісти предметно.
Важливо також перевірити, чи журналістам своєчасно пояснили причини затримання і забезпечили можливість розуміти процесуальні документи. За словами Ткача, він не одразу зрозумів, що перед ним поліція, а згодом йому пропонували підписати документ німецькою мовою, якої він не знає. Це його свідчення; для остаточного висновку потрібні матеріали поліцейської операції та процесуальні документи.
Два питання замість одного вироку
Цю історію було б легко перетворити на суперечку про те, хто «хороший» — український журналіст чи австрійська поліція. Але правова оцінка так не працює. Потрібні дві незалежні перевірки.
Перша — чи не вийшли журналісти за межі дозволених методів збору інформації. Відкрита зйомка в публічному місці й негласне спостереження за приватним життям — юридично різні речі. Не все, що виправдовується журналістським інтересом, дозволено законом.
Друга — чи мала поліція достатні підстави для затримання і чи була застосована сила необхідною та пропорційною. Помилкова підозра у шпигунстві, побиття чи травмування затриманого не можуть залишатися без перевірки лише тому, що операцію проводили силовики.
Попередній висновок простий: журналістська професія не надає права на незаконне приховане стеження. Але навіть якщо у правоохоронців виникли підозри щодо методів журналістів, це не звільняє поліцію від обов’язку діяти за законом і не застосовувати надмірної сили.
Станом на 9 жовтня доказів кримінального правопорушення з боку Ткача й Бондаренка не оприлюднено; підозра у шпигунстві, за повідомленням прокуратури Відня, не підтвердилася. Оцінка законності силової операції ще попереду. Саме тому ця справа потребує не емоційного вироку, а відкритого й незалежного встановлення фактів.
Джерела: ORF; «Українська правда» — свідчення Михайла Ткача; Цивільний кодекс України; Закон України «Про інформацію»; австрійська база законодавства RIS.