Олександра Шулежко врятувала під час Другої Світової 102 дитини, за це її назвали зрадницею та звинуватили у співпраці з окупантами

Її іменем планували назвати вулицю в Черкасах. Однак у міськраді вирішили, що місту потрібні міфи Бандери, Стуса, а не історичні постаті. В рідних Черкасах про Олександру Шулежко знають одиниці. Про те, що ця жінка — Праведниця народів Світу, дізналися незадовго до її смерті. Велике і трагічне життя прожила черкащанка Олександра Максимівна Шулежко, перш ніж багатьом її землякам стали відомі подробиці її подвигу. Були в її житті та робота медсестрою, і репресії чоловіка, православного священика, і важке життя з двома маленькими дітьми під час окупації Черкас німцями. Олександрі Максимівні вдалося відкрити в місті притулок і врятувати від смерті та голоду понад сотню сиріт.
Але ця історія не мала гарного завершення. Після визволення Черкас радянська влада записала Олександру Шулежко у зрадниці і відібрала у неї врятованих дітей. Ми не знайдемо в мережі та українських медіа відповідних матеріалів про цю героїчну та самовіддану жінку. її постать недооцінена сучасниками й майже забута нащадками. Ми публікуємо цей матеріал, спираючись на газети "Дзеркало тижня" та "Акцент", а також матеріали Українського інституту національної пам'яті.

На сайті УІНП ми знаходимо публікацію, присвячену Олександрі Шулежко.

Олександра Шулежко народилася 1903 р. в селі Михайлівка Драбівського району (нині — Черкащина). Походила з заможної родини селян Шелудьків, закінчила гімназію, потім — педучилище. 1921 р. вийшла заміж за Федора Шулежка, який згодом став священиком Української автокефальної православної церкви. Його репресували 1937 р. Олександра залишилася сама з чотирма дітьми. Один син помер немовлям, другий став танкістом, згорів заживо під час війни, а дві доньки, Алла і Лариса, вижили.

У роки війни Олександра Шулежко врятувала від смерті й голоду 102 дитини; з них 25 були євреями. Вона зуміла організувати притулок для дітей-безхатченків у Черкасах. Після окупації Черкас Олександра Максимівна бачила багато бездомних і сиріт. До рішення створити притулок спонукала зустріч з маленьким хлопчиком. Він сидів біля померлої жінки на вулиці. Олександра Максимівна привела дитину до себе додому. Згодом з’явився ще один знайда.

Вона звернулася до гебітскомісара Черкас із пропозицією створити дитячий будинок. Ініціатива знайшла відгук. Із часом Олександра змогла якимось дивом розжитися й на фінансові вливання від німецької влади для дитбудинку. Організувала на невеличкій земельній ділянці господарство: тримали курей, кіз, поросят. Усім тим опікувалися вихованці.  

Олександра Шулежко (праворуч) з доньками Аллою і Ларисою та колегою Поліною Євстихіївною (зліва), вихователькою дитсадка, викладачем вишивання. Черкаси, 1942 рік  

Завдяки хоробрості, винахідливості й піклуванню Олександри Шулежко діти вижили. Вона приймала у притулок усіх без винятку. Поміж інших дітей з’явилися й єврейські. Їх записували як українців, греків, вірмен або татар залежно від особливостей зовнішності. Цій мужній жінці було що втрачати: вона ризикувала власним життям і життям своїх дітей. Черкаські поліцаї написали на неї донос, і німецька поліція частенько навідувала притулок. Єврейських дітей переховували в ізоляторі. Німцям казали, що там тримають інфекційних хворих. Олександра Максимівна, завдяки доброму знанню німецької мови, переконала гебітскомісара у безпідставності підозр поліцая Руднєва.  Коли німці відступали, вони примусово евакуювали й дитячий будинок. Гебітскомісар виділив дві машини. Олександра Шулежко прилаштувала частину вихованців у навколишніх селах, але з іншими мусила рушати з німцями. Вони доїхали до Вінницької області. Звідти Олександра Максимівна зуміла знову дістатися з дітьми до Черкас. Та тут її чекали. У місто повернулася радянська влада. Виховательку відсторонили від спілкування з дітьми, заборонили працювати за фахом. Олександра Максимівна влаштувалася на роботу до реєстратури. До 1968 р. її підозрювали у співпраці з нацистами. Натомість вихованці жінки завжди тепло згадували свою другу маму. Олександра Шулежко померла 1994 р. Через рік їй присвоїли почесне звання Праведник народів світу. Про це написала у статті Вікторія Яременко, працівниця Українського інституту націрнальної пам’яті,  “Жіночі долі у вирі Другої світової” у “Дзеркалі тижня”.

До войны Александра Шулежко работала воспитательницей в детском саду. Эта работа досталась ей с трудом, ведь с 1937 года она была женой врага народа — ее мужа, православного священника, репрессировали и выслали в сталинские лагеря. Три года она перебивалась случайными заработками и только накануне войны смогла найти постоянное место воспитательницы в детсаду. О том, какой замечательной воспитательницей была эта женщина, свидетельствует экспонат областного краеведческого музея. Он, кстати совсем недавно появился здесь. Хорошо сохранившуюся фотографию 1940 года принесла в музей бывшая воспитанница Александры Шулежко — черкасщанка Светлана Петровна Иванец. На пожелтевшем довоенном фото детишки в саду со своей воспитательницей

Також про Олександру Шулежко писала черкаська газета “Акцент“.

“До войны Александра Шулежко работала воспитательницей в детском саду. Эта работа досталась ей с трудом, ведь с 1937 года она была женой врага народа — ее мужа, православного священника, репрессировали и выслали в сталинские лагеря. Три года она перебивалась случайными заработками и только накануне войны смогла найти постоянное место воспитательницы в детсаду. О том, какой замечательной воспитательницей была эта женщина, свидетельствует экспонат областного краеведческого музея. Он, кстати совсем недавно появился здесь. Хорошо сохранившуюся фотографию 1940 года принесла в музей бывшая воспитанница Александры Шулежко — черкасщанка Светлана Петровна Иванец. На пожелтевшем довоенном фото детишки в саду со своей воспитательницей.

— Это фото – очень много говорит нам об Александре Максимовне, каким человеком и педагогом она была, – рассказала нам старший научный сотрудник музея Марина Бугеря. — Самой воспитаннице Александры Максимовны на фото 4 года. Она родилась в 1936-м на Кировоградщине, через год семья переехала в Черкассы, девочка стала жить с бабушкой по матери, которая умерла в 1937-м после рождения второго ребенка. Бабушка девочки жила в доме около нінешнего Дворца бракосочетаний и свою внучку отдала в детсад, который находился по улице Смелянской. На фото запечатлен один из дней в детсаду. Но самое интересное – это надпись на обороте, сделанная рукой Александры Максимовны Шулежко: «Милая Светланочка! Расти здоровой счастливой девочкой. Когда ты вырастешь, на этой карточке узнаешь всех деток. Вспомнишь тогда и свою воспитательницу Александру Максимовну, которая тебя крепко, крепко любила. Любящая тебя Александра Максимовна. 3 сентября, 1940г., Черкассы, детсад».

Конечно, ни взрослые, ни дети тогда не могли и предположить, что всего лишь через год Черкассы будут оккупированы фашистами. С приходом немцев садик расформировали. Однако Александра Шулежко смогла убедить немцев, что в городе нужен приют для бездомных детей. Когда власти разрешили устроить такой приют, то для него было выделено помещение бывшего садика. В нем частично сохранилось и имущество – кровати и постели для детей, посуда. Количество воспитанников очень быстро росло. Первых директор детдома привела буквально с улицы — кто-то сидел и замерзал возле умершей матери, кого-то жители, узнав о работе приюта, приводили туда. Очень скоро здесь уже было семьдесят ребят. Примерно 25 из них были евреями, что вообще было для Александры Максимовны огромным риском — черкасщане хорошо знали одно из правил немецкой власти: «за сокрытие жидов и партизан – расстрел», и полицаи постоянно пытались выяснить, не прячет ли директор детдома евреев. Дети попадали в приют разными путями, всем им посчастливилось остаться в живых после массового убийства евреев в конце 1941 – начале 1942 годов. Александра Шулежко принимала всех, евреев же записывала украинцами, греками, армянами.

черкасщанка Александра Максимовна Шулежко

Известно, что среди воспитанников были тогда 11-летний Эрлен Барановский, попавший в приют после гибели своей бабушки, и 4-летний Володя Пинкусович, которого Шулежко взяла прямо на территории местной тюрьмы: он и его родители скрывались под русскими именами, но были узнаны и выданы полиции. Известны имена и других еврейских сирот: Лена Бурковская, Володя Крам, Аркадий и Володя Чижик, Костя Надточий. Чтобы оградить детей и сотрудников от допросов в полиции, Александра Шулежко крестила еврейских детей в Троицкой церкви. Это было сделать публично – чтобы в полиции знали: все дети в приюте православные. И это сработало — дети были спасены, в то время как жителей города расстреливали…

Среди тех, кто поддерживал отношения с Александрой Шулежко до самой ее смерти в 1994 году, были Эрлен Барановский и Владимир Пинкусович. О подвижническом спасении детей Александрой Максимовной в оккупации стало известно в Израиле. 11 июня 1996 года Александра Шулежко была удостоєна звания Праведник народов мира”.

По завершенні окупації на Олександру Шулежко та її вихованців очікували не менш страшні часи. Газета “Урядовй кур’єр” присвятила героїїчній черкащанці статью “Запізніле визнання праведницею світу”.

В інтернеті не вдалося відшукати дати народження Олександри Шулежко, за винятком цього німецького аусвайса
В інтернеті не вдалося відшукати дати народження Олександри Шулежко, за винятком цього німецького аусвайса

Зокрема, газета пише, що радянські визволителі віддячили Олександрі Шулежко звинуваченнями у «пособництві окупантам». Її вихованців відібрали, розподіливши по різних сиротинцях і заборонивши спілкуватися зі злочинницею, старший син-танкіст якої згорів у бойовій машині під час боїв за Ленінград у 1942 році.

Єдиною роботою, на яку вдалося влаштуватися фахівцеві з педагогічною освітою і знанням кількох іноземних мов, стало місце у реєстратурі центральної міської поліклініки. Та навіть тут вона не могла пройти повз чуже горе, здавши за життя понад 150 літрів крові та двічі ставши Почесним донором СРСР. Ще одним стимулом була мізерність зарплати, через яку навіть символічна винагорода за донорство не була зайвою. Згодом її доньки сказали: «Ми вивчилися на маминій крові».

Лише у 1968 році з Олександри Шулежко зняли тавро зрадниці, взявши до уваги свідчення підпільників про її допомогу руху опору. 1985-го її разом з іншими учасниками бойових дій нагородили орденом Вітчизняної війни.

Шокує, що звання Праведника світу за врятування 25 життів євреїв ізраїльський фонд «Яд Вашем» присвоїв померлій у 1994 році черкащанці аж 11 червня 1996-го. А на землі обітованій з оперативністю, що вражає, продукують гучні заяви про вияви антисемітизму серед українців і голослівні звинувачення УПА у переслідуванні євреїв,– підсумовує “Урядовий кур’єр”.