Навіть не знаю, як сприймати цю ситуацію…
Обзвонив з десяток майстрів за оголошеннями, фірм, що займаються ремонтами та встановленням секційних воріт. Втратив купу часу на пояснення, що потрібно зробити і… кожного разу питання обривалося на обговоренні адреси, куди треба приїхати майстру. Бо треба їхати через КП. Там поліція та ТЦК. “Вибачте, я не можу співробітників змусити їхати через ТЦК і не можу їх змусити йти в армію”, — типова відповідь.
Не знаю, як ставитися і сприймати… Тобто, маса людей попросту ховається? Банально сциться від перспективи спілкування з ТЦК?
Хотілося назвати пі@орами та покласти слухавку. Не зробив так. Бо є інший бік медалі.
12 травня в Харкові з вікна ТЦК викинувся чоловік. Між перспективою бути мобілізованим та самогубством він обрав смерть. Це означає страх? Чи свідчить, що людина не витримала приниження та нелюдського ставлення? Чи власного безсилля довести щось представникам армії? Сьогодні читаю про те, що в Тисі потонув чоловік з Черкащини, який намагався перепливти її і втекти з країни. Чому він також обрав смертельний ризик замість перспективи опинитися в ЗСУ?
І я згадав Берлінську стіну, втечі тисяч німців до свободи.
Не впевнений, що аналогія доречна, але з кожним днем усвідомлення доречності перемагає. На фоні беззаконня, тотальної корупції та телемарафону країна перетворюється на жалюгідний клон совка. Громадянське суспільство, що ще два-три роки тому було єдиним і непорушним монолітом, відвертається поступово від головної проблеми — захисту власного права на життя. З кожним днем у мережі різні уєбани все частіше і частіше пишуть свої висєри про те, що дарма був 14 рік, усе дарма, треба «абнять і прастіть», і здатися, бо ми не маємо козирів.
Мене когнітивить. Я розумію мільйони сцикливих українських чоловіків-ухилянтів, бо сам на власній шкірі відчув те, що тебе держава, армія вважає рабом, з іншого боку не можу стриматися, щоб не назвати їх під@рами.
У цій історії могли б бути інші акценти. Якби ми справді мали громадянське суспільство. Я констатую — його майже немає. Всі достойні представники протягом перших місяців війни пішли захищати країну. Відсоток тих, хто вже ніколи не повернеться, надзвичайно високий. Ми звикли рахувати втрати ворога і шалено цьому радіємо, тоді як відвертаємо очі від некрологів та сором’язливо обходимо Алеї почесних поховань на цвинтарях. За кілька років “громадянське суспільство” будуть складати ці численні ухилянти, а меншість складатиметься з людей, що пройшли війну та спромоглися вижити, скалічених, втомлених. Більшість їх засуджуватиме і звинувачуватиме в економічній кризі в країні, небажанні працювати, депресії та пристрасті до алкоголю. Це наше майбутнє? Мабуть, так… Якщо ми не зробимо щось справді важливе — країна має змінити наратив і повернутися до Конституції, де сказано, що людина, її життя, честь та гідність є найвищою цінністю в Україні. Мій досвід поки вперто наполягає, що нас тримають за безправних рабів. Поки в нашій країні живе гнилий совок, який скористався тим, що пасіонарна частина суспільства стала на захист країни, і захопив її. Це окупація. Вона не набагато краща за кацапську. Принаймні, призводить до однакових наслідків. Лише розтягнутих у часі.
Я надзвичайно мало зустрічаю коментарів та постів про права людини. Лише вереск про те, що ТЦКашники розбили їб@ло черговому ухилянту. Чесно, я на боці ТЦКашників, хоча хотілося б, щоб країна діяла в інший спосіб — через кримінальне переслідування та ретельне вивчення того, чому людина не хоче або взагалі чи може.
ПІСЛЯМОВА
«Коли страх дихає в потилицю, людина згадує про крила». — анонімний український нотатник 2024 р.
1. Розрив
Ми звикли уявляти свободу як безперервну лінію, проте сьогоднішня реальність щоразу клацає ножицями по цій нитці. Між «треба» й «неможливо» утворився розлом — і в нього падають цілі долі. Одні ховаються від повістки, інші добровільно обирають фронт, треті — у відчаї кидаються до ріки чи з вікна. Усе це — прояв однієї й тієї ж внутрішньої пружини: боротьби за право залишатися собою.
2. Страх
Страх мобілізації не лише про смерть; він про втрату суб’єктності. Коли тебе за одну мить з суб’єкта перетворюють на «ресурс», народжується паніка — та сама, що штовхала людей під Берлінською стіною шістдесят років тому. Історія вчить: там, де свободу виводять за дужки — виростає чорний ринок надії, а втеча набирає ціну золота.
3. Гідність
Та ми вперто тримаємося за іншу формулу: «Гідність дорожча за ланцюги». На Майдані вона звучала в гаслах, у перші місяці 2022-го — у палаючих очах добровольців. Сьогодні ж гідність частіше живе в тихому: в адвокаті, що виписує десятки клопотань, у журналістові, який продовжує ставити незручні запитання, у лікарці, що витягує з операційної тих, кого країна назвала «людським ресурсом». Це повільна, крихка робота, але саме вона цементує суспільство, коли падають гучні гасла.
4. Вибір
Філософія — не про кінцеві відповіді, а про мужність жити в питанні. Наше головне питання зараз просте й жорстке: чи ми визнаємо людину метою, а не засобом?
Якщо так, тоді мобілізація потребує прозорих правил, права — незалежного суду, а насильство держави — постійної оптики контролю.
Якщо ні, країна швидко скотиться в охайно відреставровану версію імперії, де все розписано по відділеннях: кому воювати, кому мовчати, кому рахувати прибутки.
5. Надра пам’яті
Ми рахуємо ворожу техніку, але соромимось рахувати власних загиблих. У цьому — симптом колективного уникнення болю. Проте болем, як і землею, володіє той, хто бере на себе працю пам’яті. Пам’ятати — значить визнавати ціну, яку вже заплачено; значить ставити бар’єр новій хвилі безкарності.
6. Точка обнулення
Криза оголює істину: держава — це завжди тимчасова угода людей, а не навпаки. Її можна переписати. Конституцію можна повернути у дію не постановами, а щоденною, «нудною» солідарністю: петиціями, репортажами, судовими позовами, — малими цеглинами великої стіни, за якою людська гідність знову стане правилом, а не винятком.
7. Висновок-питання
Коли наступного разу хтось подзвонить майстрові і почує у відповідь: «Через ТЦК не поїду», — спробуймо не кинути слухавку. Спробуймо спитати: «Чого ти боїшся?»
Бо лише назвавши страхи вголос, можна почати їх демонтувати. А де страх розібраний по деталях — там знов зароджується відповідальність.
Свобода не падає з неба; вона виринає із впертої роботи над власним сумлінням. — сучасний український підручник із громадянської освіти (чернетка).