27 січня світ відзначає день пам’яті жертв Голокосту. В цей день ми говоримо про пам’ять міста, про тих, хто в ньому жив.
Черкаси були містом, у якому євреї становили до третини населення.
Це не випадковість. Місто входило до смуги осілості Російської імперії — тут євреям дозволяли жити. З обмеженнями. Але жити.
Вони формували міську економіку: торгівля, ремесла, млини, крамниці.
Тисячі родин. Тисячі імен.
Усе це було знищено під час нацистської окупації.
У 1941–1943 роках знищення євреїв у Черкасах було цілеспрямованим.
Гетто.
Масові розстріли.
Убивства цілими родинами.
Місця страт відомі.
Яри біля єврейського цвинтаря в Соснівці.
Протитанковий рів — приблизно на місці сучасного проспекту Хіміків.
Там людей розстрілювали й засипали землею.
У місті загинуло близько восьми тисяч євреїв.
У регіоні — до дванадцяти тисяч.
І жодного разу за радянських часів тут не провели системних розкопок чи досліджень.
Могили залишилися без імен.
Радянський і нацистський режими були не лише схожими.
Вони взаємно покривали злочини проти людяності — мовчанням.
Після війни єврейська громада Черкас перестала існувати.
Залишилися архіви.
І цей цвинтар.
Місце, де мовчання — це теж злочин.
Правда буває незручною.
Вона викликає іспанський сором.
Це правда про єврейські погроми початку ХХ століття.
Про насильство часів визвольних змагань.
Про масові розстріли під час Другої світової війни.
Але є ще одна правда — про мовчання.
Про толерування того, що на розстріл повели не тебе,
а твого сусіда.
Більш заможного до війни.
Більш успішного після неї.
Це мовчання дозволяло жити далі.
Забувати.
Робити вигляд, що нічого не сталося.
Саме тому про Голокост не говорили десятиліттями.
Його замовчували.
Стирали з пам’яті.
Ховали під ідеологією.
Про Голокост заговорили лише у 90-х.
Коли страх ослаб.
Але правда так і не стала зручною.Бо мовчання — теж співучасть.