Валерій Воротник: Мисливці за трунами, журналістська етика та вірусна криза жанру

Про роль журналістів (цивільних журналістів) в переламні моменти життя країни.

29 років тому мені довелося з камерою в руках побувати принаймні в кількох охоплених війною “гарячих” точках країни, що дожила до свого безславного фіналу.

Для мене стало справжнім хайпом знімати війну, вибухи, постріли і те, без чого війна неможлива – загиблих людей. І мені тоді здавалося, що чим більше в кадрі опиниться вогню і крові, тим крутішим буде репортаж. Але одночасно довелося відчути те, що усвідомити в 23 роки було просто неможливим.
По суті, на тих війнах я був гостем, туристом, так би мовити. Бо війна була далеко від мого дому. І варто мені було від’їхати за 200 км від локації зйомки, я знов повертався в звичне середовище спокою та комфорту. Але я дуже пам’ятаю очі моїх місцевих колег, які часто долучалися до роботи в якості місцевих гідів-журналістів. Я пам’ятаю довгі розмови . Я пам’ятаю їх відчай, коли вдавалося ввечері після роботи зав’язати відверту розмову.

Після розміреного, ситного та спокійного життя, в якому працівники медіа були завжди в центрі уваги, вони раптово опинилися в голодному і палючому світі з зовсім іншими критеріями поваги ніж робота в газетах чи телебаченні, яке ледь почало створюватися в регіонах. Вони були в розпачі, бо більшість мали родини, але не мали а ні засобів до існування, а ні впевненості в безпеці. Будт-яка людина з автоматом могла позбавити життя, майна, відібрати гроші чи скалічити. Просто так, іноді заради свого хайпу. І це після поваги в суспільстві, рукостискань від тодішніх вождів та очільників.

Але разом із тим появилася потреба в тому, щоб хтось знімав трупи, руїни і інші атрибути війни. І більшість з них не змогли. Частина влаштувалася в прес-служби або стали гідами для таких як я — допомагаючи в роботі заїжджим шукачам сенсацій. Але більшість сиділи по домівкам, шукаючи сенс в новому житті зі зруйнованими горизонтами та відсутніми надіями. Вони не змогли зрозуміти, що жити в інформаційному “Клондайку” і могли заробляти тисячі доларів лише розповідаючи про життя навкруги.

Звісно, це була доінтернетна епоха, коли касета з відео частіше за все упаковувалася в металевий бокс і передавалася до редакцій через нескінчені ланцюжки – кур’єрами, військовими бортами, цивільними літаками чи провідниками потягів. Бо завжди у топових світових ЗМІ був попит на картинку, на якій було багато вогню та трупів.
За часи, що минули світ трохи змінився. Але в очаг багатьох моїх колег я бачу ту саму розпач, розгубленість або хантерські вогники мисливців за трунами.

Ми опинилися на війні. Зараз я не про війну на сході і півдні України. Я про війну з небаченим до того і невидимим ворогом, існування якого ми іноді навіть ставимо під сумнів.
Адже наші міста поки мало нагадують Гроссето, Мілан чи Мадрид, Ухань або Нью-Йорк. Але картинка на світових телеках та сама – труни, рефрижератори, крематорії, втомлені лікарі, агонія вимираючих та сльози близьких загиблих
В глибині душі ми усвідомлюємо, що кожен десятий з нас , напевне, незабаром помре. І кожен з нас сподівається, що померлим буде хтось інший.

Кожен розуміє, що сховатися від інфекції і гарантовано захиститися від неї можливо лише за допомогою скафандру. Але реалії інші.

Стоп економіки, зупинка роботи всього навкруги і загроза, яку неможливо помітити оком – не те, що можна вмістити в телевізійну картинку. Від того і рефлексії на слово “труна” чи “рефрижератор”.
Але від всього разом шоковий та травматичний стан психіки , який усвідомити та пережити як досвід можна буде лише потім. Колись. У невизначеному майбутньому.

Перед нами здебільшого люди, на плечах яких лежить відповідальність за життя тисяч людей навкруги і ті, що не усвідомлюють ситуацію, яка відбувається, ставлять під сумнів сам факт загрози. Зберігають стоїчний спокій чи впадають в паніку. Але телевізійна картинка пуста. На ній нескінчені пусті вулиці, засідання чи заяви людей, наділених відповідальністю. І навіть хтось вже починає мріяти почати врешті знімати чорний дим з труби крематорія і має сподівання, що саме на його кадрах цього диму буде більше, а сам він буде чорнішим. Хай так.

Але для себе я знайшов сенс у зовсім іншому. Наші глядачі мають знати правду і мають бути готовими до неї. Вони мають максимально всі пережити цю біду. Вони мають знати, як діяти, куди телефонувати і як захиститися.

Але чи так важливо поінформувати їх, що труна гостинно чекає на кожного десятого, двадцятого чи п’ятидесятого і показати порожнечу холодильної камери моргу???

Але в цей самий час вже десятки людей борються за своє життя в лікарнях. Їх близькі на домашній ізоляції, сусіди в розпачі і готові розкласти у дворі вогнища інквізиції і спалити всіх носіїв інфекції??? А якісь міські голови, очільники адміністрацій, голови сільських громад , перехиливши чарку корвалолу, думають як організувати процес, знайти гроші, маски, ліки, лікарів і де в разі потреби розгорнути польові шпиталі. І врешті, як організувати поховання. Бо смерть це частина життя. А головне, як запобігти паніці, яка здатна вбити більше народу за вірус. А вже потім, за місяці чи роки, вони змушені будуть дивитися в очі тих, чиї близькі опиняться в тому чорному рахунку — 1/50, 1/20, 1/10… Але це буде потім і це потім може і не настати.

Ми і надалі можемо рефлексувати і шукати де взяти кадри з трунами. Але ми можемо і інше — шукати тих, або джерела інформації про те, куди телефонувати в разі біди і розповісти людям як потрібно діяти в разі того, якщо біда прийшла в ваш дім.

На жодному телеканалі країни я не почув інформації, як мають відбуватися поховання тих, хто помер від вірусу. Але я бачив розтиражовані кадри тягання асфальтом чорного мішку в одному з українських міст. Тому, що хтось просто впіймав хайп.
Ні, я не про критику недолугих чиновників, я про те, що ми хочемо добитися? Мені здається, що важливішим було б спонукати інших представників влади, щоб принаймні така ситуація не повторювалася.

Вибір між хайпом і корисністю.

Повірте, народ, я набагато краще за вас вмію знімати і вогонь і порожнечу трун. І я вчив ваших вчителів ловити об’єктивом камери сонячні зайчики на калюжах крові та мізків.
І я краще за багатьох з вас знаю як призначати винних і виводити натовп на вулиці за допомогою необережно вкинутої в репортаж фрази або “випадкового” кадру. Так починалося в нашій країні багато речей але зараз питання в іншій площині.

Це не мета.

Лише головне – життя і виживання.

Все інше потім.

Життя триває.

Точиться війна…